Відомий професор-гунгаролог, якому минуло 88 років, сімдесят — віддав Ужгородському університетові.

Петро Лизанець — завідувач кафедри угорської філології, директор Центру гунгарології Ужгородського національного університету, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена Угорської Республіки «Лицарський хрест».

Наукові праці склали 31 том!

— Петре Миколайовичу, як людина надто скромна, не сприйміть за похвалу такі слова: кожен, хто знайомий з цілою бібліотекою ваших книг, у яких уміщено весь доробок, відзначає, що ви здійснили у науці титанічний труд!.. Хіба така наполегливість, зібраність, навіть одержимість бере початок не відтоді, коли ви спересердя кинули, що складаєте не кандмаксимум, а лише мінімум — вас фактично не впускали до храму науки, але тим самим несамохіть прищепили не злість, а потребу безкінечного труда?..

— Безумовно, у науковому плані я зробив чимало, хоча не збирався стати науковцем. Мені дуже подобалося господарювати. Прагнув стати ґаздою. Але коли закінчив у далекому вже 1948 році гімназію, розпочалася так звана колективізація. То була трагедія не тільки для моїх батьків, а для всьо­го населення Закарпаття.

Я змушений був забути про свою мрію і перший раз піти до Ужгорода, де того ж року вступив на філологічний факультет університету, який 53-го закінчив із відзнакою… Тоді — аспірантура на кафедрі української мови, до якої тричі перескладав іспит із рідної мови, поки не вигукнув отому «доброзичливцю» наведені вами слова, оскільки я як відмінник чудово володів матеріалом, але, мабуть, уже в мені вбачав чомусь конкурента…Потім захист кандидатської, докторської дисертацій і фактично став науковцем.

Зробленого зміг досягнути лише титанічною щоденною працею. І гадаю, мені, мабуть, Бог прищепив любов до науки, яка врешті принесла мені значний результат: 550 наукових праць, серед яких 25 монографій, 23 вузівські та навчальні посібники; а 12 монографій і понад 130 наукових статей видруковано за кордоном. Я заснував і редагую два журнали «Акта гунґарика» та Вісник Закарпатського угорськомовного наукового товариства.

Без щоденної наполегливої роботи все це здійснити було би неможливо. Мій розпорядок дня? Різний. Я був деканом філологічного факультету і завідуючий кафедрою угорської філології з 1966 по 2015 рік та керівником Центру гунгарології… Весь час віддаю науці — суботу, неділю, літню відпустку. Коли мені важко, зіпсували настрій, гнітить якийсь стрес — сідаю за стіл, усе минає.

Протягом 2008—2015 років усі свої наукові праці я видав у 31 томі й окремими книгами — рецензії, відгуки на посилання на мої праці та листування зі мною. Видання цих праць зумовлено тим, що 11 монографій і 160 статей вийшли за кордоном — у 19 країнах Європи, Америці й Канаді. Вони не були доступними для науковців України і славістів. Ці праці у 46 упаковках я надіслав як подарунки у європейські та бібліотеки Північної Америки. 16 із них подаровані університетським бібліотекам і Академії наук Угорщини.

— І все ж повернімося до витоків… Хіба це не знак долі, що хлопчик, який народився і ріс фактично в українському, верховинському оточенні, — з огляду на родинні обставини досконало вивчив у долині угорську і свідомо чи ні поєднував обидві мови, аби науково обґрунтувати їхні взаємини і відмінності?

— Дійсно: народився я на Верховині у гірському селі Ізвор (старослов’янською «криниця», «джерельна вода»). Правда, після 1945-го один відомий русофіл перейменував це село на Родниківку, взявши за основу вже російське сучасне значення «родник». І я скільки не домагався, повернути стару назву — неможливо!.. Писав про село Ізвор у різних наукових статтях у центральних і обласних газетах, у наукових монографіях, адже це та сама ідеологія і її слід розглядати як декомунізацію.

1936-го батьки переселилися з Ізвора у Берегівський район біля села Шом.

