У ці лютневі дні 100 років виповнилося б уродженці села Голятин Гафії Зимомрі — простій сільській співачці-коломийкарці, яка стала автором трьох окремих книг. Розповідь про неї є навіть в «Українській музичній енциклопедії» .

Рано овдовівши, вона самотужки вивела в люди п’ятьох достойних синів, які, здобувши вищу освіту, кожен по-своєму гідно і чесно служили і служать своїй Вітчизні. Один із них — Микола, та один із онуків — Іван — стали знаними не лише на своїй Батьківщині, а й зарубіжжі літературознавцями, докторами філологічних наук, професорами, членами Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України.

19 серпня 1994-го. Празник Преображення Господнього.

…Серпневі гори пахли свіжим сіном, що стояло у дбайливо складених копицях. Покошені верховини аж ніби поширшали й посвітлішали.

— Йду до церкви, — мовила до сина Федора й невістки Марії старенька Гафія Зимомря, помаленьку одягаючись у празничне вбрання.

— Та куди вам, мамко, — обоє навперебій захвилювалися. — Ви ж ледве по хижі ходите, а до церкви — з півкілометра. Ми підемо, помолимося і за вас, гостей приведемо. Все буде, як і в минулі роки.

— Хто про церкву забуває — з бідою кінчає. Так кажуть мудрі люди. До Божого порога завжди легка і світла дорога. Тим більше інниськи, у храмовий празник Голятина. Всі сельчани будуть чудуватися, що мене ниє. Я за всьо своє життя ні разу не пропустила цей день без церкви.

Та й з родиною повільним кроком рушила аж помолоділою від яскравих одеж людей вулицею до храму.

Не відала жінка, не здогадувалась, що востаннє торує світлий шлях до церкви, яка білою царівною виглядала свою паству з-за зелених шат старих ясенів. А жінці здалося, що саме її вичікує, Гафію Зимомрю — не тільки одну з найвірніших своїх прихожанок, а й на той час одну з найстаріших.

Молилася особливо натхненно й щиро, ніби відчувала, що більше ніколи не звертатиметься до Всевишнього тут, у цих святих стінах, де молилися її діди і прадіди, її батьки, які зовсім молодими ступили за межу Вічності.

…Старенька присіла на де­ре­в’яній лавиці надворі, під церковними стінами, вслухаючись у благословенні слова молитви.

Свята служба близилася до кінця.

— З празником Спаса тебе, Гафіє, — раптом почула. Глянула — а біля неї, поруч, сидить її давня добра знайома Марія Дурунда з Рекіт. Вони зналися між собою вже десятки літ. І не лиш тому, що обидві з одного, 1919 року народження, а в обох долі, мов крапельки води, схожі: одна, Гафія, стала вдовою у неповні тридцять літ, а Марія — у сорок сім. І в Гафії на руках лишилося п’ятеро дітей, а в Марії — семеро…

— Дякую, дорога, дякую, — одповіла Гафія Василівна. — А я присіла — і тебе-м не увиділа. Бо ноги вже не служать, як колись. Восьмий десяток, що туйки уповіш. А ти як з Рекіт сюди добралася?

— Пішком, через вирьх. І назад тоже пішки піду. А що, погода — як золото. Кидь на Спаса день сухий, то і вся осінь має бути файною.

— Так справді кажуть. О-о, то ти ще — молодиця, нівроку, що на своїх двох здолала таку дорогу.

— Звикла. Я всьо життя пішака. А коли-сьме аж у Міжгір’я пішком дорогу міряли? А у Воловець? У сусідні Пилипець, Ізки, Келечин, Ляховець?..

— Айно, солодка жонице, то правда. Я й сама у молодості не раз у Міжгір’я пішком ішла на роботу в лікарню, коли автобуса не було. Назад тоже пішки підеш?

— Но ай як. Що туйки? Піднятися на гору, а там через Погари — і вже рекітські хітарі (землі).

— Тадь добре знаю тоту дорогу, бо не раз на Иля, коли у вас престольний празник, була-м у вашій церкві.

— У вас же родина в Рекітах, Паньки. Вони і наші родичі, — мовила ненька.

— Тому й ми з тобов родичі. То вже гріх би був, оби-сь не зайшла іннись до нас.

— Тадь я маю до кого йти, — вдячно глянула на співрозмовницю. — У мене туйки — родина, Бушки. Мій корінь по татові звідси. Они в нас усе гостять на Иля, два брати рідні Бушки.

— Знаю. Ми туйки всі єдно про єдного знаєме. То й наша далека родина, Маріє. Тож ми тоже родичі. Тому не хочу нич чути, а прошу тя зайти до нас та мало відпочити перед дорогою.

