Відомий білоруський режисер готує прем’єру в «Бавці».

З іменем Олега Жюгжди на Закарпатті, мабуть, найбільше знайомі діти. Вже понад 20 років головний режисер Гродненського театру ляльок, що в Білорусі, успішно співпрацює із нашим обласним театром ляльок «Бавка». Перша вистава «Про Янка-дурня, Чорта і сиротинку Мариську», поставлена ним ще в 1995 році, і сьогодні збирає повні зали найменших театралів. Втім, найбільшим успіхом користується п’єса «Лісова пісня», яка з часу перших показів стала візитівкою закарпатських лялькарів. Невдовзі відомий білоруський режисер збирається подивувати глядача новою, вже п’ятою прем’єрою — за твором закарпатця Олександра Гавроша. У перерві між репетиціями ми поспілкувалися з Олегом Жюгждою, який ставить вистави у різних країнах Європи.

— Розвиток сучасних дітей значно зумовлений комп’ютерними технологіями. Можливо, й театру варто змінитися, щоби більше приваблювати глядача?

— У вихованні дітей дуже багато залежить від батьків, коли вони просто в потрібний момент відведуть дитину подивитися на живе мистецтво, яке робиться тут і зараз, одразу перед тобою. Зрозуміло, що це не телевізор і не комп’ютер, які можна вимкнути під час перегляду. Вистава відбувається незалежно від тебе, твого бажання, але, тим не менше, змушує тебе на це дивитися, бути співучасником процесу. Тому театр не може бути таким широким, як кіно чи електронні ігри. Це мистецтво достатньо елітарне. Оскільки театр   поки що загальнодоступний, від цього не можна відмовлятися, треба показувати дитині щось справжнє. Дитину треба готувати до того, куди вона йде, що вона там побачить. Треба говорити до і обов’язково після перегляду вистав. Діти мають одержувати ще й культурне виховання.

— Твори яких закарпатських авторів було би цікаво втілити у драматургічному жанрі?

— Насправді я не дуже знайомий з місцевими авторами. Зараз співпрацюю з Олександром   Гаврошем, знайомі з фестивалю «Інтерлялька». До того ж я дивився його прем’єру «Іван Сила», вніс у її підготовку деякі корективи. Олександр самобутній, молодий, сучасний автор, йому подобається винаходити велосипед, відкривати Америку.

— Які п’єси користуються популярністю в білоруських театрах?

— Як завжди, популярною у стаціонарних театрах є класика. До того ж у нас є театр білоруської драматургії. Останнім часом з’явилося багато молодих цікавих авторів, які пропонують інший погляд на сучасну драматургію. Це драматургія нової хвилі не тільки білоруською, а й російською мовами. Загалом репертуарного голоду немає, але великі обласні драмтеатри все ж віддають перевагу класичним творам.

— Чи сприйняв би закарпатський глядач такі твори?

— Думаю, що так, класичні п’єси пішли би й на Закарпатті.

— Які з поставлених вами п’єс у «Бавці» мають найбільшу цінність?
 
— Я люблю всі свої спектаклі, починаючи з «Сирітки Мариськи», з ним   театр вийшов на міжнародний рівень, отримав відзнаки і нагороди. Та це, звичайно, і «Казка про трьох поросят», і «Красуня і чудовисько», і, звісно, найулюбленіша «Лісова пісня». Я з дитинства люблю цей твір, тож дуже радий, що вдалося його поставити, втілити ідею. Сподіваюся, що «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» теж буде фестивальною п’єсою, збере багато глядачів. Твір побудований на місцевому фольклорі, немає ніякої «фанери», лише оригінальний звук, пісні, під час яких не заснеш і спостерігатимеш за тим, що відбувається на сцені. Це акторська імпровізована п’єса, під час якої актори показуватимуть на що здатні. Прем’єра відбудеться вже у вересні.

— Як щодо співпраці з закарпатським облмуздрамтеатром?

— Поки що пропозицій не було, хоча в Білорусі я досить часто готую п’єси для драматичних театрів і не роблю різниці між жанрами. Загалом до такої роботи ставлюся спокійно, бо в ляльковому театрі, буває, складніше поставити спектакль. Готував для драмтеатрів дитячі п’єси і навпаки — серйозні речі показував у дитячих театрах.

— «Лісова пісня», поставлена вами у «Бавці», щоразу збирає повні зали шанувальників. Білоруські глядачі теж сприймають її «на ура»?

— У Білорусі «Лісову пісню» поки що не ставили. Зрозуміло, що переклад є, і можливо, була постановка, але значно давніше, тобто я не вивчав цей період історії. Знаю, що в Купальвському театрі ставили «Камінного господаря» Лесі Українки, до речі, за участі української постановочної групи.

— Скільки часу займає підготовка п’єси?

— Це достатньо тривалий процес. На­приклад, роботу над п’єсою «Розбійник Пинтя» розпочали майже рік тому. Спочатку разом із Наталією Орєшніковою, заслуженою артисткою України, режисером-по­с­та­нов­ником Закар­пат­сь­­­кого облас­ного лялькового театру «Бав­ка», шукали від­повідний матеріал, читали збірники фольк­лору, я шукав казки, які могли би бути цікаві у процесі роботи. Потім ми показали їх Олександрові Гаврошу, який зробив кілька варіантів. Деякі з них могли б іти й у драматичному театрі з погляду обсягу, психологічного опрацювання, оскільки театр ляльок потребує все ж визначеної форми, драматургічного об’єму, персонажів, які мають бути чітко виписані, але не психологізованими. Ляльки не виносять великого тексту. Тож після кількох варіантів ми зупинилися на остаточному, який допрацьовували вже тут, під час репетицій.

— Успіх теж залежить від обсягу роботи?

— Так, напевно, він залежить від того, скільки праці й сил ти вкладеш у п’єсу. І звичайно, приємно бачити задоволені обличчя глядачів. У першу чергу це важливо для акторів, бо вони працюють, віддають свою енергію, тож дуже потребують віддачі.

— Якщо порівнювати дитячий театр у Білорусі і на Закарпатті, що між ними спільного і що відмінне?

— Глядач не відрізняється, бо маємо чи не єдиний культурний простір, одне слов’янське коріння. У регіоні всі майже однаково реагують на театралізовані ситуації. Не можу говорити про всі театри, але все ж фінансова підтримка у Білорусі краща, особливо останнім часом. На постановку надходить достатня кількість коштів. До того ж була розроблена програма з реконструкції театрально-видовищних підприємств, у тому числі театрів, балету, цирку. Гродненський театр, приміщенню якого вже понад 200 років, почали ремонтувати ще в грудні, у січні для роботи нас «виселили» на іншу сцену, а вже у вересні ми переїдемо у повністю відремонтований театр.

— Що є найголовнішим у роботі режисера?

— Напевно, перш за все отримувати задоволення від того, що ти робиш, займатися улюбленою справою. Робота є моїм хобі, за яке ще й платять гроші, тож вважаю себе щасливою людиною.

Наталія Каралкіна