Розповіді науковця, який побачив майбутнє.

Познайомилися ми ще в 2007 році в аеропорту імені Шарля де Голля. Ми з товаришем з «5 каналу» через помилку Air France були змушені «вбивати» 23 години у транзитному аеропорту Парижа. І частково від нудьги, частково від революційного настрою влаштували французам акцію протесту. Позичили у темношкірого прибиральника картон. Мила дівчина зі стійки реєстрації поділилася скотчем та маркерами. І за годину виготовили довжелезний транспарант-інфографіку, ще й французькою мовою. Він ставив під сумнів легендарне «Свобода. Рівність. Братерство», ілюструючи страждання транзитних пасажирів без Шенгена.

Поліція аеропорту обманом заманила нас в його підвали і там арештувала. Добре, що ми встигнули SMSкою повідомити колег у Києві. За кілька годин нас визволив тодішній радник нашого посла у Франції Дмитро Свистков. Ми провели затишну ніч у посольстві з вином і краєвидом на Ейфелеву вежу. І наступного дня гордо реєструвалися на виліт з Шарля де Голля. Несподівано до нас підійшов один із пасажирів — худющий, з розкуйовдженим волоссям і палаючими як в Ейнштейна очима. «Ейнштейн» сказав, що ми молодці. Про наші пригоди йому розповіла дружина, яка побачила їх у Києві в теленовинах, і він нас ідентифікував.

Ми спілкувалися до самого центру Києва, куди «Ейнштейн» підкинув нас із Борисполя, коли ми там приземлилися. Виявилося, що він насправді ядерний фізик. Наскільки ми змогли його зрозуміти, все життя Олександр Харченко присвятив розгадуванню таємниці самоорганізації атомів на поверхні молекули. За контрактом він постійно виїжджав до Франції — одного зі світових ядерних центрів. А потім повертався до Києва і на зароблені в Парижі гроші в своє задоволення займався нашою наукою.

Так багато про цю людину ми розповідаємо тому, що він втягнув наше бюро журналістських розслідувань у найбільш захоплюючу історію в нашій історії. Десять днів тому пан Олександр подзвонив і запропонував зустрітися. Після цієї розмови в кафе на Ярославовому валу ми ще двічі зустрічалися. В редакції і в компанії, яка надає послуги з перевірки на поліграфі (детекторі брехні).

Ядерний фізик стверджує (і детектор вважає, що він говорить правду), що на Різдво йому вдалося потрапити в майбутнє. Він намалював нам формулу, яка дозволила йому порушити закон збереження імпульсу. Чесно кажучи, ми закон так і не збагнули, а формулу його порушення в 13 рядках навіть й не намагалися збагнути. Але розповідями науковця (після довгих дебатів у київській редакції і рішення головреда цієї газети) ми вирішили поділитися.


Подаємо уривки записаної нами зустрічі в редакції.

— В якому, ви кажете , році «були»?

— У 2028-му. Теж вночі 7-го січня.

— А де?

— Я опинився на Проспекті науки, де і моя лабораторія. Правда, вже ані лабораторії, ані проспекту немає. Наскільки я зрозумів, все місто перебудовують. Точніше, міста. Якщо вірити повідомленням тодішніх медіа, вся країна — велике будівництво.

— Чому? Війна була?

— Ні, це загальнодержавна програма. Вона називається «Садок вишневий». (Журналіст з питань правосуддя хмикає). Всю країну перебудовують на міста-сади. Наскільки я зрозумів, за основу взяли проект англійського утопіста XIX століття Ебенізера Говарда.

— А правлять нами інопланетяни (не витримує журналіст з правосуддя)?

— Голову уряду звати Кареш Пуман Арайян, якщо я не помиляюся. Він австралієць. Усе страшенно змінилося. Уряд Україна підбирає по всьому світу — через рекрутингові агенції. Укладається контракт з чіткими зобов’язаннями. В уряді лише один українець — міністр оборони. Він, до речі, опікується і наукою. Ми наче стаємо світовим лідером у освоєнні космосу. Власне, міністр — колишній керівник космічного спецпризначення.

— (Вся редакція переглядається) А країна хоча би Україна називається? Чи нас окупували австралійці (іронічно запитує розслідувальник з питань освіти)?

— Русь (із абсолютно серйозним виглядом відповідає фізик). Мова — українська, столиця — Київ і герб — тризуб, але все інше! Ми справді рвемося в світові лідери. Насамперед через прорив науки. До країни переїжджають тисячі вчених з усього світу. Ерік Корнелл, Вольфганг Кеттерле, Джордж Смут, Андрій Гейм живуть у містечку Геніїв. Як я зрозумів, це в районі нинішньої Татарки. А якби ви бачили фото їхнього Інституту фізики!

