Першого мера Ужгорода Петра Сову згадують так: він ніколи не виходив із дому без краватки або елегантного метелика, а його друзями були найіменитіші закарпатці...

ПЕРШИЙ МЕР

Першого мера Ужгорода Петра Сову згадують так: він ніколи не виходив із дому без краватки або елегантного метелика, а його друзями були найіменитіші закарпатці — художники Ерделі й Коцка, біолог Грабар, юрист Стасєв, керівник Закарпатського народного хору Милославський... Він майже 20 років працював у міській управі, завідуючи комунальним господарством міста, тримав на особистому контролі зведення м-ну Галагов, переймався благочинністю і розвитком освіти, мріяв про заснування музею Ужгорода.

З 1922 року Петро Сова почав виконував обов’язки радника старости міста з питань комунального господарства у міській управі. Власне, до того часу комунального господарства як такого в міста майже не було. Відтак нагальна потреба була у проведенні каналізаційних мереж, водопроводу, розширенні електромереж, встановленні дорожнього покриття, розбудові адміністративного центру Ужгорода тощо. Вільний час віддавав написанню книжки «Прошлое Ужгорода». Вона вийшла у 1937 р. і досі вважається одним із найкращих досліджень історії міста. Пізніше, на пенсії, переклав угорською мовою «Слово о полку Ігоревім», видав кілька книжок, серед яких збірка мисливських оповідань «10 ведмежих історій», краєзнавча «Архітектурні пам’ятки Закарпаття», путівник «Ужгород» та інші.

Працював радником старости міста 16 років. Сподівався, що прихід радянських військ допоможе Підкарпаттю здобути автономію і воно зможе розвиватися під егідою могутньої держави. З власної ініціативи запропонував свої послуги новій владі й його одразу призначили головою Народного Комітету Ужгорода (посада тотожна теперішньому міському голові).

Власне мером він був близько року, але в найважчий для Ужгорода повоєнний час. Можливо, через ненависть до хабарників і різних проявів непорядності та власну відвертість його поступово знижували на посадах — від голови Народного Комітету Ужгорода і паралельно першого заступника голови Народної Ради (на цій посаді він отримав Орден Червоної Зірки) до завідувача обласного відділу комунального господарства. Потім був директором обласного краєзнавчого музею, завідувачем фондів музею. Всі свої археологічні знахідки, світлини, записи й замальовки він заповів передати до краєзнавчого музею.

МЕР-«БУДІВЕЛЬНИК»

Корінні ужгородці, котрим відомий 11-літній період його керівництва містом, згадують Еміла Поповича як міцного господарника. У 1979—1990 рр. Ужгород розростався і демографічно, і географічно, виникали об’єкти соцпризначення та будувалося по 1200 квартир на рік.

Взявшись за впорядкування Ужгорода, насамперед провів конкурс проектів розбудови міста, а 5 НПІ розробили генплан його розвитку. Було прокладено ще одну водопровідну магістраль, зроблено резервуар на 8 тис. кубометрів води, з’явилися такі знакові об’єк­ти, як драмтеатр на 815 місць, 5-поверховий комплекс УжДУ, готель «Закарпаття», спорткомплекс «Юність» та тенісні корти, Падіюн на Студентській набережній, за­працювала школа мистецтв. Відкрилися магазин для немовлят «Лелека», магазин-салон для наречених «Юність», «Комісійний», одне з перших кооперативних кафе «Гарячі бутерброди», нові залізничні каси тощо.

На той час продукція ужгородських підприємств експортувалася до 26 країн. Скажімо, завод «Турбогаз» забезпечував обладнанням будівництво та експлуатацію газової магістралі «Уренгой — Помари — Ужгород». Щоп’ятниці збиралися керівники всіх ЖРЕРів, профільні служби виконкому, сідали в автобус і проводили об’їзд містом. Недоліки в роботі комунальних служб були наче на долоні. Відразу ж ставилися завдання з їх усунення, давався на це термін — і знову перевірки. Якщо хтось щось не виконав — мав сер­йозні догани. Не дивно, що місто оновилося, наче помолодшало. Плиткою було вимощено Корзо, а також набережні.

Вперше в 1987 р. широкомасштабно відзначили День міста, а в 1990 р. пройшла Міжнародна дитяча олімпіада. Під неї привели до ладу стадіон, вперше поставивши там тартанові доріжки, басейн, спорткомплекс «Юність».

Полишивши посаду градоначальника, Еміл Попович заснував і очолив Міжнародний торговельний дім, потім із 1998-го 2 роки був начальником управління зовнішньоекономічних зв’язків ОДА, згодом до 2003-го керував спеціальною економічною зоною «Закарпаття», відтак заснував у Ужгороді ТОВ «іПЕК-Україна» з розробки й впровадження інвестиційних проектів.

