Гори — це одна з кращих радостей, що може трапитися зі мною восени. Таки гори, навіть подорожі крихітними українськими і європейськими містами так не надихають. Саме зараз гори слухають нас. Людей значно менше, погода щопівгодини створює новий антураж, а осінь розфарбувала гори в неймовірні піввідтінки. Ця вся краса, чари та свіже повітря спонукають зупинятися і справді насолоджуватися моментом «тут і зараз».   Коли я піднімаюся вгору, а дорога сповнена сонцем, мілким дощем, снігом, хмарками, туманом, а також оксамитовою палітрою багряного, медового, пурпурового, трав’яного, то прагну, щоб час зупинився. І він спиняється, даруючи   насолоду «цього моменту».


Нещодавно я розділила зі своєю близькою подругою 5 днів у горах, а саме в Пилипці Міжгірського району. Все склалося: епіцентр гір, якісне спілкування і свобода бути собою. Ну, а ще була насичена програма, яку ми самі склали, нові враження і смачна закарпатська їжа. До речі, гори дозволяють просто насолоджуватися і не гнатися за новими «wow», тут заспокоюєшся і просто відпочиваєш. Тим не менше, атракції в нас були, не тільки ж медитувати, споглядаючи неймовірні краєвиди.

Розкажу трішки про логістику нашого відпочинку, може, вам теж захочеться саме так провести вільний довгий вікенд. До речі, приятелька моєї подружки вже замовила квитки до Міжгір’я, а хороший знайомий спокусився моїми розповідями і репортажами у Facebook.

Поїхали!

Проживання: зелений туризм

Так, ми хотіли зупинитися саме в садибі й без варіантів. Два роки тому я була у відрядженні у Верховині на Франківщині. Господиня, в якої ми мешкали, сама створила свою неймовірну садибу з унікальним дизайном. Креативний будинок, верховинські наїдки, гори навколо й розумна ціна — кращого не вигадати. А ще садиба має душу, жоден готель не є таким справжнім, готель — це щось безлике, а садиба сповнена щирістю, в ній серце господарів.

Згадую також, як років 5 тому ми з друзями відпочивали в еко-будиночку зі справжньою піччю, який розташувався на горі за Пилипцем. Досі згадую ці краєвиди, сон на сіні й молоко, яке господиня приносила щоранку.

Словом, достатньо причин, аби винайняти кімнату саме в місцевих людей.

Садибу в Пилипці порекомендувала інша моя подружка, яка часто відпочиває в горах і зупиняється в аборигенів. Я їй страшенно вдячна!

Ми відпочивали в пані Наталії. У неї звичайний будинок із кімнатами для різної кількості гостей, є всі вигоди. На жаль, це не дерев’яна хатка, яка для мене справжнє диво. І каміна в нас не було. Але все одно було чудесно, бо дім розташований на горі, людей навколо нема, а з вікна відкривається краєвид на могутню гору Магуру.

Харчування: домашня їжа з еко-продуктів. МЕГА-ПОРЦІЇ

Разом із кімнатою ми замовили і харчування. Пані Наталія пропонує сніданок та пізній обід (час узгоджується). Мій ранок сповнювався новим подивом від Магури, передчуттям пригод, а також ароматом млинців/сирників/оладок. Всі страви були з домашніх яєць, молока, м’яса, було смачно, по-домашньому, а порції дивували розміром. Обід складався з першої і другої страв, усе завжди було «з пилу, з жару». Такого харчування цілком достатньо, часто ми не могли все з’їсти. У кафе і смак не той, ціна вища, а порції мізерні, тож хай ми трішки набрали у вазі, зате були ситі й веселі.

Якщо кортить довгих і веселих розмов довгими осінніми вечорами, то де-не-де можна віднайти хороші наливочки — смачні й злегка підступні.

Кава з прянощами на висоті понад 1200 м

У горах мені достатньо власне гір. Однак хотілося більше подружці показати, адже вона з Києва, а в горах опинилася вперше. Деякі красоти я вже бачила кілька разів, але вони змінюються і щоразу варті уваги, вони чарують по-своєму, сприйняття зовсім нове.

І програму все ж варто планувати, щоб вражень було більше, фото виходили різноплановими, а в пам’яті залишалося більше деталей, аби згодом вдома згадати та систематизувати всі свої «wow» і втілити їх у скетчі у своєму travel book (що я і зробила).

Першого дня ми приїхали після полудня, це був кінець виснажливого, але цікавого робочого тижня. Нам накрили на стіл, ми спілкувалися, а потім швидко заснули.

Наступного дня була Гимба. Від нашого дому до підйомника рукою подати. Під час підйому на гору Гимба спостерігаєш калейдоскоп барв, який змінюється щохвилини. На висоті понад 1200 м нас чекало неймовірне кафе «Сурія». Унікальна й колоритна місцина з дерев’яними текстурами, натуральними фактурами, крафтом, справжньою піччю і гамаком поряд із нею. В «Сурії» грає легка психоделічна музичка, є мистецький куточок, де можна творити, а біля печі стоїть ліжечко, в якому сплять гірська кішка зі своїми кошенятами.   Тут готують молоді творчі люди. Вас пригостять баношем, млинцями з ягодами, чаєм «масала», какао на домашньому молоці, натуральним гарячим шоколадом   і кавою зі спеціями, яку варять на піску.

Уявіть себе в теплі, з раритетною філіжанкою кави, біля вікна, звідки відкриваються гірські панорами. Це медитація і момент, який дуже приємно проживати. Навколо відчуваються флюїди щастя і гармонії.

