Русини познайомилися зі слов’янським письмом на 125 років раніше за київських русичів

Дмитро Поп, історик 02.08.2013 19:08 СОЦІО

На певному етапі свого розвитку людство зрозуміло, що для фіксації мови, передачі та закріплення інформації потрібна знакова система, яка би дозволяла з допомогою графічних елементів закріплювати мову в часі й передавати її на відстань. Інакше кажучи, люди зрозуміли, що настала нагальна потреба придумати письмо. Вперше почали користуватися письмом жителі Єгипту та Месопотамії. Сталося це в кінці ІV — на початку ІІІ тисячоліття до н. е. Потім у середині ІІ тисячоліття до н. е. з’явилося китайське письмо, а в ХІІІ ст. до н. е. в Фінікії та Палестині — фінікійське письмо. У І тисячолітті до н. е. з’являється письмо і в древніх євреїв, а трохи пізніше (ІХ—Х ст. до н. е.) й у греків. У VІІ ст. до н. е. у Стародавньому Римі з’являється латинське письмо.


Процес появи письма у різних народів тривав і на початку нової ери — до ІV ст. в Аравії з’явилося арабське письмо, а в VІ—VІІ ст. японці запозичили в китайців ієрогліфи і створили своє письмо. На жаль, слов’яни, як завжди, стояли осторонь від загальносвітових процесів. У той час як народи Європи давно користувалися рідними їм латинським і грецьким алфавітами, слов’яни змушені були користуватися чужим письмом і слухати церковні проповіді на незрозумілій їм латинській мові. Чим можна пояснити цей невтішний для слов’ян факт? Князі східних слов’ян, з огляду на безперервні чвари та взаємне знищення, не дуже цікавилися книгами. Західні ж слов’яни, в першу чергу слов’яни Чехії та Моравії, перебували під сильним німецьким тиском, тому їхні князі ще на початку ІХ ст. не насмілювалися будувати самостійну і незалежну слов’янську державу. І лише в другій половині ІХ ст. (862 p.) моравський князь Ростислав, розуміючи, що в такій ситуації слов’яни ніколи не будуть мати самостійної і незалежної держави, і бачачи, яку роль у суспільстві відіграє церква, відправляє до візантійського імператора Михайла III посольство на чолі зі Святополком із проханням направити в Моравію проповідників християнства, які би знали слов’янську мову.

Саме так Ростислав хотів не лише створити в Моравії самостійну слов’янську церкву, а й через неї забезпечити самостійність слов’янської держави, заручившись підтримкою найсильнішої на той час у Європі держави — Візантійської імперії. Це був хитрий дипломатичний хід моравського князя, який напевне знав, що і візантійський імператор Михайло, і константинопольський патріарх Фотій бажали зміцнити свої позиції в Центральній Європі.

Імператор Михайло III, ознайомившись із посланням Ростислава і порадившись зі своїми філософами, запросив до себе солунського філософа Костянтина і звернувся до нього з такими словами: «Чуєш, філософе, що каже? Ніхто інший це не може зробити, крім тебе. Ось тут є дари великі, бери свого брата абата Мефодія і біжи. Ви обидвоє солуняни, а солуняни всі чисто говорять по-слов’янськи». Імператор Михайло, таким чином, повністю задовольнив прохання моравського князя Ростислава. Однак негайно вирушити у Велику Моравію брати не змогли з тієї причини, що їм ще довелося складати для слов’ян алфавіт і перекладати слов’янською мовою богослужбові книги.

Це особливо важливо відзначити, оскільки в наш час в Україні певні кола заполітизованих людей, які чомусь називають себе вченими, починають клеїти слов’янський алфавіт до Київської Русі, хоча і в Літописі Руському (ХІІ ст.) про християнську місію Костянтина та Мефодія у Великій Моравії сказано: «…Коли ж брати прийшли (в Моравію), почали вони складати азбуку слов’янську і переклали «Апостола» і Євангеліє». Тобто слов’янський алфавіт, який було названо «глаголиця», немає ніякого відношення до Київської Русі, його склали греки з Солуні, брати Костянтин і Мефодій. Правда, фактом є те, що нині слов’яни вже не користуються глаголицею Костянтина і Мефодія, бо в Х ст. у Македонії Кирило Охридський склав сьогоднішній слов’янський алфавіт, який назвав на честь учителя кирилицею.

