— резюмує письменник Михайло Фединишинець, котрий колись придбав у вдови Адальберта Ерделі Магдалини пристойну колекцію шаржів художника.

Адальберт Ерделі! Останні п’ять-десять років ім’я одного з фундаторів крайової школи живопису потужно фігурує в крайовому культурному просторі. Десятки статей, брошура «Невідомий Ерделі» письменника Володимира Фединишинця, монографія «Адальберт Ерделі» ректора Закарпатського художнього інституту Івана Небесника, роман митця «ІМEN», упорядниками якого є Іван Небесник та краєзнавець Михайло Сирохман, об’ємний альбом «Адальберт Ерделі», що побачив світ завдяки художнику Антону Ковачу, вкотре спричинили непідробний інтерес до творчої спадщини генія. Веду до того, що у всіх виданнях у реквізитах або під фото, висловлюючись із гумором, очі муляє прізвище   чи то скандальнуватого, епатажного журналіста, чи то письменника Михайла Фединишинця. Врешті я була приємно вражена відвертістю чоловіка. І головне те, що мені вдалося розкрутити його на… нові шаржі Адальберта Ерделі.


«НАС З ЕРДЕЛІКОЮ ЗБЛИЗИВ МІЙ ДІД-ТЕРАПЕВТ»

— Пане Михайле, як ви примудрилися втертися в довіру вдови художника — Магдалини Ерделі?

— Якщо відверто, то випадково. Але ж видатні філософи стверджували, що на стиці випадковостей виникає закономірність. Отже, так ся стало, тому до мене жодних претензій. (Сміється). Одне слово, я ріс у письменницькій родині, в якій щодня обговорювалися літературні й мистецькі проблеми, дискусії. Тобто я ніби з молоком матері всмоктав, хто це Ерделі. Колись художник цімборував з моїм дідом по маминій лінії — лікарем Степаном Мейсарошем, до котрого кілька разів приїжджав у село Середнє по вино. Віддячився двома картинами — пейзажем і натюрмортом. Згодом «Озеро» дідо передав своїй старшій доньці Емілії, натомість «Маки» — молодшій, тобто моїй мамі Ілоні. Натюрморт десятиліттями висів у моїй кімнаті. На жаль, уже років десять милує зір одного київського колекціонера. Словом, на мене ім’я Ерделі завжди діяло магічно. Якось улітку 1999 року в музеї Бокшая я почув від свого друга, нині вже відомого фотографа Михайла Дороговича, мовляв, неподалік, на вулиці Ерделі ще живе   дружина митця. Виявилося, що різниця між подружжям була аж (чи лише?) 25 років. А я чоловік із «чуйкою». На другий чи на третій день після цього відкриття я вже сидів перед Магдалиною Ерделі з диктофоном. Бог мені суддя, що вона сама зронила з уст ім’я мого діда, лікаря Степана Мейсароша. Я її зупинив, мовляв, я його онук. Пані Магдушка ніби помолодшала і розсміялася. «Йой, то такий фігляр був!» — і пригадала кілька колоритних епізодів. Причому один дуже колоритний: ідучи з однієї гостини додому п’яним, дід зупинився біля дерева помочитися, не втримавшись на ногах, упав і продовжував мочитися через себе.   Ось так мій дід зблизив нас із Ерделікою. Після першої розмови я чи не щотижня її наві¬дував, обідав, пив каву з чашечки митця. Магдалина Янівна доволі часто телефонувала моїм батькам. «Най Мішо прийде до мене пообідати», — радісно просила. Так, вона називала Мішо, з наголосом на другому складі. І я приходив. І Магдушка прив’язалася до мене, можливо, й через те, що ніколи не мала дітей, можливо, в мені вона побачила свого уявного сина. Повірте, я ніколи не зловживав її добротою, гостинністю. Сильно не зловживав. (Сміється). Жартую.

— Отже, про дружні шаржі й фото замовте слово…

— Будь ласка. Я приходив до вдови з метою вбити двох зайців — не лише просто поспілкуватися, а й почути щось нове про художника. Відтак матеріал народжувався за матеріалом. Одного дня пані Магдушка принесла з іншої кімнати, здається, три блокнотики зі шаржами Ерделі, плюс фотографії.   Принесла з натяком, чи не купив би я їх. Я, звісно, відразу зрозумів, що мені пощастило, що не можна втрачати цього шансу. Одні малюнки були підписані, інші — ні, одні були блокнотні, інші — на різних клаптиках паперу, документах. Я не хочу наразі жонглювати конкретними цифрами, скільки я заплатив за те, за тото або за сесе. По-перше, я вже все детально не пригадую, по-друге, це не має значення. Адже життя коротке, а мистецтво вічне. (Довго сміється). Лише скажу в еквіваленті: за кілька разів я залишив в Ерделіки десь сім-вісім своїх зарплат. Фінансово мені допомагав і батько. Врешті в мене опинилося близько 200 шаржів, 100 фото, три останні листи Ерделі до Ерделіки, кілька кольорових олівцевих ескізів, крихта щоденникових записів. Повірте, шаржі рахую всі — і вдалі, і невдалі, і завершені, і незавершені, і в блокнотах, і на серветках. Більшість створена в радянський період. Знаєте, поступово в пані Магдушки з’явився апетит. Приміром, уже за один, мовити б, альбомчик вона просила 150 доларів. Я не заперечував. Може, він і стільки коштував, але це була для мене вже величезна сума. Вибачте, я тоді отримував зарплату 35 доларів. Тому відмовив. А коли через місяць-два передумав, то почув: «А я   вже продала той нотес».