Та й Марія Дурунда здалася, і до Зимомрівської господи попрямували вже разом, гомонячи про свої болі й тривоги. Гафія про своїх п’ятьох синів розповідала, як на ноги їх ставила, працюючи санітаркою у міжгірській райлікарні.

— Добре, що-сь роботу мала і була якась копійчина, — одповідала мати. — А в мене — нізвідки грошей. То малі мусили йти служити в чужих людей, оби мати в що одітися та в школу піти. Андрій, приміром, аж чотири роки служив, май більше з усіх моїх дітей. А ще Євка пару років служила аж у Ляхівци, а Анна довго не могла бути в слугах, утекла домів.

— Я добре знаю, що то наймитський хлібчик їсти, бо сама служила, коли повмирали мої тато і мати, — глибоко зітхнула. — А твоїх дітей я зна-аю. Вони усі вчилися у нашій Голятинській школі.

— Айно, усі — Анна, Євка, Гафія, Андрій, Юрій та Калина. Єдин Михайло не вчився, бо, як майстарший, то пішов робити після восьмого класу, — линула у спомини мама. — Тепер він єдин зі мною і жиє, а всі другі порозліталися — хто де. Дочекалам-ся, Богу дякувати, вже онуків, правнуків і праправнуків.

— Правду кажеш. Ми ж для дітей і жиєме, а для кого ж іще. Мої всі п’ятеро дістали вищу освіту, Богу дякувати. Четверо жиють в Ужгороді — Василь, Іван, Микола та Юра, а Федір з сім’єю лишився на обійсті. Тоже маю внуків і правнуків, — мовила Гафія Зимомря, ступаючи до рідної хати. — От мій Федір нас і стрічає.

— Та я вас знаю, — не здивувалася Марія Дурунда. — Ви у Рудавській початковій школі учили і учите моїх онуків — Анниних та Гафиних дітей.

— Джумелі, звичайно. Файні діти у файних батьків, — одповів Федір Іванович, запрошуючи гостей до світлиці.

Скоро за щедрим столом пригощалися.

Дві ровесниці-вдови сиділи поруч, як дві пташини, що наліталися-намучилися-натужилися.

— Коли мені у лютому 1989-го виповнилося сімдесят — усі мої діти позбиралися туйки і ми отак сиділи. Боже мій, яка я була несказанно рада, яка щаслива тої миті, коли виділа-м їх разом. «Господи, — тихо молилася. — Дай їм щасливу долю, не таку, яку мала я», — пошепки розповідала своїй подрузі.

— Та заспівайме собі мало, вби нам не вновало, — запропонував хтось із уже підхмелілих гостей. — А тим більше, що серед нас є файна співачка, співанки якої навіть вийшли окремими книгами.

Справді, у 1991 році в Ужгороді світ побачила збірка Гафії Зимомрі «Ой, там горі, на вершечку», а вже після її смерті (1 січня 1995) — книжки «Верховинські співанки» «Дрогобич, 2001) та найповніше видання «Бойківські наспіви» (Дрогобич, 2008).

Усі багатозначно глянули на Гафію Зимомрю.

— Ой, солодкі гості, я своє вже переспівала, — стиха промовила. — Моє життя не було співанкою.

— Тяжкоє вдовиноє життя нам було суджено обом. Та інниськи такоє свято, престольноє, що гріх не заспівати. Айбо кидь ви усі будете мені помагати.

— Бу-удеме, — охоче згодилися.

— Та й ти співай з нами, Маріє, — попросила мою неньку. — Я буду такі коломийки, що близькі тобі й мені…

Старенька господиня почала:

Висит віник у коморі, платинка шовкова,
Ой не раз собі поплаче тота бідна вдова.
А як тяжко колопнині, що в мочилі гниє,
Ще май тяжко удовиці, що без газди жиє.
Закукала зозулиця в зеленій дуброві,
— Заткайтеся, сусідиці, дайте покі вдові.
Ой, бідую, моя мамко, бідую від роду,
Та так ми ся, мамко, видит, що буду до гробу.

Останній рядок у повторі підспівували всі.

— Та давайте май веселішої, — озвався хтось за столом. — А то геть сумні та журливі.

— Ви просили, любі мої гості — я заспівала, айбо заспівала такої, яка лягла на душу, — мовила Гафія Зимомря.

— І яким було наше вдовине життя, — додала Марія Дурунда, кулаком правиці витираючи непрохані сльози…

Андрій Дурунда, письменник, с. Голятин