1. Новини
2. СОЦІО

Містер Митець Зоряного краю

Михайло Белень перетнув 70-річний рубіж.

Хто бодай трохи орієнтується в закарпатському культурному просторі, той погодиться з твердженням, що мистецтво Зоряного Краю з Михайлом Беленем виглядає впевнено, велично, виразно. Він — на диво багатогранний: реалізувався в монументальній скульптурі, скульптурі малих форм, медальєрстві, графіці, живописі. Його роботи віддавна мандрують Україною, Європою, світом. За творами митця можна вивчати історію Срібної Землі…

Михайло Белень реставрує свалявський пам’ятник Юрію Венеліну-Гуці, який пошкодили вандали.

Село Кам’яниця, що на Ужгородщині. На початку обійстя провідного творчого подружжя Михайла і Магдалини Беленів відразу кидаються у вічі кілька розкішних й акуратно обрізаних кущів самшиту. Милує око яблунево-сливово-грушево-черешнево-вишневий сад. І ось я зайшов не в будинок, а в музей. В одній великій кімнаті окрилювали душу медалі видатних постатей роботи пана Михайла, натомість у другій — керамічні шедеври пані Магдалини, її цікаві живописні полотна, оригінальні дерев’яні скульптурки, гобелени, вишивки.

За плечима неординарної пари — 47 років спільного життя. Цікаво слухати історію їхнього знайомства з уст мисткині.

«Звісно, тяжко, коли в обох серця постійно б’ються мистецтвом. Один рано чи пізно мусив ніби посунутися. Як у тому анекдоті: жона не стіна — посунеться. Михайло в мене — гарячий, темпераментний, гучний. Це генетичне. Адже там, на Верховині, звикли не говорити, а гойкати, перегукуватися з гори на гору. Коли виникає з приводу чогось суперечка, то я ліпше змовчу, витримаю паузу. Зрештою, пальму першості в родині хтось один повинен нести. Якщо двоє захочуть, то буде війна, — з нотками гумору наголошує пані Магдалина, пригощаючи кавою. — Познайомилися ми під час навчання в училищі. Михайло упадав за моєю подругою Тетяною. Одного ж разу в актовій залі студенти готувалися до звіту курсових робіт. Я щось там доліплювала, удосконалювала, стоячи на колінах на підлозі, коли увійшов Михайло і запитав указуючи ногою: «Це чия робота?» «Моя», — кажу. «Ага, казкуй мені, казкуй», — відреагував. Мене це в душі зачепило, навіть образило, мовляв, що за безпардонність, що за зверхність така. Словом, тоді я впала йому в око. Правда, Михайло ще довго придивлявся. Та і я була сором’язлива, ні хлопцями не цікавилася, ні танцями, жила виключно навчанням. Захоплювалася спортом. З поверху на поверх не ходила — літала: коли бігла вверх, то ступала на кожну четверту або п’яту сходинку, коли бігла вниз, то так само стрибала. Може, й цим сподобалася Михайлові. Поступово зав’язалися міцніші стосунки. Його здібності, активність і працездатність не залишили мене байдужою. Ми побралися в 1974 році. На щедрому й багатолюдному весіллі в Невицькому був, до речі, присутній і Федір Манайло…». Ім’я корифея викликало в Михайла Беленя таку асоціацію: «Я навчався на першому курсі училища, і саме Манайло ніби підштовхнув мене досліджувати давню культуру Карпатського ареалу, заангажував до колекціонування старожитностей. Одного разу так до мене звернувся: «Синку, будеш збирати всякоє чибря, бо в Ужгороді скоро буде етнографічний музей. І ти, дорогенький, маєш ходити по селах». Цю настанову я сумлінно виконував і виконую по суті все життя. Результат — очевидний: міг би відкрити унікальний приватний музей, але, на жаль, через брак коштів ідея допоки висить у повітрі».

Пам’ятник легендарному поштарю Федору Фекеті в Перечині.

Я, ужгородець із банальної радянської дев’ятиповерхівки, безліч разів був у Кам’яниці, Невицькому, але все одно з двохтрьох причин душа постійно окрилюється від споглядання тих краєвидів, своєрідного, мовити б, райського куточка. Тому мені приємно слухати Беленеве: «Ніколи не поміняв би це унікальне місце Ужанської долини на жодне інше й ні за які гроші! Тут така сильнюща аура, мені тут так комфортно, що деінде себе й не мислю! Бодай один штрих: лише починає зоріти, а я вже через вікно милуюся силуетом Невицького замку, який оточений невисокими, але теплими горами. Хіба може бути ліпше натхнення для роботи?! На ногах я рано-вранці, бо інакше чуюся хворим, дискомфортно. Я навіть видаюся диваком для рідних — не те що для сусідів або знайомих. Будь-коли можу встати й сісти за стіл накидати ескіз або піти працювати в майстерню. І це для мене не обтяжливо — це потреба єства. Мені 70, а задумів стільки, що на реалізацію не вистачило б і два життя! Звісно, боляче їх фільтрувати, але мушу. Адже нині топчеш траву — завтра ні. Словом, на все воля неба».

