Ужгородський кондитер Валентин Штефаньо не лише чудовий шоколатьє, але й людина з чуйним серцем.

Коли йому було 3,5 року, його батьки поїхали на заробітки в Тюменську область, у місто Ноябрьськ, і взяли Валіка з собою. «Там можна було заробити дуже великі гроші, за які не можна було нічого купити, — розповідає Валентин. — З солодкого там були тільки сушені яблука, груші та родзинки». Тоді татів друг подарував малому шоколадку, першу в його житті. «Я пам’ятаю той момент: відкусив її, дивився на ту начинку і довго не ковтав, гріючи її в роті. В той момент готовий був зробити все, щоб у моєму житті було цього дуже багато»...

Минули роки і він це зробив. «Кондитер із соціальним іменем» — так ще називають сьогодні відомого шоколатьє Валентина Штефаня, кращого кондитера Закарпаття і одного з кращих кондитерів України. І став він так називатися не просто так — уже дев’ятий рік поспіль Валентин запрошує у кондитерський цех разом робити цукерки з шоколаду та карамелі дітей зі шкіл-інтернатів та малюків з обмеженими можливостями.

Минулого тижня — на Всесвітній день шоколаду, 11 липня — дітвора заполонила кухню в новому приміщенні кав’ярні «Stefanyo» на площі Петефі. Майстер придумав для них три рецепти нових цукерок на честь метеоритів, які в різні роки впали на території Закарпаття. «Метеорит Княгиня» (фундук і чорний шоколад) упав на Березнянщині, в селі Княгиня 9 червня 1866 року; «метеорит Кваси» (мигдаль і молочний шоколад) на честь метеорита, що впав у селі Кваси на Рахівщині 13 жовтня 1852 року, та «Карпатський болід» (грецький горіх та білий шоколад) приземлився в 2001 році біля села Тур’ї Ремети.

Інформація про це відгула минулого тижня в пресі, і дітвора після дивовижного майстер-класу з шоколатьє Валентином повернулася в інтернат... Мріючи знову робити цукерки з майстром.

— Як виникла в тебе ця ідея — провести майстер-клас для дітей? — ми зустрілися з Валентином у його кондитерській, виловивши ненадовго з напруженого графіка.

— Ну, думаю, всі дорослі хочуть дати дітям те, чого не було свого часу в них. Напевно, це і правильно — дорослішати, прогресувати і змінювати щось на краще. І з цих міркувань я і виходив: якби був маленьким, то мені було би це дуже цікаво — взяти участь у такому занятті. Ну бо я це взагалі люблю. Тому десь стараюся компенсувати іншим те, чого мені в дитинстві не вистачало. Ну і ще одна причина, чому це роблю — це те, що якщо з часом бодай один з цих дітей захоче стати кондитером, то ми живемо не даремно... Напевно, це найголовніша причина того, що роблю.

— Як давно ти проводиш такі майстер-класи?

— Десь із 2009 року. Зараз займаюся цим трохи рідше, бо неготове поки що приміщення тут, на новому місці. Але раніше проводив ці майстер-класи двічі-тричі на рік. З часом тут діятиме кондитерська школа, плани не змінилися, просто тепер необхідно налагодити виробництво, бо ж свого окремого цеху в мене не було. Тепер відновлюю з нуля виробництво і це вимагає багато часу й уваги. Тому тут ще поки що все мовчить і нічого не робиться.

Але тепер добре, що почали знову цю практику завдяки Феді (Шандору. — Авт.).

— Чи проходить якийсь «відбір» дітей? Як відбувається вся ця процедура перед майстер-класом?

— Я не обмежуюся якимось одним інтернатом чи дитбудинком. Це не має ніякого значення. Сам факт того, що ти робиш це добро... неважливо, скільки ти «кинув у шапку», важливо, що в тебе є розуміння і бажання комусь щось віддати, віддати частинку себе — це вже дуже важливо! І чим більше людей матимуть цей порив — просто віддати і нічого за це не попросити у відповідь — тим кращим стане світ довкола нас. Справді.

Я для себе так придумав, щоб хоча би на якісь свята залучати дітей до таких солодких занять, щоб і в них було якесь відчуття свята. 11 липня був Всесвітній день шоколаду, але для мене день шоколаду — щодня (сміється. — Авт.), а дітям це запам’ятається, залишиться в серці. Вони дізналися багато нового: дізналися, на якому дереві росте шоколад або какао-боби, як воно, те дерево, називається, де воно росте; дізналися про те, які види шоколаду бувають. Тобто, вони вже щонайменше дізналися про те, що було їм невідомим — це вже великий плюс.

— Багато діток зазвичай бере участь у занятті?

