Один із найпопулярніших письменників сучасності не застосовує надсучасних PR-технологій, його книги рекламують самі ж читачі. Шість тиражів «Вічника» і понад 300 тисяч примірників книги «Многії літа, благії літа» змусили заговорити про Мирослава Дочинця — письменника, журналіста, автора українських бестселерів — далеко за межами Закарпаття.


Його книжки читають у Криму, Києві, Одесі, а також у Росії, Білорусії. Героями творів захоплюються як 20-річні студенти, так і люди поважного віку. Письменникові зізнаються, що під час читання його книг забуваєш про те, що читаєш, і стаєш учасником розповіді. Сьогодні частини з книг «Вічник» чи «Многії літа» можна прочитати у багатьох періодичних виданнях, на сайтах порад тощо. Письменник до таких передруків ставиться спокійно, каже, що нехай хоч у такий спосіб люди дізнаються про книжки і прочитають їх.

Нещодавно Мирослав Дочинець став «Золотим письменником України». Цю відзнаку вручають авторам, чиї друковані романи від початку 2000 року перевищили 100-тисячні наклади. Також його висунули на здобуття Шевченківської премії за романи «Вічник» і «Криничар».

Напередодні зимових свят Мирослав Дочинець зробив читачам ще один подарунок. Під час акції «Письменник за прилавком» розповідав про свої книги, підписував їх та й продав чимало. У письменника виникла ідея продовжити акцію в Мукачеві. На Старий Новий рік, коли відбувається фестиваль «Червоне вино» , провести щось подібне і назвати акцію «Дегустація книжки». За результатами акції «Письменник за прилавком» роман Мирослава Дочинця «Криничар» переміг у номінації «Краща книга».

— Чим корисні подібні зустрічі з читачами, як почувалися у ролі продавця під час акції «Письменник за прилавком»?

— Будь-яке спілкування такого плану — це наближення книги до читача і це найголовніше. Я вважаю, що українська книга вже відбулася. Письменники мають твори високої якості, але, на жаль, втратилася ця якість у читачеві. Якщо колись хвалилися, що ми нація наймасовішого читача, то зараз цей чинник утрачено через деякі історичні, політичні, соціальні моменти. Прийшов час донести українську книжку до споживача. Тобто не синтетичну літературу, яка сьогодні приходить до нас цілими потоками, а наша добротна література ніби збоку.

— Як ви ставитеся до премій і відзнак?

— По-філософськи. Найбільшу нагороду мені дав Бог. Це мої читачі. Лише тоді набуває сенсу моя робота. А всі інші премії сприймаю так: оскільки людина вихована, беру їх, дякую за них. Це увага, повага, міра моєї творчості. Найбільша цінність відзнаки «Золотий письменник України» в тому, що вона від читачів. Дуже мудро зробили засновники, що не самі відбирали письменників. Українці фактично голосували своїми гаманцями, гривнями, за які купували книжки. Думаю, що це дуже серйозна увага до української книги.

— На якій літературі зростали і що зараз читаєте?

— Я письменник лише у вільний від читання час. Кожна книжка дає певний досвід, формує погляд, авторський дух. Усвідомлення як літератора почалося з французької літератури. У сьомому класі прочитав книжку Оноре де Бальзака і, напевно, тоді я зрозумів, що буду писати. Не знав ще, як, чому і для кого, але це зерно в мені вже зародилося. Флобер, Стендаль, Мопассан, Франс — це висока література. Це література стилю.

Читаю я багато, особливо філософську, релігійну, довідкову літературу. Це потрібно мені, це живить мої книги. Вони насичені духом природи, це світ птаства, трав, і коли мої герої розуміються на цьому, то я теж маю це добре знати. Відшуковую давні книги, також детально вивчаю давню літературу для того, щоб підняти з забуття нашу лексику, несправедливо забуту. Це наші слова, намовлені поколіннями. Є теорія, що чим давніше слово, тим воно має краще відшліфовану енергетику. На жаль, наша література і мас-медіа неймовірно збідніли на лексику. Я вважаю, що література має нести свіжість, красу і мораль, естетичне задоволення.

— Письменники нарікають, що закарпатці майже не цікавляться книжкою. Чи знаєте ви, як змусити їх більше читати?

— Найзручніша позиція — жалітися. Це українська особливість: жалітися на історію, на те, що в нас мову забирають, не читають, не люблять у Європі. Кілька років тому я теж думав, що українці мало читають, але це дуже неправильна думка. Українці — шляхетні, тонкі, глибокі й мудрі читачі. Але вони читають те, що треба читати. Дайте українському читачеві добру книгу європейського гатунку, дайте добрий фільм, пісню і не треба буде нікого агітувати, щоб звертали увагу на все українське. Не треба змушувати, треба дозволяти робити це високоякісно і потрібно.

На Закарпатті справді читають менше, але саме українську книгу. Для порівняння, у Криму читають у п’ять-шість разів більше моїх книг, ніж на Закарпатті. Тому що українська не рідна книга закарпатців. Угорці, румуни, австрійці, чехи, росіяни привозили сюди свою літературу. Книги для душі на рідній мові тут не створили, як це не парадоксально. Можливо, молоде покоління почне це відкриття. Інша справа, що сюди не доходить українська книга, так само як закарпатська книга майже не йде через Карпати. Це недопрацювання книготоргівлі та й самих письменників, які дуже інертні, непрофесійні, на жаль. Майже всі вони займаються іншими справами, щоб виживати, а просування книги йде дуже кволо.

— Чи правда, що з кожною новою книгою письменник удосконалюється або ця якість визначається іншими обставинами?

— Досконалості немає меж, досконалий тільки наш творець, який створює й нас у тому числі. Досвід, безумовно, приходить, але це не основне у творчій роботі. Це високе натхнення, знахідки, які лягають в основу книги. Інколи ти навіть не знаєш, звідки воно з’являється. Я би не сказав, що чим більша кількість, тим більша якість. Це якісь делікатні, дуже містичні речі.

— Ви написали чимало філософських творів, поглиблюєте знання з цієї галузі, тож чи можете сказати, в чому полягає сенс життя?

— Сенс життя в тому, щоб не шукати сенс життя. Ось такий каламбур. Але є кращі слова — служіння своїй родині, ремеслу, Богові, мистецтву, собі. З усіх цих речей починається сенс життя, а також із потрібності твоєї, коли ти потрібний комусь, чомусь і усвідомлюєш це. Перша сходинка — це розуміння. Дуже важливо здогадатися, вгадати своє покликання. Кожна людина не просто так приходить у цей світ. Інколи ми боїмося заглянути в себе, боїмося себе розкрити, знайти себе. Кожному дано талант, а ти мусиш відкривати його і віддавати цьому світові як подарунок за те, що тобі дано цей великий дар.

Для тих, хто вже прочитав останні книжки Мирослава Дочинця, повідомляємо, що на початок нового року письменник запланував презентацію нової книги, яка для нього дуже важлива. Книга «Горянин» уже майже дописана. За визначенням автора, це стихія етносу, фольклору, історії. Розповідь про людину, що піднімається до таких вершин, яких не досягають навіть духовні адепти. Прототипом, як і в «Криничарі» та «Вічнику», є реальна постать. Тобто можемо бути спокійні: «літературний» 2013-й рік почнеться вдало.

Наталія Каралкіна