«Не виховуйте дітей,
все одно вони будуть схожі
на вас. Виховуйте себе»
(англійське прислів’я).

Бувають же ж найрідніші кровиночки просто нестерпними, до них не доходить жодне ваше слово, навіть крик, тоді так і хочеться ляснути по м’якому місцю. Звідки ці дитячі примхи, батьківська агресія і що робити, аби не доводилося часто піднімати руку...

Багато цікавих і слушних думок можна віднайти у мережі Facebook, учасниками якої є молоді й соціально активні закарпатці. Люди, які відповідали на запитання редакції, здебільшого проти легкого плескання, але кажуть, що на практиці, з батьківського досвіду без такого моменту часом не обійтися.

«Думаю, що аж ніяк не можна по попі!.. Є дієвіші методи виховання!» — пише студентка Вікторія Лисюк. Користувачка мережі Михайлина Манзулич висловлюється, що «це (удар по попі) викличе лише агресію в дитини. З дитиною потрібно розмовляти і з любов’ю пояснювати їй усе». Наталія Чобаня, яка виховує дворічного сина, зазначає, що «навіть у Біблії сказано, що має діяти метод батога і пряника... Нема, мабуть, жодної людини, яка би не дала своїй дитині по попі... Це треба мати залізні нерви...»

«О, якраз це питання в «Чомусику» повністю розкрили. Шльопнути один раз і бити — то різні речі. І не треба в один ряд ставити батьків, які застосовують «шльоп» у випадках, коли дитині справді треба заспокоїтися, а слова до неї не доходять, і тими, які практикують домашнє насильство, побиття. Тому саме «по попі» підтримую, інші місця — ні», — пише ужгородська перекладачка Людмила Білик.

Схожої думки представниця одного з туроператорів і мама Тетяна Бекхер, яка зазначає, що у процесі виховання дитини інколи «по дупі» стає дуже дієвим методом пояснення того, що дитина не сприймає словами... Педагог зі Львова Світлана Корчагіна, яка займається соціальною реабілітацією з дітьми, хворими на аутизм, також приєдналася до віртуальної дискусії. Вона, зокрема, каже, що фахівці вже давно вважають, що є умовний вік, до якого вдарити — нормально і після якого це діє, як приниження. І такий прийом, за її словами, дієвий.

«Бувають випадки, коли треба, але не сильно, а так, для того, аби дитина зупинилася, це замість слова «стоп», яке дитина в азарті не чує. Це треба використовувати рідко, і так, шльопанець, а не бити. З віку, так, шести-семи років (по синові бачу) набагато дієвіше поговорити і покарати по-іншому — заборонити мультик, комп’ютерну гру на день, але вже не шльопати по попі — він образиться, — розповідає начальниця прес-служби прокуратури Закарпатської області Вікторія Попович. — Старший сприймав шльопанець по попі нормально до чотирьох-п’яти років, розумів, що провинився, а малий (1,8 року) вже не такий, вже зараз ображається. Бачу, з ним дієвіше говорити і пояснювати навіть у такому віці або відволікати на щось інше, домовлятися».

МИ ДО КІНЦЯ НЕ ЗНАЄМО, ЯК ШЛЬОПАНЕЦЬ ІНТЕРПРЕТУЄ ДИТИНА

Чому виникають ситуації, коли батьки зриваються і таки вдаряють дитину? Звідки корені дитячого капризування й батьківської агресії, як цьому зарадити? Чи вихід лише в легкому ударі по п’ятій точці?

Ужгородський психолог Мар’яна Колодій схиляється до того, що краще таки руку не підіймати, але, звісно, говорить про винятки та різні «але».

«У кожного народу є свої методи виховання, а в українського, зокрема, присутній і метод фізичного покарання. Це один із методів виховання, до якого заохочував провідний український педагог Антон Макаренко, цю систему виховання також не можна відкидати», — робить екскурс у минуле пані Колодій.

При цьому вона особисто однозначно проти такого фізичного покарання і припускає, ми б’ємо людину, коли розуміємо, що наше право є вищим за право цієї людини. З точки зору психології, це неправильно, тому що бажано, щоб при вихованні дитини — нового члена суспільства — існувало таке поняття, що людина є цінність, її життя, здоров’я, честь і гідність недоторканні. Якщо ми поважаємо життя, здоров’я, честь і гідність, то ми не можемо дозволити собі принизити дитину й принизити себе тим, що б’ємо. Згідно з сучасними психологічними і педагогічними підходами до виховання дітей, насильство заборонене, це неефективна практика саме виховного впливу.

