У грудні 2016-го Центральне розвідувальне управління США розкрило у своєму електронному архіві велику кількість документів, які стосуються Ужгорода. Загалом електронна бібліотека ЦРУ складається з мільйонів документів, розсекречених у різні роки, очевидно, по мірі того, як вони втрачали актуальність.


То що ж цікавого можна знайти в бібліотеці ЦРУ про Ужгород? Більшість оприлюднених місяць тому документів стосуються післявоєнного періоду — 50—60-х років. Інформації дуже багато, вона доволі точна і докладна. Наприклад, документ «The city of Uzhgorod» за 31 березня 1954 року лаконічно подає опис міста з усіма важливими і стратегічними об’єктами. У першому пункті — інформація про мости, мовляв, під час війни в Ужгороді були пошкоджені всі мости, великий відбудували у 1949 році, а інший, який називають «Новим мостом», відбудували як пішохідний. Вулиці називаються російськими та українськими назвами, а площа Масарика стала площею Сталіна.

Окремим пунктом іде опис міських кінотеатрів із колишніми і новими назвами й навіть вартістю сеансу (тоді це було 50 копійок). Розповідається також про таксі: в Ужгороді було 16 автомобілів-таксі «Победа», а проїзд коштував 1,80 рубля за кілометр. Всі таксі були пофарбовані в сірий колір із білою смугою. А асистент директора тресту їздив на новенькій «Победі».

Військові об’єкти

Судячи з подальших документів, знало ЦРУ і про інші військові частини в місті, а також про полігон у Оріховиці. Наприклад, у документі про ділянку для військових навчань за березень 1964 року значиться, що розташована вона на 3 400 акрах землі на відстані 5,5 милі північніше Ужгорода, призначена для тренувань їзди на гусеничній техніці, стрільби з автоматичної зброї тощо. Артилерійських позицій не помічено, нема бівуаків (місць для тимчасового розміщення військ, тобто наметового містечка) та ділянки для інженерних тренувань і переміщень через водні перешкоди. До слова, деякі речення в тексті замальовані чорним, тобто досі в цих документах є інформація, яку американські розвідники вважають небажаною для оприлюднення.

Інший документ містить уже набагато серйозніші дані про зенітно-ракетний допоміжний об’єкт. Дані були неточними, всюди використовувалися слова «можливий», «імовірний». Писали, що розташований він за 3 кілометри на схід від Ужгорода на колишньому складі для боєприпасів, який зазнавав змін. Нібито там є бункери та бункерні споруди, в яких можуть зберігатися ракети та боєголовки, а також є гаражі, адміністративне приміщення, нові бараки, діє сувора пропускна система. Всі будівлі, їхні форми і розташування описані доволі детально. Описаний навіть паркан і те, що в даний момент рослинність по всьому його периметру проріджують.

М’ясокомбінат

Серед документів ЦРУ є навіть документ із детальним описом роботи Ужгородського м’ясокомбінату за 1953 рік. У ньому значиться, що комплекс працює на вулиці Перемоги, будівля була зведена у 1937 році. Станом на 1952 рік там працювали 40 людей, а велику рогату худобу та свиней постачають з колгоспів із околиць Ужгорода, а також із Угорщини.

ЦРУ навіть знало, що у 1952 році на м’ясокомбінаті щоденно забивали близько 45 голів великої рогатої худоби, але попит на м’ясо в місті завжди був вищий за реальні обсяги постачання, оскільки 80 % м’яса з комбінату щодня постачалося у військові частини міста. «Санітарні умови на комбінаті нормальні, ветеринари перевіряють кожну частину м’яса перед тим, як відправити його до морозильної камери», — йдеться в документі, після чого цілу сторінку інформації приховано.

Партизани-антикомуністи в Закарпатті

Надзвичайно цікавим є документ про партизанів, котрі діяли на території Закарпаття у 50-х роках. Власне, це в американських документах вони партизани, в радянських же, звісно, проходили як бандити. Деякі з даних про активізацію партизан у 1953-му році сучасні історики вважають більш ніж сумнівними. Ось лише кілька прикладів діяльності партизанських груп, описаних (із частково закресленими реченнями) в документі за 1953 рік.