Але чому імператор Михайло називає братів солунянами, які «чисто говорять слов’янською», якщо вони були насправді греки? Річ у тім, що брати народилися в місті Солуні (Фессалоніках) у Грецькій Македонії, північній провінції Греції, значну частину населення якої складали слов’яни. Тож і не дивно, що Костянтин і Мефодій добре володіли слов’янською мовою, якою перед тим, як вирушити в Велику Моравію, переклали Новий Завіт і збірник канонічного права «Номоканон», а також віршовану молитву «Проглас». Це були перші книги, перекладені слов’янською мовою, з якими ще в ІХ ст. через посередництво учнів Костянтина і Мефодія мали можливість ознайомитися і підкарпатські русини. Нині першим слов’янським перекладам сповнюється 1150 років! Переклади були зроблені в Царгороді (нині Константинополь/Стамбул. — Авт.) для слов’ян перед місією братів у Велику Моравію, тому немає сумнівів у тому, що святі брати несли слов’янам християнську віру греко-візантійського (східного) обряду. Словацький теолог о. Горазд Андрій Тимкович, ЧСВВ, стверджує, що «…і Літургія, яку (Костянтин та Мефодій) почали перекладати ще в Царгороді, була східного обряду... Всі кирилівські письмові пам’ятки (і чим старші, тим більше) просто переповнені східним духом, східною термінологією, звичаями, календарем і т. ін. і є підтвердженням того, що учні святих братів (священики та єпископи) були натхнені Христовою вірою саме в східновізантійському обряді…». Дискусію стосовно Літургії залишимо теологам, оскільки нас цікавить проблема мови перекладів, яка, на перший погляд, здається не дуже й складною, однак і тут уже багато віків учені не можуть дійти одностайної думки. Ми познайомимо читачів із найбільш характерними висловлюваннями вчених-славістів із приводу мови перекладів святих братів і за можливості прокоментуємо їх.

Є група вчених, які намагаються довести, що брати переклали книги для слов’ян сербською мовою.

Йозеф Добровський (1753 —1829), чеський учений-тео¬лог, мав іншу думку — він ствер¬джував, що мова перекла¬дів є сербсько-болгарсько-маке¬дон¬сь¬кою. Як ми вже згадували, брати справді жили в Македонії, в північній грецькій провінції Фессалоніки, де була велика слов’янська колонія. Саме тут, будучи солунянами, брати і познайомилися з мовою слов’ян. Тому, знаючи слов’янську мову Грецької Македонії, не було сенсу при перекладах змішувати цілі три слов’янські говори.

Та у вчення Добровського вносять значну плутанину болгари (булгари) — кочовий народ, який завітав на південь Балкан у VІІ ст. із Причорноморських та Прикаспійських степів, підкорив тутешніх слов’ян, які осіли на півдні Балкан раніше, змішався з ними і дав їм свою назву — болгари, а державі слов’янській — Болгарія. Інакше кажучи, прийшлі булгари брали участь у етногенезі тутешніх слов’ян, оскільки слов’яни прийняли від них ім’я і назвалися болгари. З іншого боку, феномен слов’ян полягає у тому, що вони асимілювали булгар, які з точки зору військової сили були набагато сильніші за них, внаслідок чого прийшлі булгари втратили в слов’янському середовищі свою ідентичність — втратили і свою тюркську мову, і культуру, і етнічну самосвідомість. А коли народ забуває материнську мову, він фактично щезає з етнічної мапи світу. Це треба пам’ятати всім малим народам, у т. ч. і нам, русинам.

Варфоломей Копітар (1780—1844), філолог-славіст зі Словенії, стверджував, що мова перекладів солунських братів є хорутанською, тобто мовою словенців (Хорутанія — слов’янська назва Каринтії, яка походить від давньої назви словенців — хорутани).

Далі М. Карамзін висловлює припущення, що коли слов’яни «прийняли християнську віру, вони засвоїли з вірою і нові думки, придумали нові слова, вислови, тож їхня мова у середніх віках була вже іншою, ніж у древніх слов’ян, як і наша мова вже є іншою, ніж та середньовічна слов’янська. Розкидані по Європі, оточені іншими народами і нерідко ними підкорені, слов’янські племена втратили єдину мову, тож у різні часи сформувалися різні говори, в т. ч. й іллірійський, інакше кажучи болгарський, найгрубіший з усіх слов’янських говорів. Але і так ці переміни не могли знищити в нашій мові її первісного образу». В цілому з великим російським істориком можна було би погодитися, але ми вважаємо, що загальнослов’янська мова перестала існувати в період, коли слов’янські народи почали формувати свої незалежні держави, тобто тут свою роль відіграли процеси політичні, а не еволюційні.