Там закінчив шість класів. Мова угорська мені стала хоч і нерідною, але природно, органічно сприймалася. Потім перевівся у горожанську (неповну середню) школу до Мукачева, де вчився з 1941-го року. В 44-му перевели нас у Берегівську гімназію, яку закінчив сорок восьмого року вже як середню школу № 1.

Дипломну роботу видала «Наукова думка»

Довідка. Микола Лизанець дав усім п’ятьом дітям великий дар — прищепив любов до щоденного труда. Всі 4 хлопці та їхня сестра здобули вищу освіту. Двоє — Петро і Михайло стали докторами наук, професорами; Василь тривалі роки керував Свалявським лісохімкомбінатом, збудував санаторій «Кришталеве джерело»; Марія була відомою вчителькою; Микола директорував у четвертій Берегівській школі.

— Знання угорської, а також латинської мови, яку вивчав у гімназії, — продовжує професор, — мені дуже допомогли. Забігаючи наперед скажу, що 1989 року у видавництві «Наукова думка» побачило світ фототипне видання «Граматика слов’яно-руська» Михайла Лучкая (видруковане латинню 1830 року в Буді) в моєму перекладі й вичитанні Юрія Сака на українську і з моєю вступною статтею. Це був єдиний у Європі переклад Лучкаєвої праці українською. Тираж миттєво розійшовся. А це була моя дипломна робота!..

Цікавою видалася й кандидатська дисертація «Українські південнокарпатські говірки Затисся Виноградівського району Закарпатської області» (1959 р.), де поряд із теоретичною частиною я подав словник діалектизмів, казки, приповідки. Що нині вражає? У списку використаної літератури немає посилань на класиків марксизму-ленінізму! Це унікальний випадок! Тоді вважав, що пізніше буду ганьбитися штучним «протягуванням» цитат до такої суто мовної проблематики. Цим горджуся, що зумів відстояти власну позицію.

— Мабуть, мало в кого під час захисту кандидатської присутній академік. Та ще й поет-живий класик, та ще й Рильський. І онук Василя Стефаника — ректор Львівського університету…

— Максим Рильський сказав, що мій виступ був аргументованим, що в роботу вкладено душу й любов до рідного слова. Він висловив упевненість, що захищу докторську дисертацію і стану «одним із провідних учених нашої країни. Я впевнений, Петре Миколайовичу, що ваше ім’я як ученого з’явиться як у наших, так і в зарубіжних енциклопедіях». Звичайно, почути такі слова мені було дуже приємно. Як і добрі відгуки про цю та інші мої наукові роботи Дмитра Павличка…

— Протягом понад шістдесятилітньої наукової діяльності вам щастило на взаємини, товаришування, дружбу з цілою когортою відомих у Європі й світі людей…

— Як науковцеві мені довелося їздити на міжнародні конференції в різні держави Європи і там зустрічатися з відомими вченими світового рівня. Назву одних тільки академіків: Борис Серебрянников, Юліан Бромлей, Василь Литкін із Москви, угорці Пийтер Гайду, Бийла Калман, Бийла Ортутоі, Гейза Барці, Лоранд Бенкив, македонець Бодижар Відоескі, фінн Гейкі Лескінен та багато інших.

До нас в Ужгород на кафедру і в Центр гунгарології приїжджали Президенти України Леонід Кравчук та Угорщини Арпад Ґьонц, голова Верховної Ради України Іван Плющ, президент НАНУ Євген Патон, відомий академік Ігор Юхновський, посли, вчені з Європи і Америки, Канади, азійських країн.

Прийом у Папи Івана Павла II

— Отже, ви брали участь у наукових конференціях, симпозіумах, читаннях у десятках країн ще і в радянські часи. А що і де найбільше запам’яталося?

— З 1962 року беру активну участь у наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, які проходили у Кракові, Брюсселі, Римі, Юв’яскулі (Фінляндія), Братиславі, Берліні, Нітрі, Парижі, Гамбурзі, Берліні, Токіо, Канаді та республіках колишнього СРСР… Найбільше запам’яталася конференція з гунгарології у Римі, де я мав змогу разом із дружиною ознайомитися з прекрасними пам’ятками Вічного міста, а потім нас приймав Папа Іван Павло ІІ у своїй літній резиденції, то було 1996 року. Це справило на мене і Надію Василівну незабутнє враження.