— Ну, чим більше діток — тим складніше проводити заняття. Тому якщо ми займаємося з дітками з ДЦП, то багатьох я не можу взяти... З ними трошечки складніше...

— Ти адаптуєш рецептуру для цих малят?

— Ні, не адаптую, просто беру собі помічників зі своїх працівників-кондитерів, тому що діткам треба приділити більше уваги.

Вони за своїм мисленням нічим не відрізняються від здорових дітей, просто от є в них ця фізична вада. В західних країнах вони повністю адаптовані в суспільство, ходять у загальноосвітні школи на рівні з усіма іншими дітьми. У нас поки що, на жаль, наслідки радянського менталітету не дозволяють так легко адаптуватися цій малечі. Існує це розділення на чорне і біле. Ніхто не знає таланти цих дітей, їх просто потрібно вчасно розкрити.

— Тобі важливі відгуки і враження дітей про пройдений майстер-клас?

— Так, звичайно! Це настільки яскраві позитивні емоції, що це не купиш ні за які гроші. Робота з ними, коли ти бачиш вогонь у їхніх очах — це ще й тебе заряджає.

* * *

Надія, 17 років, вихованка дитячого будинку в с. Велика Добронь: «Я думала, що виготовлення шоколаду — це складно і зробити його вдома не можна. Я познайомилася з Валентином у 2014 році на майстер-класі, тоді перед Різдвом Валентин робив велику ялинку з шоколаду, і ми робили на неї іграшки. Він усе нам показав, як треба робити. Після майстер-класу зрозуміла, що в мене є талант до творчої роботи, що хочу бути кондитером».

Яна, 11 років, вихованка дитячого будинку в с. Велика Добронь: «Я раніше не уявляла, що робитиму цукерки. А виявилося, що робити їх дуже весело! Тепер сама їх робитиму і пригощатиму друзів».

* * *

— Підтримуєте відносини з кимось із них?

— Так, декого зустрічаю в місті, вітаємося, трохи розмовляємо. Є такий хлопчина, він був на одному з перших майстер-класів, ще у 2009 році. Віктор, він дуже розумний хлопець, тепер час від часу проводить екскурсії, він у візку — в нього ДЦП.

— Чи є дітки, які пішли твоїми стопами?

— Ну, поки що ніхто не звертався, ще не знаю про таких. Але якось на майстер-класі були діти з інтернату в с. Велика Добронь, і дівчатка потім казали, що вони обов’язково стануть кондитерами.

У будь-якому випадку ми все це робимо тільки для самих себе. Все — хороше і погане — людина робить тільки для самої себе. Людина має розуміти, що чим більше вона віддаватиме іншим (добра чи зла), тим більше до неї воно повертатиметься. Це бумеранг. Якщо з цих дітей виростуть хороші кондитери, а не погані депутати чи контрабандисти — то це вже супер!

Під час підготовки передачі «Сюрприз! Сюрприз!», коли все готувалося за моєю спиною, знімальна група поїхала в інтернат у селі Велика Добронь і спілкувалася з дітьми, які брали участь у майстер-класі. Так от, ті дівчатка самі приготували шоколадні цукерки і передали мені в подарунок через журналістів. Мені це було так приємно, що я ледь стримав сльози...

— Чи була в твоїх заняттях із дітками історія, яку ти запам’ятав назавжди?

— ...Якось ми робили майстер-клас на Новий рік із дітками з будинку сімейного типу, ми робили цукерки, льодяники, пряники. Я робив невеличку новорічну скульптурку з шоколаду і зробив із шоколаду таку подарункову коробочку. І в кінці заняття попросив дітей написати на папері свої бажання під Новий рік, вони це зробили і ми склали їх у цю шоколадну коробочку.

Потім, уже після свят, вирішив ту скульптуру переплавити і коли ми ламали її, в тому числі й ту коробочку, то з неї посипалися папірці з дитячими бажаннями — я геть забув за них! Сів читати... Були прості бажання — хтось хотів новий телефон, хтось — новий велосипед. А в деяких записках було бажання мати сім’ю…

Діти, 8—10-річні малюки, не мають проходити через такі речі... Це дуже болісно. І коли ти розумієш, що виріс у сім’ї, де були тато, мама, сестра чи брат, і тобі було з ким поговорити, поділитися своїми думками, переживаннями та ідеями — то це таке багатство, яке не купиш ні за які гроші. Без сім’ї ти позбавлений практично всього. І коли починаєш розуміти ці речі, то стає легше ігнорувати якісь негаразди в своєму житті, тому що все це — порох порівняно з дійсно важливими речами.

Зоряна Попович

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.