«Батьки мають розуміти, що для дитини практика фізичних покарань іноді може бути не виховною і не виправною, але може поглибити проблему. Дитину треба вчити, що своїм вчинком вона може образити тата або маму, вона має розуміти, що якщо вона щось зробила, то має зізнатися й попросити вибачення, — висловлює свою думку Мар’яна Михайлівна. — Така система вчить дитину згодом знаходити компроміс з іншими дітьми, тим паче, конфлікти з батьками це прототипи конфліктів у дорослому суспільстві».

Нюанс також у тому, що насильство (той же шльопанець по попі) інтерпретується не тією людиною, яка його вчиняє, а тією, яка це сприймає. Ми не знаємо, як вчинок мами, який здається для неї шльопанцем, сприйме дитина — це може стати стресом, може і не стати, однак це може змоделювати її поведінку щодо своїх майбутніх дітей. Аби менше було таких ситуацій, після яких уже дорослі діти дорікають своїм літнім батькам, варто навчитися домовлятися, також має бути максимальний рівень довіри між батьками і дітьми. Тато з мамою мають розтлумачити своїм дітям, що про все, що відбувається з малечею — хороше чи погане, в першу чергу мають дізнаватися батьки, а діти не мають боятися це сказати. Реакція батьків на різні події має бути емоційно рівною. Батьки десь зо 3 років мають пояснювати дітям, що не сталося би, навіть найгірше, тато з мамою завжди радо вислухають. Може бути і таке сімейне правило, коли щодня після роботи й навчання всі діляться враженнями за день у родинному колі. Відтак у сім’ї налагоджується ще тісніший емоційний зв’язок, тим паче, це хороший досвід для дитини в майбутньому, коли треба вирішувати справи в суспільстві й радитися з іншими людьми. Якщо батьки будуть відверті з дитиною, то й вона буде відвертою до них. Психолог акцентує, що треба пам’ятати, що дитина від 3 до 10, а той до 20 років — це віддзеркалення поведінки батьків, отже якщо показати, що в сім’ї ми довіряємо одне одному, є любов і взаємоповага, то дитина відобразить це навіть із двічі більшим ефектом.

ЧАСТО БАТЬКИ ЗРИВАЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ ГРОМАДСЬКИЙ ОСУД

Що найчастіше стає приводом агресії до свого чада? Як правило, батьки зриваються і вдаються до насильства (психолог називає насильством і легке плескання по м’якому місцю), коли дитина капризує в суспільстві — це трапляється під час сімейних прогулянок, до прикладу, коли дитина хоче якусь річ або починає голосно розмовляти чи прагне зняти верхній одяг. Якщо батьки не згодні щось придбати або не дозволяють дитині зробити те, що вона хоче, то в цей момент, коли на батьків дивляться інші, дитина починає капризувати, а батьки зриваються. Тоді відбувається ефект громадського осуду, мовляв, що ти за мама, якщо в тебе дитина кричить, до того ж її сприймають крізь призму поведінки її дочки чи сина. Спочатку батьки намагаються вблагати свою дитину, але вона не слухає, відтак у тата з мамою відбувається емоційний зрив. Починаються якісь штурхання, зрештою дитина заспокоюється, бо відчуває силу мами або тата, тоді це вважається виправдано, але в суспільстві все одно скажуть, мовляв, яка недбала мама, вона нічого кращого, ніж побити цю дитину, не знайшла. Що цікаво, коли діти капризують, а батьки помічають, що в них, як правило, через це починається емоційний зрив, то це означає, що у них підхід до виховання своєї дитини, за словами М. Колодій, не зовсім вірний. Виходить, що в повсякденній практиці спілкування дитина не звикла до того, що мама просто підійшла і сказала, будь ласка, не роби цього і малеча припинила робити шкоду. Тобто, «будь ласка» в повсякденності не діє, тому тут треба намагатися розібратися у причині, чому дитина вередує, чи це у неї стабільна практика вимагання від батьків. Не останню роль тут відіграє розпещеність дітей, адже в сучасному світі типова ситуація, коли дитина щось просить, то, як правило, вона це отримує, а раніше про якусь іграшку мріяли років 5. Сьогодні ж батьки схильні виконувати перші бажання своєї кровинки, якщо ж дитина стає схильною до здирництва, то батькам треба змінити свою тактику, показати дітлахам, що вони можуть отримати якусь винагороду в разі хорошої поведінки, успіхів у гуртках, але не перетворюючи це на товарно-грошові відносини «ти мені — я тобі».