— Петре Миколайовичу, вас, зокрема письменники, величають сучасним Лучкаєм… Ви справді такий передбачливий або цілеспрямований у науці з юних літ, що все, над чим працюєте, — виходить у світ окремими книжками. Навіть дипломна робота!

— Справді приємно чути, що мене називають Лучкаєм, бо він дійсно був дуже працьовитим. Перебуваючи в Італії в місті Люкка протягом 1829—1831 років, куди його запросив місцевий граф правити Службу Божу за греко-католицьким обрядом,— за два роки зумів написати дві праці (які вписали ім’я Михайла Лучкая в історію європейської науки назавжди) — «Граматику слов’яно-руську» та «Історію карпатських русинів».

— Що з багатогранності зробленого вважаєте найціннішим?

— У науковому плані таким вважаю тритомну монографію про угорсько-українські міжмовні контакти, яка побачила світ під егідою Угорської академії наук. На цю монографію з’явилося понад 20 рецензій у різних країнах світу. Цей тритомник зробив мене відомим не тільки в межах колишнього СРСР, а й у Європі й світі. Він зберігається і в бібліотеці Ватикану.

— А такі потрібні для щоденного користування словники?..

— Великої уваги надавав лексикографії. Зокрема, написанню двомовних словників. У нас 1961 року вийшов угорсько-український словник, але явно через 40 літ застарів. Тому 2001-го ми видали новий, осучаснений, а через чотири роки — другий, українсько-угорський.

Досить-таки важко перекладати фразеологічні звороти. Тому ми також тут добряче попрацювали, аби світ побачили два українсько-угорський і угорсько-український «Словники сталих словосполучень і виразів».

У 2012—2013 роках видруковано «Словник угорських говорів Закарпаття», співавтор — доцент Катерина Горват.

— Атласи вважаються модерним напрямком у лінгвістиці…

— Так. Лінгвістичні атласи належать до наукового напрямку лінгвогеографія. Ми гордимося, що змогли видати у трьох томах великого формату «Атлас угорських говорів Закарпаття». Сюди ввійшли також багато лексичних і 219 семантичних карт, якими пишаюся, бо в європейській лінгвогеографії цих карт не було. Тут ми вперше в українському й угорському мовознавстві подали класифікацію угорських говорів на території нашої області.

— Разом із цілою плеядою вчених Європи ви понад тридцять років працювали над 7-томним «Загальнокарпатським діалектологічним атласом», який побачив світ російською і французькою мовами…

— То справді великий науковий труд!.. З 1973 року відомі діалектологи Карпато-балканського регіону розпочали працювати над «Общекарпатским диалектологическим атласом», який вийшов у сімох величезних томах. Перший — 1989-го, а останній — 2003 року.

«Атлас» виходив у різних країнах. Приміром, 1-й том у Кишиневі, 2-й у Москві, 3-й у Варшаві й Кракові, далі — у Львові, Братиславі, Будапешті, а останній — у Новому Саді й Белграді. А загалом над цією працею трудилися науковці Боснії і Герцеговини, Угорщини, Македонії, Молдови, Польщі, Росії, Словаччини, України, Чехії, Сербії, Хорватії, Словенії.

— Петре Миколайовичу, рівно 49 років очолювали кафедру угорської філології…

— Час летить швидко… Очолити кафедру мене змусили після двох років її існування — влітку 1966 року. Аргумент, що я не угорець, — до уваги не взяли.

Тепер, уже з відстані років, не шкодую, що перейшов туди працювати. Тоді на кафедрі було… двоє чоловік. Зараз — тринадцять, 85 відсотків із них мають наукові ступені й вчені звання.