— Почекайте (твердо зупиняє розслідувальниця з питань охорони здоров’я). Давайте по порядку. Опишіть, як там люди живуть. Як вдягаються, які в них будинки, чим займаються?

— Головна зміна — саме оці міста-сади. Я про них годину читав. Я насправді людей майже не бачив, бо була Різдвяна ніч. Я дійшов до центру містечка і побачив там інформаційний стенд. Він щось на кшталт сучасного лайтбоксу. А насправді це великий інтерактивний екран. Доторкаєшся і можна все дізнатися — це як вулична електронна бібліотека. Я читав цей лайтбокс три години! Приїхав міліціонер на велосипеді, запитав, як мої справи, і побажав щасливого Різдва.

Що я вичитав про міста-сади. Суспільство дійшло висновку, що наш нинішній спосіб проживання в великих містах підриває здоров’я, економічно затратний і руйнує нормальні зв’язки між людьми. Тому всі населені пункти вирішено перебудувати в міста-сади. Головний їхній принцип — розмір. Не більше тридцяти тисяч людей, які переважно знайомі між собою, самі керують і доглядають за своїм містом. Туди навіть державна поліція не має права зайти без офіційного виклику місцевим дільничним. Його, до речі, обирають.

— А як виглядають ці міста-сади?

— Як кола. В центрі — центральна площа за принципом давньогрецької агори. Там городяни збираються на дебати перед місцевими референдумами, виборами (які там постійно).

Навколо цієї площі — школи, включно зі школами здоров’я. Це в них так поліклініки називаються. Арт-центр. Офіс дільничного, до речі. Басейн, який одночасно є зимовим садом і музеєм науки. Там проводять заняття для дітлахів з метою виявлення майбутніх науковців.

— А навколо центру?

— Кільце лісу чи парку. Через нього йдуть доріжки, скоріше, стежки. На машині на центральну площу проїхати не можна. Лише на велосипедах. В цьому основна ідея міста-саду — не користуватися машинами. Ними їздять лише між містами. І то дедалі менше. В основному наземним метро.

— Добре. Центральна площа зі школами, лікарнями та басейном, потім кільце лісу, а далі?

— Далі по кільцю ж йдуть житлові будинки. В один, два, рідко — в три поверхи. Від багатоповерхівок вирішено відмовитися. Точніше, запроваджено велике мито за їхнє будівництво та податок на проживання в будинках вище за два поверхи. З кожним поверхом цей податок зростає, тому в високих будинках ніхто не хоче жити.

Двоповерховий будинок — там найчастіший варіант. Цікаво, що готові місця під них продаються так, щоб поруч жили люди з різними доходами. Щоб не утворювалися «бідні» і «багаті» райони. Що там робиться з економікою, це окрема історія! Заборонені відсотки в банках і гроші не використовуються як засіб збагачення. Заможні люди тепер багаті картинами, скульптурами, меценатством.

— І живуть поруч із бідняками (саркастично перепитує наш фінансовий директор)?

— Та їх там начебто не залишилося особливо. Але люди з різними доходами справді живуть поруч. І ворогують хіба що через огірки.

— Що?!!!

— Страшенно популярним стало особисте вирощування фруктів чи овочів. Є національний шоу-конкурс. Є змагання між будинками. Переможців нагороджують та дають знижки. Вважається, що процес вирощування чогось своїми руками є незамінним таїнством для людини.

— А найкращого «капусника» країни не Азаров звати?

— Про долю нинішнього уряду я вам не хочу розповідати.

— Добре, що навколо кільця житлових будинків?

— Ще одне кільце лісу і потім кільце офісів. Воно останнє в такому місті. До нього теж дістаються пішки чи на велосипедах. Виходить, що до центру йдуть по громадських, культурних та освітніх справах, а до окраїн — в офіси. Вони бувають хмарочосами.

— А далі?

— А далі — метро та траси до інших міст-садів. Фактично всі люди живуть у таких містечках по 30 тисяч.

— А з нинішніми містами що?

— Історичні центри віддали під музеї, університети, театри, галереї. Все інше — руйнують, щоб збудувати міста-сади або відновити поля та ліси. В Києві зараз Либідь, Почайну та інші річки відновлюють!

Пан Олександр наразі продовжує досліди з порушенням закону збереження імпульсу. І по пам’яті записує все прочитане на тому вуличному лайтбокс-бібліотеці. Якщо вам цікаво, ми будемо по частинах оприлюднити його розповіді. Як українці навчилися контролювати владу, як зробили нормальну міліцію, що сталося з їхніми банками і чому так багато москвичів у Чернігові та ньюйоркців у Вінниці.

Єгор Соболєв, бюро журналістських розслідувань «Свідомо», для «РІО»