«Варто показувати малюкові, мовляв, ти отримаєш щось, якщо зробиш приємне мамі, скажеш якісь приємні слова (в кожній родині це щось індивідуальне), тобто не конкретизувати ці бажання, — радить фахівець. — Дитині не можна давати маніпулювати собою, треба показати маляті, що я мама, я дослухаюся до тебе, але вирішую я, якщо ти хочеш, аби я більше дослухалася до тебе — більше дослухайся до мене».

Психолог пояснює, якщо батьки побачили, що одного разу підняли руку й досягнули того, чого хотіли (хороша поведінка дитини), і це не вплинуло на подальший рівень довіри та спілкування, то це (шльопанець) подіяло. Якщо ж син або дочка закрилися, ви відчуваєте якийсь дискомфорт у спілкуванні, то однозначно, що така практика не діє. Пані Колодій уточнює, методи виховання, прийнятні для однієї дитини, не завжди будуть прийнятними для іншої, при цьому не варто себе обмежувати у виборі цих методів. Ну, власне, обмеження тут єдине — батьківська лінь, тим паче, батькам часом особливо важко в гонитві за соціальною, фінансовою стабільністю, на жаль, у сімей нема часу на прогулянки, спільне дозвілля. При цьому неприпустимо, якщо дорослі, припустімо, після важкого робочого дня викидують свою агресію на дитині. Якщо таке сталося, то обов’язково треба вибачитися перед своїми дітьми. Якщо дорослі розуміють, що не можуть контролювати рівень своєї агресії, то, звичайно, тут уже потрібна консультація психолога.

КОРЕНІ ПРОБЛЕМИ...

З чого ж усе починається? Неслухняними діти не народжуються, ними стають навіть уже з тижневого віку.

«Дитина трішки поплаче — всі підбігли і взяли на руки, це повторюється, а потім мама не спить ночами. На немовля варто звертати увагу, але брати на руки варто тоді, коли дитина заспокоїлася, — радить Галина Цаплук, лікар-педіатр Міської клінічної дитячої лікарні м. Ужгорода. — Це не означає, що дитина має битися в істериці, а ви її не помічаєте, просто дитині можна подякувати за її гарну поведінку і взяти на руки тоді, коли вона також спокійна. Так батьки зможуть чітко зрозуміти, чи дитина плаче, бо їй щось потрібно, або вона просто капризує. Це ж саме і стосується істерики в магазині, де дитина прагне щось отримати, варто також вчити дитину пріоритетам, тобто проговорювати, яку саме іграшку хоче дитина й чому».

До речі, діти дуже добре відчувають емоційну безпорадність батьків, вони все усвідомлюють за інтонацією, саме тут починаються моменти шантажу. Якщо батьки двічі підуть на повідку у своїх дітей, через брак часу, до прикладу, і вони кажуть, на візьми, тоді дитина закріплює цю норму, мовляв, я трохи поштурхала маму, якщо така ситуація повторюється двічі, то на третій раз ви отримаєте капризну дитину. Якщо в родині вже є практика десь там шльопнути, то батьки мають пояснити, за що вони це зробили. Психолог не рекомендує просити слізне пробачення, мовляв, мама погарячкувала, бо дитина це сприйме так, що згодом подібна ситуація може повторитися. Якщо вже таке відбулося, то варто показати, що це був крайній випадок у вихованні, і не варто практикувати те, що сьогодні дозволяють собі деякі сімейні пари на кшталт б’ю, бо я тебе люблю, і щоб із тебе людина виросла. Бо потім, у підлітковому віці або навіть у 2—3-му класі, коли хлопчикові подобається дівчинка або навпаки, то вони можуть і вдарити одне одного, тягати за косичку — це робиться не так задля того, щоб показати любов, а дати зрозуміти, мовляв, ти мене зачіпаєш.

До слова, Мар’яна Колодій наприкінці розмови зупинилася ще на одному моменті виховання — дуже помилково, коли батьки вдаються до узагальнень: «що ж ти в мене за дитина», також боляче малеча сприймає, коли її порівнюють із іншими дітьми — цими узагальненнями ми ображаємо маленьких людей. Уявіть собі, що ви така маленька людина відносно свого керівництва і ваш начальник дозволяє собі всі ті речі, які ви дозволяєте собі щодо доньки чи сина... Йдеться про елемент поваги, якщо його не закласти в дитячому віці, то його не буде й у дорослому...

Евеліна Гурницька