Кафедра за цей час: видала першу збірку угорських народних казок Закарпаття «Три золоті стріли», першу збірку угорських балад краю, першу антологію угорської літератури Закарпаття; випустила 1030 спеціалістів-філологів, викладачів угорської мови й літератури, які працюють у 111 угорськомовних школах Закарпаття. На базі кафедри 1988 року відкрито Центр гунгарології, а тоді кафедру історії Угорщини і євроінтеграції й кафедру математики та фізики новоствореного гуманітарно-природничого факультету з угорською мовою навчання. Наголошу: це перший угорськомовний факультет у Східній і Центральній Європі, який діє при Ужгородському національному університеті.

— Ви, як мало хто навіть із добре відомих учених, — створив свою наукову школу.

— Безперечно, я виховував молодь у тому плані, що кваліфікованим університетським викладачем може вважатися лише той, котрий активно займається і науковою роботою. Тому на цій основі й створив школу науковців-гунгарологів, кандидатів наук, котрі пізніше стали доцентами, мають свої публікації і читають цілий ряд спецкурсів. Багато наших студентів закінчили PhD і здобули звання доктора філософії — їхні дипломи класифікуються, як кандидатські дисертації. Отже, в нас захистилися 16 кандидатів наук і один PhD.

Підняв Ужгород до рівня Рима і Парижа

— Загальновідомо: якби не наявність такого авторитетного ученого, яким є Петро Лизанець, — Центр гунгарології в Ужгороді би не відкрили. Ви підняли Ужгород до рівня Рима, Парижа, Гамбурга — лише в цих трьох містах діють подібні осередки науки...

— Задум створити Центр визрівав, оскільки покликання кафедри — читати лекції, тож сповна віддатися науковій роботі викладачі не могли. І постало питання про створення наукового підрозділу. Вперше цю ідею ми обговорювали з академіком, тодішнім міністром освіти й культури Угорщини Бийлою Кипеці 1986 року. Майже два роки, вісімдесят сьомий і восьмий, — я їздив до Москви в ЦК КПРС і Раду Міністрів СРСР, аби створити цей підрозділ. Вдалося врешті-решт «пробити» задум, але з умовою: в Ужгороді відкриється Центр гунгарології, а паралельно в Будапешті — Центр русистики. При Союзі фінансування було непоганим, у нас працювало 13 наукових співробітників. А після 91-го і в подальші кризові роки з коштами стало сутужно, як наслідок — зараз працюємо четверо.

— Вами високо пишаються учні, котрих ви підтримали й накреслили їм дорогу у велику науку…

— Це приємно. Я виховав плеяду науковців і цим дуже горджуся. Доцентами зокрема стали Катерина Горват, Єлизавета Гортвай, Степан Ковтюк, Ангеліна Гедєш, Галина Герасимова, Діана Гульпа, Магдалина Дєрке, Інгрид Туріс, Христина Зийкань, Лайош Ур, Наталія Надь… Усі працюють. І всі авторитетні й перспективні науковці.

— Ви людина віруюча?

— Без віри жити дуже важко… Колись із батьками ходив до церкви, сім’я вдома читала службу. Дорослим храм не відвідував і зараз не ходжу. Але вірю, що існує надприродна сила, яка нам допомагає. Релігію ніколи не заперечую. Я був обурений так званим атеїстичним вихованням, яке вкрай негативно вплинуло на розвиток нашого суспільства й окремих людей. Але я переконаний: більшість наших людей — чудові, доброзичливі, привітні. Завжди шукаю в людині добре начало… Правда, маєш друзів, маєш і ворогів, заздрісників — і чим більше працюєш, тим більшає їхнє число; це якийсь парадокс!.. Але я — оптиміст. Для більшості людей віра в Бога — це щастя і радість. Тому це слід цінувати.

— Про що інколи мріється, Петре Миколайовичу?

— Щоб Україна стала багатою, красивою, щоб ми нею гордилися. Аби Україною керували справжні патріоти. Аби ставало легше жити кожному. І велику роль має відігравати сприймання нашої держави світом.

Своєю милозвучною мовою, розмаїтою культурою, високою духовністю якнайскоріше маємо завоювати авторитет у світі. Мова й культура в нас повинні розвиватися і маємо пропагувати їх. А потім ітимуть економіка і технології…

Вів інтерв’ю Василь Нитка