«— 1949, партизани атакували вантажний потяг, внаслідок чого він зійшов із рейок поблизу Ужгорода в районі парку Горького. Ходили чутки серед населення, що партизанська група переховується в районі Реметів, що приблизно за 30 км на північ від Ужгорода, та у Великому Березному, за 20—25 км від Перечина, і що саме ця група зняла потяг із колії.

— Партизани зупинили вантажівку, зробили огляд вантажу та спитали національність водія, місце призначення, про загальну ситуацію в Ужгороді та чи бачив він радянські війська або підрозділи міліції в горах. Партизани говорили польською, угорською та русинською. Вони були вбрані у цивільне, але були озброєні гвинтівками, автоматичними пістолетами та ручними гранатами. Радянська міліція не наважувалася патрулювати вночі.

— У 1950 році радянська влада оголосила амністію партизанам — і багато з них вийшли з місць переховування, — щоб пізніше затримати їх за фальшивими обвинуваченнями. Багато партизанів залишилися в лісах.

— У 1950 році в гірському селі поблизу Ужгорода партизани вбили голову місцевого колгоспу і членів його сім’ї. Цей голова колгоспу був ревним комуністом, який змушував мешканців села приєднуватися до колгоспу та комуністичної партії.

— У 1950 році в лісі поблизу села Ремети радянська армія оточила партизанський загін і почалося запекла перестрілка. Радянський загін знайшов багато консервованої їжі, одягу та малої зброї серед амуніції.

— Міліція наймала шпигунів для відстеження партизанів. Отримавши інформацію про партизанську діяльність, міліція здійснювала рейд, що зазвичай закінчувався провалом. Коли починалася перестрілка між партизанами та міліцією, остання зазнавала дуже важких втрат. У 1951 році, після чергового міліцейського рейду проти партизанів у Карпатах, до Ужгорода привезли від 70 до 80 убитих та поранених працівників міліції.

— У 1952 році партизани отруїли харчі на військовій базі, що була розташована в лісі біля Унгдароц (нині це Дравці — Ред.), що за 14 км на північний схід від Ужгорода. Померли близько 80 солдатів та 160—180 були доправлені до шпиталю із серйозним отруєнням. Після цього випадку цю військову базу радянська армія спалила і зрівняла з землею.

— У червні або липні 1952 року радянська армія отримала інформацію від своїх інформаторів про таємний склад в Оердарні (йшлося про Сторожницю — Ред.), маленькому селі, розташованому за три кілометри на південний захід від Ужгорода. Армія оточила село та знайшла заховані під хлівом чоботи, розібрані мотоцикли, розібрані кінні військові екіпажі, міни, ручні гранати, три автомати та гвинтівки з патронами. Знайдених боєприпасів було би достатньо, щоб озброїти цілу роту. Власника хліва та його сусідів арештували і вони разом із членами їхніх сімей, були доставлені до відділення МВС в Ужгороді».

Інформація ця цікава тим, що історики нині про неї зовсім не знають. Можливо, ці випадки справді були, лише ретельно приховувалися владою і військовими, однак історики допускають, що ЦРУ надали неправдиві дані. Зокрема, фантастикою для історика Романа Офіцинського виглядає інформація про смерть від отруєння 80 військових та госпіталізація 180. Мовляв, смерті такої кількості військових приховати було би дуже важко навіть у ті часи. Можливо, в частині й мало місце харчове отруєння зі шпиталізацією солдатів, що і стало причиною виникнення «страшилки» серед населення.

До речі, закінчується документ про партизанів твердженням про те, що у випадку нової війни або за підтримки Заходу партизанська діяльність на Закарпатті могла би посилитися до таких масштабів, що радянська влада побоялася би заходити на цю територію, а 90 % місцевих мешканців підтримували би партизанів.

Тетяна Літераті, «ПроЗахід»

***

Як розвідка США бачила соціальне життя Ужгорода в 1953 році

1. Населення Ужгорода становило приблизно 100 000. Із них 50 000
— приїжджі росіяни та українці,
30 000 — угорці, 15 000 — русини,
5 000 — словаки.