Михайло Белень називає себе обходисвітом, адже свого часу об’їздив чи не пів Європи. «Кожна країна так чи інакше формувала, шліфувала мій світогляд. Але освідчитися в любові хочеться насамперед Франції, Німеччині, Італії. Там сконцентрована найбільша кількість класики й готики, бароко й модерну, а це близьке моєму серцю. Ці подорожі — незабутні. Вони мені давали чимало творчої поживи», — спогадує митець, ведучи мене в дві свої майстерні. У першій переді мною — кілька моделей пам’ятників славетним діячам, зокрема й уже легендарна модель пам’ятника Тарасу Шевченку. У другій — вироблений у Відні ковальський міх ХVІІ століття; різні великі побутові й весільні скрині з Рахівщини кінця ХІХ— початку ХХ століть; валізи закарпатських заробітчан, які гнули спини ще в Г’америці; сотні старих книг, етнографічний одяг, вівчарські причандали від «а» до «я»; хрести, чавунні печі; дерев’яні й металеві корита, посуд, кошари, цапіни, ножі, бойові і прості сокири, свердла, молотки, долота, чекани, вили, кородери, кавомолки, ключі, праски, пранники, ступи, дзвінки, гарпуни, ліхтарі, ковальський реманент, терези, рахівниці, ложки, гасові лампи, годинники, тютюнорізи, унікальні дво-, триметрові пили ХVІІ— початку ХХ століть і т. ін. І навіть дакійський тренувальний 18-кілограмовий меч…

Михайло Фединишинець,
лауреат премії ім. Петра Скунця?

Р. S. 19 травня Михайло Белень зустрів свій гарний ювілей. Редакція газети «Ріо» віншує йому верховинського здоров’я, усіх житейських гараздів. І хай сивочолий Невицький замок своєю аурою і надалі сприяє реалізовувати творчі задуми.

ДОВІДКА

У творчому арсеналі — 24 пам’ятники, 500 медалей, 90 меморіальних дошок

Михайло Белень народився 19 травня 1951 року в селі Лісковець (до 1946 року — Ляховець), що на Міжгірщині. Академічний скульптор, художник, педагог, письменник. Член Національної спілки художників, доктор мистецтвознавства, професор, член Національної спілки дизайнерів України. Навчався в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (1967—1971). Закінчив факультет скульптури Всеукраїнської академії образотворчих мистецтв та архітектури (1977—1983), аспірантуру Академії мистецтв СРСР (1986—1989) та аспірантуру при кафедрі філософії УжНУ (1997—2000).

У творчому арсеналі бойківського долинянина 24 пам’ятники, зокрема Олександру Духновичу (в Ужгороді, Мукачеві і Виноградові), загиблим міліціонерам, жертвам політичних репресій, розстріляним євреям, Міхаю Мункачі, Шандору Петефі, легендарному птахові Турулу, «афганцям», Теодору Ромжі, Василю Ґренджі-Донському, Івану Ольбрахту, Ференцу Ракоці ІІ, Федору Фекеті, Ільку Гурзану, загиблим пілотам у Другій світовій війні, а також 90 меморіальних дошок — наприклад, Петру Лодію, Федору Корятовичу, Івану Дулішковичу, Івану Орлаю, Григорію Сковороді, Андрію Бачинському, Антону Годинці, Олександру Митраку, Григорію Жатковичу, Августину Волошину, Августину Штефану, Дмитру Климпушу, Адальберту Ерделі, Йосипу Бокшаю, Федору Манайлу і т. ін. Автор понад 500 медалей видатним діячам світової, української і, насамперед, крайової історії, культури і науки. Медалі знаходяться в 140 країнах.

Створив велику серію фігурних, портретних і філософських графічних творів, видав кілька книг, зокрема «Смерековий хрест», «Карпатська Україна у портретах», «Скарби предків», «Олександр Духнович». Написав десятки наукових праць. Провів 15 персональних виставок. Учасник кількох сотень крайових, республіканських та міжнародних виставок. Почесний громадянин Перечина, Міжгір’я, Ясіня. Твори митця зберігаються в 38 музеях України, Словаччини, Італії, Росії. Останні кілька десятиліть живе і працює в Кам’яниці, що неподалік Ужгорода.

Погруддя Петефі, Мукачівський замок.