До 100-річчя від дня народження славного ужгородця — Дмитра Снігурського.

Вже майже двадцять років, як нема з нами Дмитра Снігурського. Це була дійсно свята людина, бо народився на Святого Дмитра — 8 листопада 1919 року, а помер на Святого Миколая — 19 грудня 1999 року. Дмитро Олександрович дуже хотів дожити до свого вісімдесятиріччя та до 2000-го року. Доля востаннє посміхнулася йому, навіть тяжка хвороба відступила на мить, коли 8 листопада 1999 року до його оселі завітали колеги по роботі в обласній лікарні. З милою посмішкою він вислуховував їх вітання, тихо прощаючись з кожним...

Цього року Дмитру Олександровичу виповнилося би 100 років. Кожен час, кожна епоха народжують своїх героїв. Вони виконують титанічну працю і залишають у спадок новому поколінню гарно виконану справу, без претензій на свою надзвичайність та зазіхань на свою винятковість. Ні, вони звичайні люди, які добре робили свою справу, бо в першу чергу — любили людей, а по-друге — любили свою роботу, а праця для свого народу подвоювала, а то й потроювала їхню силу. Минає час, змінюються покоління і ті, що вчора йшли в авангарді до звершення великих справ, відійшли у вічність. Звичайна річ, що ми, свідки життя тих славетних людей, пам’ятаємо, згадуємо їх, але новий час народжує своїх героїв, і вже вони у всіх на устах. «Людина стільки живе, — сказав хтось із великих, — як довго її пам’ятають».

Дмитро Олександрович Снігурський — лікар-невролог, завідувач неврологічного відділення Ужгородської обласної лікарні, обласний позаштатний невролог Закарпатського облздороввідділу, голова обласного наукового Товариства невропатологів і психіатрів, викладач медичного факультету Ужгородського державого університету — ще зовсім недавно був у всіх на устах: про нього розповідали один одному вдячні пацієнти, про нього говорили студенти, натхненно переказуючи зміст занять, проведених Снігурським, а молоді лікарі-неврологи ніяковіли від похвали свого вчителя після вдало проведеного клінічного розбирання. Але чимало ужгородців пам’ятають його як прекрасного лікаря, закоханого у свою справу фахівця. Для міста він став легендою і слава про нього вийшла за межі краю. У 1999 р. на сесії Ужгородської міської ради Дмитро Олександрович був обраний Почесним громадянином міста Ужгорода, на його честь названа одна з вулиць міста.

У 1954 році Дмитро Снігурський очолив неврологічне відділення

Народився Дмитро Олександрович на початку ХХ століття 8 листопада 1919 року в селі Татаринка Віньківецького р-ну Проскурівської області (тепер Хмельницька обл.), закінчив середню школу та навчався в Білоцерківському сільськогосподарському інституті, закінчити який завадила війна. У складі Українського фронту пройшов із військами через всю Україну та пів Європи, визволяючи їх від німецьких загарбників, закінчив війну в золотоверхій Празі. Визволяючи від фашистів різні території, пройшов із півдня на північ і Закарпаття та закохався у цей гірський край на все життя. Закінчивши після війни Львівський медінститут, попросився на роботу в Ужгород, а облаштувавшись тут перевіз до Ужгорода і своїх близьких — маму та брата Валентина з дружиною та їх дітьми.

Повоєнний Ужгород чекало багато змін. Закарпатська область була возз’єднана з Україною, місто стало адміністративним центром Закарпаття, на базі міської лікарні Ужгорода відкрилася обласна лікарня, створено нове неврологічне відділення, відкрито університет та медичний факультет у його складі. Молодий Дмитро Олександрович, вчорашній випускник медичного вузу, очолив у 1954 році неврологічне відділення Ужгородської обласної лікарні. Роботи було чимало, для підвищення своє професійної кваліфікації Дмитро Олександрович кожну вільну хвилину присвячує навчанню, їздить на конференції та наукові з’їзди, в Київ та Москву, бере участь у професорських розбираннях клінічних випадків.

На кінець 50-х та початок 60-х років ХХ століття неврологічна служба в Закарпатській області уже мала чіткі обриси: у всіх районних лікарнях області працювали неврологи, в окремих лікарнях створено неврологічні відділення, в інших неврологічні ліжка при терапевтичних відділеннях, активно використовувалася санітарна авіація. Дмитро Олександрович ініціював проведення нейротравматологічних операцій, а згодом і відкриття нейрохірургічного відділення при Ужгородській обласній лікарні. В цей період у області загорілися майбутні зірки неврології Закарпаття — це Василь Заїченко, Єлизавета Вашко, Калман Балла, Надія Полажинець, Еміл Матьковський, Терезія Ясинчак, Фаїна Рудник, Тиберій Силиші, Іван Романенко, Корнелій Хіра та багатьох інших.

Новостворене Товариство неврологів та психіатрів працювало з великою самовіддачею

Щоби краще пізнати неврологію Дмитро Олександрович влаштовується асистентом на кафедру нормальної анатомії людини, до відомого в Радянському Союзі анатома Н. Бута. В 1958 році до Ужгорода приїздить доцент-невролог із Риги — Федір Слюсарєв. Їх плідна співпраця дозволила створити на Закарпатті Товариство неврологів та психіатрів, головою якого став Дмитро Снігурський. Товариство працювало з великою самовіддачею, метою засідань було навчання молодих лікарів. З цією ж метою Снігурський бере активну участь в організації наукових конференцій всеукраїнського масштабу, на які приїздять вчені з Києва та Москви. Дмитро Олександрович у Закарпатті користується повагою серед колег та заслуженим авторитетом серед пацієнтів. Його нагороджують орденом «Знак пошани» та присвоюють високе звання Заслужений лікар УРСР. У 1969 році на знак поваги до його лікарської діяльності та в честь 50-річчя Дмитру Олександровичу колеги подарували золотий молоточок невролога. В цьому ж 1969 році Дмитра Олександровича запрошують на роботу в університет, щоб очолити кафедру неврології.