«СКІЛЬКИ МИТЕЦЬ СТВОРИВ ШАРЖІВ, ЗНАЄ ХІБА ЩО БОГ»

— Знаю, що вдова ревно зберігала й понад 50 полотен майстра…

— Так, її будинок нагадував музей. Хочете вірте, хочете ні, я кілька разів Ерделіці казав, що потрібно встановити сигналізацію. Але безуспішно. Не буду лукавити: двічі-тричі я просив вдову продати мені те чи інше полотно, щоденник. Бог свідок, що вона вже загинала не захмарні ціни, а космічні. Космічні для мене. Ну, приміром, п’ять тисяч доларів. Тоді однокімнатну чеську квартиру можна було купити за три з гаком. А інакше наші теплі, довірливі стосунки зіпсувалися після першого пограбування її обійстя в листопаді 2000 року. Тоді серед ночі двоє злодіїв, налякавши Магдушку ножем, поцупили чотири картини. Рано-вранці Магдушка мені зателефонувала. Тобто я був очевидцем того, як п’ять оперів, мовити б, по гарячих слідах розкривали злочин. Я б назвав це імітацією розкриття. Допотопщина капітальна! Після цього Магдушка довго всіх тримала на відстані. Окрім того, знаю від друзів, що почала називати мене аферистом. Повірте, ні нині я не збираюся виправдовуватися, ні тоді я не сердився на вдову. Лише узагальню: я аферист, але порядний. Як відомо, у вересні 2004 року 88-річна Магдушка трагічно загинула. Злочинці зв’язали її дротом, чого серце її не витримало. А з 50 картин залишилися лише рамки. Звісно, я прийшов на похорон пані Магдушки. До болю містичною видається його дата — 20 вересня. Тобто вдову хоронили рівно-рівно через 49 років після Адальберта Ерделі.

— Дивлюся на ці шаржі — оригінальна, дотепна мозаїка облич…

— Так, цікава, своєрідна сторінка творчості митця, яка достойна популяризації. Як відомо, Ерделі був веселим за натурою, любив жартувати. Таким різновидом карикатури   він захопився ще в середині 20-х років. Пані Магдушка розповідала, що постійно ходив з нотесом (блокнотом) у кишені піджака. Якщо ж випадково не мав, то малював на будь-чому, що потрапляло під руку. Подружжя любило ходити пити пиво по різних кафе, ресторанах. Ось там Ерделі і звик був вибирати з присутніх колоритної зовнішності особу і, як казала Магдушка, раз-два — шарж був готовий. Він умів моментально схоплювати нюанси обличчя незнайомця, гротескно, дотепно Якщо ж той просив, то Ерделі шарж віддавав. Інколи митець малював шаржі вдома, зафіксувавши в пам’яті ту чи іншу людину. Цікаво й те, що, будучи закоханим у жіночу красу, здебільшого малював шаржі з чоловіків. Що ж, відомо, які жінки примхливі! (Сміється). Факт до теми: у бібліотеці майстра зберігався альбом шаржів німецького   художника Георга Гросса. До речі, серед безлічі знайомих Ерделі було дуже багато євреїв. Чимало дружніх шаржів присвячено їм. Приміром, час від часу з Праги до Ерделі приїжджав художник Гутман. Як розповідала пані Магдушка, кульгавий був, багато пив чорної кави, багато курив. Дивно, але був дуже бідним. Носив старе-старе затерте пальто, ходив постійно у жирному від їжі машлику. Тоді Магдушка вирішила йому купити за свої гроші новий, завдовжки в один метр. Радів, як дитина. Ерделі це теж дуже сподобалося, він сів і в кліп ока створив шарж. Є в мене в колекції шарж, на якому зображений власник ресторану «Коруна» Вільд із ключами в руках. Правда, такі ідентифіковані шаржі можна порахувати на пальцях однієї руки. Але я переконаний, що не обходилося й без фантазії митця. До речі, скільки створив шаржів Ерделі, знає лише Бог. Знову до теми: колись кількадесят шаржів Адальберта Ерделі пані Магдушка подарувала художньому музею ім. Йосипа Бокшая. Чимало їх зберігається в приватних колекціях. Конкретно — в Ужгороді й Мукачеві. Один київський колекціонер казав мені, що має 146 шаржів художника. Звісно, шкода, що з різних причин це багатство не популяризується. Приміром, я свою колекцію малюнків, листів, фото і записів не заникав, не сховав, а навпаки — якомога більше рекламував і рекламую. Про це свідчить, зокрема, і мій блог на сайті «Закарпаття-онлайн». Свого часу шаржі надихнули мого батька на видання брошури «Невідомий Ерделі». Також радо я допоміг тими ж шаржами, унікальними фото ерделі¬знавцям Іванові Небеснику, Антонові Ко¬вачу. Я не хвалюся, а констатую. (Усміхається). Кон-ста-ту-ю! (Сміється). До речі, якщо вдасться, то наступного року організую виставку…

P. S. Шарж публікується вперше…

Анастасія Світла