МЕР-«ПОЛІТИК»

Міський голова Ужгорода в переломний період 1990—1994 рр. Еміл Ландовський до 1990 р. був тісно пов’язаний із комуністичною ідеологією. Кандидатом у мери його висунула демократично налаштована депутатська група «Позиція». За його каденції сталося доти нечуване: демонтаж пам’ятника Ленінові. Докоряли йому, мовляв, освіту отримав завдяки радянській владі. Проте свого часу його родиною за це було сплачено сповна: землі й худоба, куплені на зароблені дідом в Америці й батьком за Чехословаччини гроші, були відібрані колгоспом.

Найболючішим першочерговим питанням, яке довелося вирішувати майже два роки, було конфесійне. Легалізована греко-католицька церква захотіла повернути своє майно. А православні, котрі його перебрали, віддавати не збиралися. Чвари, бійки в церкві, голодування, про любов до ближ­нього забули не лише парафіяни, а й священики. Вірники вривалися до кабінету мера і якось розірвали на ньому піджак, тому довелося навіть стати... на стіл, аби не задавили, а заступника намагалися викинути з вікна... Для залагодження питання провели 12 «круглих столів», молилися разом... Зрештою Кафедральний собор повернули греко-католикам, а православним віддали церкви на Православній набережній та Цегольнянську, яку за три роки відбудували коштом міста, а також надали ділянку під собор на пл. Кирила і Мефодія. Для цього довелося відселяти людей і давати їм квартири. Тож мерові перехідного періоду насамперед випало братися за політику.

Лютувала дика економічна криза з човникарством, рекетом. Речовий ринок на стадіоні «Авангард» не був, звісно, ідеальним варіантом, але з Боздоського парку його забрали й сесія міськради вирішила всі отримані від його діяльності кошти спрямовувати на... спорт. Платний вхід, збори з торговців дозволили утримувати ФК «Закарпаття», від якого відмовилася область.

Ужгородська міська рада зуміла відкрити гімназію, пологовий будинок, ЗОШ № 20, кілька дитсадків, здали 600 квартир. Місто фінансувало розвиток газової мережі, технічне вдосконалення Минайського водозабору, не існувало графіка на воду.

На період мерства Ландовського припадають такі рішення міськради, як-от про обмеження механічного приросту в місті й про тимчасове закриття кордону. Черги на кордоні збирали по 10 тис. чоловік, які попри дефіцит харчів і промтоварів вивозили їх за кордон. Існувала небезпека епідемій через відсутню інфраструктуру на кордоні.

Напрочуд активними в цей період були контакти мерії з країнами Європи та США. До речі, під час ГКЧП Угорщина висловила готовність надати політичний притулок усій Ужгородській міськраді, котра на той час налічувала 124 депутатів. А під час повені 1992 р. навіть американський астронавт Чарльз Дюк, який робив висадку на Місяці, надіслав гуманітарку і побував у нас. Тобто ще вчора радянський Ужгород, ізольований «залізною завісою», ставав дедалі відомішим у Європі та світі.

«НАРОДНИЙ МЕР»

Найхаризматичніший мер Ужгорода Сергій Ратушняк трудову діяльність починав пакувальником на Ужгородському ФМК, згодом працював інженером-конструктором ВО «Закарпатприлад», старшим інженером проблемної науково-дослідної лабораторії синтезу і комплексних досліджень нових напівпровідникових речовин УжДУ тощо.

Заснований ним «РІО-синдикат» об’єднував 52 підприємства (банк «Сервіс», страхова компанія, підприємства з виробництва лікеро-горілчаних і безалкогольних напоїв, солодкої води, пива, горілки, кави, першої у місті приватної служби таксі тощо). Це перший в історії Ужгорода мер-мільйонер, ним С. Ратушняк став у 30-річному віці.

Тричі обирався міським головою Ужгорода. У 1994 році кандидатуру Ратушняка підтримали понад 70 % виборців, його називали «народний мер». Ужгород на той час був чи не єдиним в Україні містом, де бюджетникам виплачували зарплати, а пенсіонерам пенсії та стрімко розвивався малий і середній бізнес. В Ужгороді з’являються сучасні магазини, ресторани, розвивалася сфера побутових послуг, зокрема служби ра­діотаксі тощо.

Надходження до міського бюджету від приватних фірм до 1998 р. складали понад 70 %. Відтак місто береться за масштабний ремонт своїх головних автомагістралей, проводить благоустрій та озеленюється. Попри шалений опір вдається перенести речовий ринок (при Ландовському його з Боздоського парку перевели на «Авангард») за межі міста. У цей самий період мерові Ратушняку доводиться вступити у боротьбу з обласною владою за інтереси міста, з чого починаються його багаторічні політичні переслідування.

Так, у 1998 р., за два дні до виборів, Ратушняка знімають із кандидата в депутати до Верховної Ради. Попри те, що він знову —
77 % голосами ужгородців — обирається міським головою Ужгорода, опоненти посилюють тиск і, зрештою, його шляхом маніпуляцій знімають із посади мера міста. Натомість сесія Ужгородської міськради обирає С. Ратушняка почесним міським головою за позитивні зрушення в соціально-економічному житті міста.

