«Ще всі пташки сплять. Лишень ластівки прокинулися і наш Отець духовний йде у наш храм служити Службу Божу», — слова однієї вірниці, сказані нею щиро і від усього серця.


Як швидко летять роки. І вже не віриться, що минуло їх цілих сто від того далекого грудневого дня, коли появився на світ звичайний хлопчик, який все своє життя (59 років у сані священика) присвятив служінню Православній церкві та православному народу.

Народився о. Василій (Самош) 18 грудня 1913 р. у с. Іза в православній селянській сім’ї. Його батько через матеріальну скруту виїхав на заробітки в Америку, де був багато років, залишивши одну-однісіньку матір із двома маленькими дітьми. Життя було важке, не було деколи навіть що дати дітям їсти.
Але незважаючи на нестатки, матеріальні труднощі, мати о. Василія докладала всіх зусиль, щоб забезпечити своїх дітей всім необхідним для життя, а головне — вчила їх вірі й молитві, ходити в храм, бути чесними і працьовитими. Маленького хлопчика завжди вабило богослужіння в храмі, що не так часто буває серед дітей такого віку. І не могли цього не бачити церковні люди, особливо настоятель храму архімандрит Амфілохій (Кемінь), який часто чув його прекрасний дитячий голос на клиросі й під час читання Апостола. Господь нагородив юнака прекрасним голосом (як майбутнього єпископського) диякона. І на одному з богослужінь після літургії югославський єпископ сказав настоятелеві храму: «Цього хлопчика обов’язково треба послати в духовну семінарію на навчання». Архімандрит Амфілохій знав і бачив духовне життя сім’ї юнака Василія. З Божого повеління о. Амфілохій відчув, що з цієї дитини може вирости майбутній душпастир.

У ті часи у відповідальний момент історії свого народу, споглядаючи, як важко йшло становлення прапрадівської православної віри по всій Підкарпатській Русі, отець Амфілохій розумів, як   потрібні Православній церкві справжні борці за віру, душпастирі.

Тому за свої кошти архімандрит Амфілохій посилає юнака Василія в Хустську гімназію, яку він успішно закінчує і після цього (знову ж таки на кошти архімандрита) їде навчатися у Бітольську духовну семінарію (Югославія).

За період навчання йому дуже пощастило: духовним наставником Василія Самоша стає доктор Богослов’я, професор отець Іоан Максимович, майбутній єпископ Белградський, Шанхайський, Паризький і нарешті — архієпископ Сан-Франциський, що недавно канонізований зарубіжною Православною церквою в Америці й причислений до лику святих. Можна було би багато писати про цю святу людину! Глибокий слід у душі о. Василія залишила духовна настанова святителя Іоана.

Після закінчення семінарії в числі випускників побував Василій Самош на святій горі Афон (Греція), про яку згадував усе своє життя в духовних настановах і проповідях мирянам.
Повернувшись у Підкарпатську Русь, молодий богослов Василій Самош 22 серпня 1937 року був висвячений у сан диякона у м. Мукачеві єпископом Мукачево-Пряшівської православної єпархії, доктором Богослов’я Дамаскіним і залишений дияконом при єпископі за свою духовну відданість і прекрасний голос. У 1938 році єпископ Дамаскін покидає Підкарпатську Русь, його місце посідає православний єпископ Владімір (Раїч, Югославія), який також залишає служити диякона о. Василія при єпархії.

Після закінчення війни о. Василія посилають настоятелем у парафію с. Білки, де стає і благочинним району, і членом церковного єпархіального суду. З 1956 року — настоятель Покровського храму в Ужгороді. Але знову почалися дуже важкі часи. З «хрущовською відлигою» радянська влада починає жорстокий, атеїстичний наступ на Православну церкву. Закриваються храми, душпастирям майже заборонена проповідь без цензури. Так, уповноважений у справах релігій п. Олеоленко погрожує о. Василію забороною служити в храмі тільки за те, що в своїх проповідях о. Василій нібито «занадто проповідує Св. Євангеліє». А скільки було ще всяких заборон! Комуністична влада не простила о. Василію його «гріхи». Спершу забирає в нього (між іншим, тільки від єдиного священика в м. Ужгороді) не церковний дім, що було звичним для безбожної влади, а власну квартиру, мотивуючи це тим, що гроші в о. Василія «не трудові». Наступним кроком було закриття безбожною владою жіночого монастиря у с. Домбоки, де влада примушувала о. Василія взяти участь у цій ганьбі, на що він не погодився. Можна тільки собі уявити, як у ті часи було важко священикові перечити владі, не маючи ніяких прав.

Він проніс через усе своє життя віру і любов до Бога, до ближнього, виконуючи старанно заповідь Христову — проповідувати Слово Боже.

Пам’ятають вірники всіх цих сіл, не кажучи вже про православну громаду Хрестовоздвиженського собору м. Ужгорода, з якою любов’ю і теплом о. Василій старався виконувати обов’язки священика.

Останні роки свого життя о. Василій разом із православною громадою віддав для побудови нового кафедрального православного Хрестовоздвиженського собору в м. Ужгороді. Не пропав даремно його труд, коли він, уже далеко не молодий, під відкритим небом, і в холод, і в зливу молився зі своїм дорогим віруючим православним народом.

«Поважний вік, — говорив отець Василій, — це велика милість до мене, Христового служителя, і я буду старатися до останньої хвилини вірно служити Православію, молитися за молодих священиків, за наш Боголюбивий русинський народ».
Дзвінко, по-молодому звучав церковний спів отця Василія при Богослужінні.

«Отець Василій, — каже настоятель Кафедрального Хрестовоздвиженського православного собору о. Димитрій (Сидор), — для нас це жива історія, свята можливість перейняти від нього естафету служіння Православній церкві на Закарпатті».

Не було в нього більшої радості в житті, коли він із усією православною громадою перейшов уже в новозбудований нижній храм Хрестовоздвиженського собору і де в день його освячення архієпископом Мукачево-Ужгородської православної єпархії Його Преосвященством Євфимієм о. Василію була дана висока честь першим розпочати св. Літургію. В останні дні свого життя його заповітною мрією було бачити на новозбудованому православному Хрестовоздвиженському храмі православний хрест.

29 червня 1996 року о. Василій (Самош) спочив. Траурна заупокійна літургія відбулася у православному Кафедральному Хрестовоздвиженському храмі м. Ужгорода за участі архиєпископа Мукачево-Ужгородського Євфимія з сонмом священиків і мирян. З прахом о. Василія прийшли прощатися не тільки з сіл, де він служив, а й з багатьох міст і сіл Закарпаття. Пам’ять про о. Василія об’єднала всіх мирян, хто прийшов віддати йому шану і любов.

Із Божої ласки та з Божого провидіння о. Василій був похоронений у храмі в його основній частині фундаменту як духовна частина фундаменту cобору. Його остання заповідь нащадкам викарбувана на його могильній плиті:
«Возлюбленные о Господе! Храните веру Православную!»

18 грудня йому би виповнилося 100 років. Свята Православна церква віддає шану в своїх молитвах рабу Господньому о. Василію Самошу — простому і скромному своєму служителю на ниві Господній, який залишив нам у цей скрутний час слова Господні: «Да любіте один одного».

Славка Дубровка, донька о. Василія Самоша