PreviousNext

• 1
• 2
• 3
• 4

Начальник управління охорони здоров’я Закарпатської облдержадміністрації Роман Шніцер має аж 4 пухнастих улюбленців — 2 собак та 2 кішок, які між собою надзвичайно дружні. За всієї зайнятості він щодня приділяє час своїм братам меншим, а тваринки люблять пана Романа несамовито. Власне, позитивна розмова, але не про реформу медицини і хвороби закарпатців, а про маленьких пухнастиків, їхні характери й цікаві звички.  

— У вас у дитинстві були пухнасті друзі?

— Завжди були. Собаки, коти однозначно завжди були вдома.

— А улюблені — коти чи собаки?

— Собаки. Чому? Є висловлювання про те, чому кішка розумніша за собаку. У тих висловлюваннях йдеться: якщо покликати собаку, то вона біжить, а якщо — кішку, то вона бере це до уваги.

Сьогодні я не можу сказати: собаки кращі чи коти. Вони всі — дуже гарні, хороші й кожен виконує свою певну функцію. Кішки — більше ніжні й ласкаві. Якщо говорити про твердість характеру, то у кішки вона переважає. Кішка більше наполеглива.

— А хто сьогодні має честь ділити один дах разом із Романом Івановичем?

— Сьогодні і собаки є, є і кішки. Є Лорд — німецька вівчарка, американський спанієль Альфа, кішка британської породи Нора і є така найда, яка, певно, найрозумніша з усіх — це Юля.

— Цікаво, як серед поважних і породистих з’явилася знайда... Мабуть, сама вас знайшла?..

— Так, знайшла. Років 5—6 тому я збирався їхати на роботу і тут щось під машиною почало нявкати. Я не рушив з місця, подивився, але нікого не знайшов, а там нявкало далі. Підняв кришку капота, а маленька кішка сиділа в невеличкій ніші біля акумулятора. Я її взяв і поклав біля паркану, а вона — знову під машину, знову на своє місце. Зрештою, я поїхав на роботу, а її залишив у дворі. Згодом повертався з роботи, якраз діти зателефонували, що у них закінчилося навчання, то я поїхав їх забирати. Поїхав до Ужгорода, а дорогою додому зупинився біля ABC, аби купити продукти. І тоді знову почув нявкання під машиною. А вона зі мною їздила, буквально під капотом майже весь день. Після того приїхав додому, у нас уже на той час були кішка, собаки, але я сказав, що ця кішка житиме у нас. Вона собі це відвоювала. І відтоді років 6 як живе у нас.

— Дехто шкодує після того, як взяв кота з вулиці? У вас не було розчарувань?

— Вона розкрилася, але з дуже хорошого боку. Вона слухняна, охайна, за ці 6 років не пам’ятаю, аби вона десь якоїсь шкоди наробила. Її у хаті не видно до того часу, допоки її не покликати. Як тільки її гукнути, вона за секунду — вже на колінах.

— Британець, мабуть, більш зверхній?..

— Британці... Вони вважають, що є основною віссю, навколо якої все обертається. Якщо у неї (Нори) хороший настрій, то вона прийде, муркоче, хоче, аби її гладили. Якщо ж вона цього не хоче, то вона просто фиркне й піде собі. Навіть не втече, а просто піде. Подивиться зневажливим поглядом і піде собі туди, куди запланувала.

— А собаки з котами товаришують?

— Прекрасно. Абсолютно. З однієї миски будуть всі четверо їсти. Спати можуть разом у будинку, але без вівчарки. Наші коти спокійно виходять на вулицю і абсолютно нема ніяких проблем із собаками. Якщо ж на територію потрапляють інші кішки, то це величезна проблема.

— Вірю, у вас є час, який можна приділити своїм братам меншим?

— Звичайно. По-перше, і самому треба прогулятися зранку чи ввечері хоча би 2—3 км, а компанія для цього прекрасна. Практично щодня гуляю з обома собаками, бо Альфа — вона як самиця всіх охороняє, у тому числі й Лорда, хоч він і вдесятеро більший за неї. Але серед усіх тварин   вона головна. Як вона схоче, так усі й робитимуть.

— Мабуть, не можливо уявити своє життя без улюбленців... Якась порожнеча чи що...

— Буває, влітку, коли дружина забрала тварин прогулятися, повертаюся з роботи у пусту хату, пусту й непривітну хату...

— Часто, коли в сім’ї з’являється немовля, молоді батьки відмовляються від пухнастого члена родини. Ви як лікар, вірю, переконаєте читачів, що тваринка може легко жити біля новонародженого...  

— Однозначно, тварина може бути там, де є немовля. Якщо є діти і відповідні умови, то, я би сказав, це навіть зобов’язує мати вдома тваринку. Але за останніми теж треба ретельно доглядати — робити щеплення... Вони взагалі не несуть ніякої загрози дітям. Навпаки діти, які виростають у домі, де є тварини, добріші, комунікабельніші. У нас є внучка, вона приходить у гості, якщо тримає щось у кулачку, то поділиться з собакою, а собака з нею (сміється. — Авт.). Не бачу у цьому ніякої трагедії.

— Як вважаєте, тварина схожа на свого господаря? Хто з ваших братів менших   найбільше на вас схожий?

— Як не дивно, спанієль. Вважаю, що подібні характери навряд чи уживаються. У неї свій характер, але вона, на мою думку, на всі 100% віддана своїм господарям. Це собака, яка має загострене відчуття доброго і поганого. Приходять одні люди до хати — її не можна заспокоїти, вона робитиме все можливе й неможливе, вдаватиметься до будь-яких хитрощів, але вона покаже тій чи іншій людині, хто вдома хазяїн. І навпаки: приходить хтось інший — вона відразу скаче на крісло, хоче, аби її гладили, лиже руки... Спанієлька обожнює фотографуватися. Якщо робимо колективне фото і кличемо Альфу, мовляв, йди сюди, то вона дивитиметься, де центр цієї групової фотографії, сяде у самому центрі й дивитиметься у об’єктив (сміється. — Авт.).  

— Ваші улюбленці відчувають якісь зміни у вашому настрої? Чи то тотальна втома, чи щось інше?    

— Втому не визнають (сміється. — Авт.) — це однозначно, а коли є якісь проблеми і вони бачать, що господарям не до них, то коти й собаки намагаються просто лягти біля ніг й покласти мордочку на ноги, й вірно дивитися у вічі. І все, тобто, я тобі не набридаю, я від тебе нічого не хочу, але ти маєш знати, що я поруч...

Евеліна Гурницька