Кафедру неврології очолив молодий вихованець харківської школи неврологів, член КПРС Б. Булеца, а Дмитро Олександрович продовжив роботу асистентом кафедри. Настали складні часи. Відділенням, яке він відбудував та очолював протягом 15 років, після його переходу в університет завідував амбітний Юрій Жигаль. Отож Дмитро Снігурський — лідер за покликанням, віддався з головою у викладацьку діяльність. Його любили студенти. Дмитро Олександрович, як розповідає про нього колишній його студент, а нині декан факультету післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки Іван Чопей, був не звичайним викладачем. Його цікавило все, які книги читає молодь, чи ходить молодь до театру, цікавило, як себе бачать молоді лікарі в майбутньому. Радів, коли чув хорошу нестандартну відповідь на своє запитання, сумував, коли зустрічався з традиційністю та лінню. Кращою похвалою викладача Снігурського було визнання, що студент чи молодий лікар є носієм хороших генів своїх батьків.

«Коли набрався досвіду, посилають на відпочинок...»

20 років викладацької роботи пролетіли швидко. Робота була цікавою, молодь обожнювала його, дні минали один за другим без перерви на відпочинок. Останні роки Дмитро Олександрович «розкошував»: його учень Микола Поліщук захистив дисертацію та завідував кафедрою в Київському інституті нейрохірургії, завідуючим неврологічним відділенням Ужгородської обласної клінічної лікарні із 1981 року був його любимий учень Іван Ігнатович. Відновилися у відділенні клінічні обходи у їх первозданному вигляді, Товариство неврологів від’єдналося у окрему секцію, і щомісяця в клубі обласної лікарні проходили змістовні засідання. Його учениця Наталія Тимченко організувала та очолила в Ужгородській центральній міській лікарні відділення судинної неврології.

Дмитро Олександрович продовжує свою роботу над дисертацією, але все більше його захоплює педагогічна діяльність та лікувальна робота. Його наполеглива наукова робота надихнула ще чимало лікарів до наукової діяльності, однак власну дисертаційну роботу Дмитро Олександрович так і не захистив, хоча вже були готові і автореферат і відгуки на дисертацію. Зі слів його учня Івана Ігнатовича, Дмитро Олександрович належав до надзвичайно прискіпливих та вимогливих науковців, і ніби з літератури довідався, що подібна робота вже десь виконана і представлена до захисту.

Однак 70 років це час, коли слід збиратися на відпочинок, а керівництво кафедри не клопотало за досвідченого фахівця. Дмитро Олександрович жартував з цього приводу: «Справедливості не існує: коли я був молодим та малодосвідченим фахівцем, мене посилали у найвіддаленіші куточки до найважчих хворих, а коли я набрався досвіду, посилають на відпочинок…».

Отож свій 71-й рік Дмитро Олександрович Снігурський зустрів клінічним консультантом в Ужгородській обласній консультативній поліклініці. Розпочалися важкі 90-ті роки ХХ століття. Часу у лікаря-консультанта стало багато, а фінансове забезпечення стало слабим. Дмитро Олександрович продовжував читати всі газети, до яких мав доступ — його цікавило все: і політичне майбутнє України, і культурні здобутки молодих художників Закарпаття, до яких часто запрошувався на відкриття виставок, і особисте життя племінників, а безпосередньо життя внуків, котрих обожнював та безмірно балував. Внуки відповідали йому сторицею, полюбляли гуляти з дідом Дімою, розмовляти, грати в шахи. Так день за днем пролетіло ще 10 років. Сивим із буйною шевелюрою Дмитро Олександрович так виглядав останні двадцять років свого життя, а, враховуючи неординарний зріст, користувався у багатьох великим інтересом до власної особи. Особливо допитливим, котрі цікавилися його віком, відповідав: «Через рік буде сто».

Помер Дмитро Олександрович Снігурський, не доживши кілька днів до двохтисячного року, 19 грудня 1999. На похорон прийшло чимало колишніх пацієнтів, учнів, колег. Поховали Дмитра Олександровича на Кальварії поруч із мамою, братом та невісткою. Поміж верхівок дерев лунала сумна мелодія скрипаля. Так собі бажав Дмитро Олександрович Снігурський — Великий Лікар, Хороший Вчитель та Світла Людина.

Колеги, вдячні учні — сьогодні вже сивочолі досвідчені лікарі, молоді неврологи Закарпаття об’єдналися в авторський колектив і підготували до ювілею свого Вчителя книгу «Літопис неврології Закарпаття», яка ось-ось має вийти друком. Книга безперечно буде корисна студентам медичних вузів, спеціалістам історії медицини, лікарям-неврологам та лікарям інших професій, кожній освіченій людині, вчителям шкіл, історикам та краєзнавцям, всім, хто прагне більше знати про рідний край та про історію свого народу.

Олександр Пулик, професор УжНУ, обласний неврологa