Після кави можна самотужки підійматися вгору. Зверху сніг, по якому грають сонячні промені, навколо багряно-медові гори, які потопають у синяві просторів, гори могутні, безмежні й вони таки приймають тебе.

На Гимбі ми пробули цілий день. Гуляли, піднімалися і спускалися, насолоджувалися гарячим шоколадом, тискали кошенят, гойдалися в гамаку і грілися біля вікна в «Сурії», не відводячи погляду від пейзажів.

Активності: Синевир, ведмеді, Колочава

Ввечері після Гимби ми замовили екскурсію: вагалися між сироварнями та фермами Хустщини і мандрівкою на Синевир. Більше було охочих побачити озеро. І саме воно стало моїм розчаруванням. Я кілька разів захоплювалася Синевиром, мене вабила його суворість і лякала велич. І сьогодні Синевир прекрасний, він заглиблений у себе, весь у осінніх роздумах, а в його прозорості дерева малюють свою абстракцію. На жаль, озеро разюче зменшилося. А ще забагато неграмотної комерції навколо нього, озеро поглинуте байдужістю й меркантильними інтересами місцевих продавців зеленого та червоного меду.  

Прогулянка на містичний і загадковий Синевир залишила двоякі відчуття. І все одно — більше хороших.

У Міжгірському районі також постав ведмежий реабілітаційний центр, де лікують і доглядають ведмедів, яких свого часу, до прикладу, викинули з цирку. І цим бурим і великим поталанило, адже тепер у них свобода серед гір, великі простори і дбайливі господарі. Це чудо — бачити, як клишоногі цілуються (!) на фоні панорам природи. Ведмеді залюбки позували на камеру, дивилися своїми маленькими оченятами безпосередньо в об’єктив фотокамери і своїм настроєм показували, що готуються до щасливої сплячки в хорошому місці.

Одна з родзинок екскурсії — гастрономічна, ми куштували закарпатські наїдки в автентичній колибі. Ммм, банош, токан, бограч, це смачно й ситно, а ще неабияк зігріває.

У нашому маршруті була і спонтанність, адже водій запропонував податися в Колочаву, яка відома серед туристів і яку дуже активно і якісно популяризують. Саме в Колочаві, серед гір, під відкритим небом розташувався надзвичайний музей села. Все виглядає дуже реалістично, наче ти в машині часу завітав у справжнє село. Навіть кінь тут пасеться. О, такий музей мені справді до вподоби, тут ви зануритеся в історію, колорит, традиції та звичаї. Музей оформили дуже креативно, а наповнений він не тільки тодішніми зразками архітектури, а й важливими деталями, текстами. Найбільше вражають вузькоколійка, автобуси й вагони, в яких розмістили експозиції історії Закарпаття. Всюди є спокуса зробити яскраву світлину на згадку: біля раритетного авто, в кафе з історичними експонатами, біля тодішніх вивісок — графічних доказів минувшини.

Дуже насиченим видався день, а це ще один доказ, що в горах теж вирує життя, просто кожен має свободу обрати свій темп.

Шипіт і Гимба one more time

Скільки разів буваю на Міжгірщині, завжди шукаю нагоду потрапити на Шипіт. Звісно, каскади водоспаду Шипіт — унікальне явище природи, це must see в мандрівці горами. Нас лякали поганою дорогою, позаяк зараз її ремонтують, але навіть без гумових чобіт можна пройти й мінімально забруднитися. Шипіт поспілкувався з нами, гори йому підшіптували, а листя осипалося витонченим візерунком. Ми справді почули Шипіт, адже туристів зараз у горах обмаль і можна побути з природою наодинці.

Опісля вилазки кортіло кави, відтак я вмовила подружку знову податися на Гимбу. Цього разу на горі були тільки працівники, які обслуговують підйомник, одна продавщиця домашніх смаколиків, творчі ідеологи «Сурії» і, може, двоє-троє туристів (це був понеділок, дощило). У кафе працювала нова зміна, грала вже інша, але також хороша музика, кошенята лащилися, а ми замовили брауні з пряною кавою, зручно вмостилися біля вікна, за яким барвисто-оксамитові текстури природи огорнулися в цупкий туман. І час знову зупинився, спілкування стало натхненнішим, а доречні хвильки паузи між ним набули свого змісту.

Поряд хтось читав, а хтось малював, хтось писав у щоденник, а хтось обирав щось у подарунок з органічної косметики, яку тут продають.

«Сурія» стала моєю улюбленою гірською локацією з теплом і атмосферою.

Замість P. S.

П’ятого дня ми виїжджали, сповнені натхнення до праці та справ. Звісно, я радо залишилася би ще на день-два. Бо гори не можуть бути нудними, міста — так, але гори ніколи. Особливо якщо поряд людина, з якою є розуміння і погляд в один бік.

Для себе я зрозуміла, що такий відпочинок ідеальний у багатьох сенсах. Садиба з господинею — це справжність, домашня їжа з душею, ну, і ціна розумна. Готелі в горах безликі для мене, невиправдано дорогі. В горах є атракції для світогляду й релаксу, серед яких екскурсії, чани, лазня. Гори дарують насичений відпочинок, наповнюють кожен куточок душі. Тут я є сама собою, а це вкрай важливо, якщо треба по-справжньому відпочити й розвантажити свідомість.

Осінь загалом стає улюбленою порою для мандрів, а в гори, то тим паче. І така тиша не пригнічує, а дозволяє почути себе і людину, яка поруч.

Евеліна Гурницька, фото автора