Чеський православний архімандрит Савва дотримувався іншої думки. У своїй книзі «Тернистый путь славянских апостолов» Савва наводить уривки із середньовічного літопису ІХ ст. чеського монаха Храбра «Оbrana» і літопису київського Нестора-літописця ХІІ ст. «Повесть временных лет». Храбр пише: «Аще го вопросиши книгъ чиλ гречъскыλ глагола, кто вы есть письмена створилъ или книги прђложилъ». («Ще в нього попросив книг, у того, хто з грецьких літер азбуку створив і переклад книг зробив»). Нестор пише: «Пођхалъ Ильλ ко граду ко Кіеву, хотλлъ поспλть к заутрени…». («Поїхав Ілля в місто Київ, хотів встигнути на вранішню службу»). Архімандрит Савва каже, що ця мова дуже близька до мови болгар ІХ ст. — мешканців… Фессалонік. Але Савва називає цю мову чомусь македонською, до того ще й дуже близькою до сьогоднішньої… російської «…не штучної перекладної, але живої, народної, на якій розмовляли і слов’яни Моравії ІХ ст.». Із наведених слів архімандрита можемо зробити висновок, що не був він лінгвістом. Не вивчав Савва і мови древніх слов’ян, не знав він і сьогоднішньої російської мови. Не знали російської мови і слов’яни Моравії ІХ ст., вони її просто не могли знати з тієї простої причини, що на той час російської мови ще не було у природі. Крім того, архімандрит Савва не знав, що в Солуні жили слов’янізовані нащадки білих хорватів, які переселилися сюди в VІ—VІІ ст. із Карпатського регіону, а не болгари. Ось чому солуняни Костянтин і Мефодій знали слов’янську мову. Імператор Михайло III, коли говорив братам, чому саме вони повинні їхати в Моравію, казав так: «Вы бо еста солоунянина, да солоуняне вьси чисто словђньскы бесђдують».

Уже в наш час частково аналізував мову перекладів Костянтина і Мефодія пряшівський духівник о. Горазд А. Тимкович. У своїй книзі «Cyril a Metod boli Grйckokatolikmi» («Кирило і Мефодій були греко-католиками») він пише «…Кирило і Мефодій принесли слов’янам стародавній візантійський обряд і візантійську Літургію св. Яна Златоустого з єдиною різницею, яка полягала в тому, що святі брати поміняли грецьку мову на старослов’янську, писану кирилицею (глаголицею. — Авт.), автором якої є св. Кирило». Логіка тут є, до того ж ця думка підкріплюється і тим фактом, що на момент приходу святих братів у Моравію у слов’ян, як уже згадувалося, існувала дуже близька мовна спільність, яку визнають усі вчені-славісти. Але у о. Горазда А. Тимковича є безапеляційна заява про те, що Кирило і Мефодій були греко-католиками. Прокоментувати цю заяву пряшівського духівника о. Горазда А. Тимковича ми попросили чеського професора Івана Попа, який із цього приводу висловився так: «Говорити про греко-католицьку церкву фактично можемо лише від ХVІІ ст. Одне можемо стверджувати, що святі брати були греки, оскільки і візантійський імператор говорить про них так: «…Вы бо еста солоунянина…» Костянтин прийняв постриг і став монахом римського монастиря, після смерті був похований в Римі в церкві св. Климента. До того ж Церква Христова на час перебування братів у Великій Моравії ще не була розділена. Церква була Єдина Христова, по-латинськи Вселенська, тобто католицька. Тому брати хоч і були греки-«солоунянина», однак католики, тобто вони визнавали Єдину Вселенську (католицьку) Церкву Христову. Недарма брати пішли саме до Папи Римського за визнанням права на слов’янську Літургію, саме Папа був для них світовим авторитетом, а не константинопольський патріарх. Тому з великою натяжкою можемо вважати якоюсь мірою правильним твердження о. Горазда А. Тимковича.

Крім того, слов’янська мова в період, коли брати проводили свою місіонерську діяльність серед слов’ян, була єдиною. Єдина мова давніх слов’ян остаточно, хоча і поступово, розділилася на різні мови лише в ХІ—ХІІ століттях, з чим погоджуються всі серйозні вчені-лінгвісти. Чому слов’янська мова часів Костянтина і Мефодія дуже подібна до нашої, русинської? Бо наша мова ніби застигла в тому далекому варіанті праслов’янської мови, не розвивалася. Не будучи ніколи офіційною, державною, русинська мова чомусь не являла інтересу навіть для русинської інтелігенції. А вчені-славісти, на наше щастя, весь час гадали, яким діалектом є русинська мова, але у її структуру та словниковий запас не втручалися, як це було з іншими слов’янськими мовами, які постійно хтось реформував, намагаючись надати їм сучасного вигляду. Наша мова залишається майже такою, якою була в період Костянтина і Мефодія, тобто архаїчною. Біда в тому, що цю її архаїчність, а з нею і велику цінність для науки не бачили ні Духнович, ні пізніші русинські вчені-лінгвісти. Та так і залишилася наша русинська мова мовою села. Може, це і краще».

Дмитро Поп, історик

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат