Ерот-арт-фест в Ужгороді тривав майже тиждень.

В Ужгороді відгуляли «Березневі коти». Восьмий фестиваль мав насичену програму, вражав любовною драмою, майстер-класом із контакт-танго, перформансом, літчитаннями, інсталяціями, виставками. Відбулися навіть дві екскурсії містом, одна з яких була вночі.

Цього року «коти» не зраджували традиціям, хоча додали чимало й новинок, а також локацій, де відбувалися всі події. «Не враховуючи театралів, у фестивалі було заді­яно понад 100 людей, — розповідає організатор фестивалю, голова Асамблеї митців «Ротонда», письменник Вік Коврей. — Цікаво, що вони різні, спілкувалися між собою, обмінювалися досвідом, і це справді таке середовище, яке надихає нас створити ще краще. Це та сфера, якої нам не вистачає, принаймні на той час, поки ми знову не повертаємося в березень».

Фестиваль був значною мірою театральним — у перший і останній день у Облмуздрамтеатрі відбулася вистава «Mеine liebe Віра» у постановці відомого київського режисера Сергія Архипчука. Вистава збурювала, епатувала закарпатського глядача, тому отримала чимало відгуків. Частина насолоджувалася постановкою, несподіваними виходами акторів із залу, чудовою підбіркою німецької музики, врешті, танцями, завдяки яким вистава скидалася на мюзикл. Незадоволення викликали відвертий стрипденс наприкінці вистави та сцени кохання між персонажами. Однак глядач був попереджений про спрямування «Mеine liebe Віра», тим паче, що вистава відбувалася в рамках ерот-арт-фесту, тож навряд чи доцільні зауваження щодо культурності.

Автором п’єси «Mеine liebe Віра» є письменник, драматург і журналіст Олександр Гаврош. За 20 днів до прем’єри журналістам показали відкриту репетицію сучасної історії про кохання. Тоді Сергій Архипчук розповідав, що сила цієї вистави в молодості. До того ж, крім власне розважальної складової, яка вже ж переважала, кілька сцен п’єси були емоційно напруженими через драматизм. Олександр Гаврош порушив проблему заробітчанства, відправляє головну героїню в Німеччину, а Сергій Архипчук максимально використав напруженість ситуації, контраст життя за кордоном і в Україні.

«Березневі коти» стають фаховішими і точнішими, навіть респектабільнішими, — вважає Олександр Гаврош. — Акції перестають носити хаотичний, спонтанний характер, вони точно відпо­відають заявленій тематиці. Зростає рівень акцій, учасників. Фестиваль набуває європейського лоску, але разом із тим втрачається отой драйв перших фестивалів, така собі «неформальна культурна революція мас». Може, ми за цей час змінилися, «підросли», а може, й суспільство значно спо­кійніше ставиться до таких колись дражливих тем, як еротика. Цього року драйву, безперечно, додала вистава «Mеine liebe Віра», бо там було стільки виплеснуто емоцій, що часом аж голова паморочилася».

Вік Коврей сподівається в майбутньому налагодити співпрацю з іншими театрами, цілком можливо, що й із ляльковими: «Вистава на початку і в кінці — це символічно, це певна данина театру. Минулого року Сергій Архипчук привозив київський поетичний театр. Це те, чого бракувало насправді котам, хоча ми робили аматорські спроби письменників виступити з мистецькими проектами на межі перформансу».

Виставу, якою розпочинався фестиваль, зафіксував у фотопроекті «Театр 220» Валентин Кузан, співорганізатор «Березневих котів». Насиченими були й літературна частина, майстер-класи, лекції, тренінги, бесіди за круглим столом. Дивували глядачів і проекти «Ero’s Error», перформанси, а також нічний театр вогню.

Ще одна важлива новація «восьмих котів» — розширення географії фесту. Фестиваль охопив майже весь Ужгород і тривав п’ять днів. Події відбувалися в Облмуз­драмтеатрі, мистецькому центрі «Галерея Ілько», Школі мистецтв та дизайну на Швабській, Галереї «Коридор» на Пархоменка, Будинку культури профспілок на Руській, в парку «Під замком», на перехресті вулиць Корзо та Волошина, площі Театральній. Цього року до Ужгорода приєдналося Берегово. «Там ми провели літературний вечір, тобто такого ще не робили, не експериментували. Можливо, наступних років ми будемо й інші міста підключати: Чоп, Мукачево, Рахів, чому б ні? Якщо буде від них добра воля і сприяння в цьому. Тому, я думаю, є над чим працювати, є з ким працювати, головне, щоб це бажання втілювалося в життя», — вважає Вік Коврей.

Значною мірою «восьмі коти» намагалися задіяти глядача в дійство фесту. Під час вистави «Mеine liebe Віра» акторам підспівували з зали, а перформанс на перехресті вулиць Корзо та Волошина залучав до участі перехожих. Тетяна, учасниця театру «Dance platform» (Львів), який організовував дійство, розповідає, що багато людей просто не розуміли, що відбувається. Було чимало тих, які категорично відмовлялися йти на контакт. Інші просто спостерігали.

Завершився фестиваль «Інді-мацуруванням» — музичним проектом, у якому взяли участь угорсько-українсько-американський гурт та його ужгородські колеги: «Точка Кипіння», «Волюмконтроль», «In Subma­rine». Томаш Деяк, фронтмен, гітарист, автор текстів гурту «Точка Кипіння», вважає, що завершальний концерт вдався: «Люди не розходилися до самі­сінького кінця. Можемо сказати, що всі нерви і вся покладена в концерт-закриття праця не були марними. Хедлайнери теж запам’ятаються Ужгороду надовго, їхня щира, енергійна та світла музика подолала мовний бар’єр і проникла в самісінькі серця слухачів».

Фестиваль відбувся за сприяння управління культури Закарпатської ОДА. Допомагали також меценати, формації, видавництва, кав’ярні, мистецькі центри. «Не все так погано, однак йдеться не про ті суми, які хотілося би, — розповідає Вік Коврей. — Хочеться зробити фестиваль не волонтерського формату, а більш фахового, професійного у плані організації, забезпечення учасників, тому що за наповненням, скажу, він дуже навіть професійний».

Вісім років поспіль «Березневі коти» розпочинають мистецьку весну на Закарпатті. Організатор Вік Коврей визнає втому, хоча з посмішкою зауважує, що вона приємна: «Коти» робляться не тільки для себе, а для всіх. І навіть коли вже руки опускаються і здається, що втома переможе, люди просять, допомагають, сприяють і саме завдяки їм фестиваль живе».

Цілком можливо, що за час проведення фесту в «котів» могли утворитися власні сім’ї, навіть народитися «котенята». Імовірно, комусь набридло мацурування і він зайнявся іншими справами, забувши про фест. Однак більшість усе ж зацікавлено чекає наступних «Березневих котів», виправдано насолоджується цим унікальним ерот-арт-фестом — святом весни, краси, кохання.

Наталія Каралкіна. Фото Яноша Немеша