Певний час він змушений перебувати в політичному екзилі, а по поверненні до Ужгорода був за­триманий. Лише через півроку відбувся суд, який зняв із нього всі обвинувачення.

У 2002 році обраний народним депутатом України в мажоритарному виборчому окрузі № 70, а у 2006 р. знову стає мером. Ставка робиться на переоснащення комунального господарства, впровадження енергозберігаючих технологій. Місто закуповує сучасні машини для прибирання вулиць, нові контейнери для сміття. Будуються численні ефективні міні-котельні, замінюються вікна в закладах освіти та охорони здоров’я, здійснюється реконструкція проспекту Свободи, оновлюються Боздоський парк, вул. Легоцького тощо. Першим в Україні Ужгород переходить на систему автономного опалення, а згодом такі ж революційні кроки роблять й інші українські міста.

Висувається кандидатом у Президенти України на виборах 2010 року. У своїй програмі, зокрема, вносить пропозицію ввести податок на багатство, яка на сьогодні, як бачимо, в Україні починає реалізовуватися.

***

ВЛАДНІ ПОСТАТІ

Радикальні мери

У світі є кілька мерів, методи яких зробили їх відомими. Так, мер одного з найбільш кримінальних міст, Боготи (Колумбія) Антанас Мокус (58 р., філософ, математик), аби вирішити транспортну ситуацію, доручив 420 мімам вийти на дороги и сміятися над водіями-невігласами. Закриття нічних барів о першій ночі різко знизило число аварій і бійок, мер відкрив «гарячу лінію» для дітей, які потерпають від домашнього насилля, створив громадські патрульні групи і рівень злочинності впав на 70 %, а автоаварій — на 50 %. На байки сіли 400 тис. городян.

Енріке Пеналос (56 р., полі­тик) зумів переконати багатих мешканців Боготи платити вищий податок у міську казну. Кошти пішли на революційну перебудову зруйнованих доріг і бідних гетто-районів. Після цих мерів Богота була вже готова до кардинальних змін і припинила боятися владних структур.

Мартін О’Меллі (47 р., музикант, поліцейський) створив електронну комп’ютерну систему контролю влади в Балтиморі. Журнал Esquire у 2002 р. визнав його кращим молодим мером країни. Програма CitiStat оці­нює роботу міської адміністрації двічі на місяць. Вона зберегла місту 100 млн. дол. За свій винахід О’Меллі отримав відзнаку Гарвардського університету.

Жайме Лернер (72 р., архітектор, інженер) мером Куритиби (Бразилія) був тричі.
Розпочав із розчищення нетрів шляхом обміну мішків зі сміттям на пакети з харчами і проїзні на транспорт. Аби очистити бухти і дати рибалкам постійну роботу незалежно від рибного сезону, почав платити рибалкам за будь-яке зібране сміття. Створив таку транспортну систему, яка обумовила саморегуляцію транспорту в місті. Висотна забудова була дозволена тільки в зоні пішохідної доступності і громадського транспорту (він представлений лише автобусами на 40—60 та 300 місць).

Кен Лівінгстон (65 р., політик) увів плату за в’їзд до центру Лондона. Противник автомобілів. За 8 років роботи повністю змінив обличчя Лондона. Закон про платний в’їзд до центру попри суперечки був ухвалений. Транспортні пробки відразу зменшилися на 20 %. Схема Лівінгстона введена у багатьох містах світу, зокрема у Нью-Йорку.

Мер Нью-Йорка Майк Блумберг (68 р., засновник імперії «Блумберг») не мав власного кабінету. Зумів скоротити дефіцит міського бюджету до 6 млрд. дол., створив єдину систему розгляду скарг, проклав понад 250 км велодоріжок, закрив ділянки Бродвею для транспорту, зробив Нью-Йорк найбільш енергоощадним містом США.

Гейзел Маккаліон (89 р.) є мером Міссіссоги (Канада) з 1978 р., 11 термінів. Отримала міжнародне визнання за те, що зуміла зберегти життя понад 200 тис. городян після того, як на Канадській Тихоокеанській залізниці сталася аварія поїзда з токсичними хімікатами. Створила транзитні термінали і торгово-розважальні заклади на покинутих фермерських угіддях. З 1990 по 2001 рр. містяни жили без податку на майно, активно розвивалися велодороги, громадський транспорт, через веб-портал City можна влаштуватися на роботу, застрахуватися, купити квитки, сплатити штраф. Досі мер є однією з найпопулярніших жінок-політиків Канади і США.

Китаєць Джон Со (64 р., професор фізики, бізнесмен, Австралія) — кумир мельбурнської молоді. Став першим обраним мером за всю історію Мельбурна. Говорив зі смішним акцентом.

У 2002, 2004 и 2005 рр. The Economist назвав Мельбурн одним із «найбільш придатних для життя» містом світу. У 2006 р. Со виграв світовий конкурс World Mayor на звання кращого мера. Со можна вважати одним із рідкісних випадків «культового» мера, якого практично обожнює молодь.