2. Місцеве населення не товаришувало з приїжджими, тримаючись осторонь. Насправді ж люди з високим рівнем культури, які жили за нижчими стандартами, ніж до цього, через радянський режим зневажали приїжджих і за можливості уникали будь-яких соціальних контактів із ними. До прикладу, члени культурної групи відмовлялися сідати разом із приїжджими за стіл у ресторані, вони ніколи не запрошували їх у гості, а також відмовлялися впустити їх до себе на танці. Двері до спортивних клубів були також замкнені для приїжджих, або, як їх ще називали, «спільного ворога».

3. Перед Другою світовою війною Ужгород міг запропонувати багато розваг, але з радянським режимом при владі вони практично зводилися нанівець. Старше покоління здебільшого залишалося вдома, а молодь виходила на танці або в походи. Місцеве населення оминало єдиний театр в Ужгороді, адже 99 % вистав у ньому були радянською антиамериканською пропагандою. Вони відвідували лише 3 кінотеатри в місті, коли ті показували іноземні стрічки. Показувати іноземні фільми в Ужгороді було необхідно, адже навіть приїжджі віддавали їм перевагу перед радянською пропагандою. Показували американські, британські, французькі, італійські та німецькі фільми, а також фільми сусідніх країн. Останні мали російський дубляж, але інші були з титрами. Поміж американських фільмів найпопулярнішим у 1952 році був «Тарзан». Місцеве населення відвідувало філармонію, де виступав хор, що складався з угорців та русинів, які виконували угорську та русинську народну музику, а також виступали угорська та русинська танцювальні трупи, однак радянські приїжджі ці концерти не відвідували.

4. Ужгородці сприймали радянських радше гнобителями, аніж своїми визволителями, і культурна кампанія останніх на них не вплинула. Більша частина місцевого населення, як і приїжджі, не вірила пропаганді.

5. Спроби новоприбулих встановити соціальні та сімейні зв’язки з місцевими жителями не увінчалися успіхом. Щороку всього двоє-троє приїжджих вступали у шлюб із місцевими та стільки ж розлучалися. Рівень моралі новоприбулих був значно нижчим, ніж у місцевих, і коли місцевий вступав із ними у родинний зв’язок, він ставав предметом гонінь із боку своїх. Через брак чоловіків удома, а також через те, що в Карпатській Україні рівень життя був вищим, радянські жінки охоче одружувалися із чоловіками з Карпатської України. Радянські чиновники офіційно змушували останніх одружуватися із жінками, які від них завагітніли.

6. У рідкісних випадках, коли місцеві жителі все ж стикалися з новоприбулими, зазвичай усе завершувалося бійкою. Ці бійки ніколи не носили політичного характеру. Вони були радше викликані поведінкою приїжджих щодо моралі та соціальних традицій угорців, яких дотримувалися місцеві жителі. Наприклад, угорці цуралися знайомств на вулиці або у громадських місцях і недолюблювали вискочок.

7. До приходу радянського режиму Ужгород славився своїми спортивними командами, особливо з футболу. Радянські почали розбавляти спортивні команди та переманювали найкращих гравців у радянські команди всередині СРСР. Однак ентузіазм місцевих жителів було не так легко знищити і вони створювали нові команди. Коли футбольні команди Ужгорода перемагали радянські команди, то святкувалася не так перемога в окремій грі, як перемога над радянським режимом. Гравці футбольних команд не просто намагалися перемогти, вони робили все можливе, аби показати свій національний патріотизм. Це була єдина можливість місцевих отримати перемогу над радянськими. Такі можливості збирають на спортивних стадіонах натовпи людей, які до цього ніколи не цікавилися спортом. Більшість новоприбулих не займалися спортом, а особливо футболом, фехтуванням чи тенісом.

8. Серед приїжджих до Ужгорода [...] високий рівень антисемітизму. [...] наймали євреїв, окрім як зрідка на роботу поліцейських. У перші роки правління Радянського Союзу євреїв наймали на посади завідувача виробництвом або директора, але [...] вони відійшли на задній план. Антисемітизм серед місцевого населення був мізерним.

9. Радянська влада прагнула «радянізувати» все місто. Офіційною мовою була російська, навчання у школах проходило російською, вуличні знаки були на російській мові. Місцеве населення протистояло російській мові, ігноруючи її і продовжуючи називати вулиці та громадські будівлі угорськими назвами.