Перші унікальні споруди — дерев’яні греблі («готі») — своєрідні символи Гуцульщини. Зародження бокорашства.

З другої половини ХІІІ століття важливу роль у економіці Підкарпатського краю відігравало лісництво. Лісами були покриті не лише гори, але й значна частина низини — Притисянщина. Феодали, володіючи лісами, використовували їх на свій розсуд. Лише з XV ст. почалися організовані розробки деревини. Більшість продукції лісових промислів феодали збували на місцевих ринках, а частину вивозили в Угорщину.

З розвитком лісового господарства гостро постало питання транспортування деревини, адже того часу наземні транспортні засоби були відсутні. Лісові вузькоколійні залізниці отримали розвиток тільки з другої половини XIX століття. А чому б не використати для цього енергію річок? Відтак до цього рішення наштовхнув людський досвід.

Нижче ми розкажемо про організацію транспортування деревини шляхом сплаву річками та зародження бокорашства, історія якого дуже цікава, адже йдеться про сміливих, мужніх із залізним здоров’ям людей, спеціальність яких протягом століть органічно поєднувала в собі важку роботу в лісі й безстрашний труд на воді.

Із писемних джерел М. Ткача відомо, що Рахівщина, Тячівщина, Міжгірщина та Хустщина з першої половини XVIII століття стали краєм плотогонів (бокорашів), а повноводні річки Чорна й Біла Тиси, Чорна Ріка, Говерла, Лазещина, Шопурка, Паулек, Богдан, Довжиня, Бальзатул, Шаул, Квасин, Косовська, Середня, Плавуц, Озерянка, Брустурянка, Апшиця, Теребля, Тересва були основними, якими здійснювався сплав лісу до головної водної артерії — ріки Тиси. На цих річках діяли гаті. Найбільша була побудована у Ясинянській долині в 1724 році. Це водоймище називалося «Стебне». Таких гатей об’ємом води від 150 до 500 тис. кубічних метрів на Рахівщині було 17.

На цих річках виловлювали так звані бутуки (зібрані з деревини) та дрова, які лісоруби кидали в річки. Потім із них формували малі плоти і сплавляли до Тиси, де їх збирали у великі бокори. У Великому потоці с. Костилівка були побудовані жолоби — лотки завдовжки 7 км, якими щоденно сплавляли з гаті до 70 м3 деревини. Залежно від природних умов довжина гатей була від 25 до 85 метрів. Фундамент гаті, який викладали з колод і заповнювали камінням, мав висоту від 3 до 5 м. У присілку Рахова Устьє-Ріки, де зливаються води Чорної і Білої Тис, була перша за течією Тиси пристань — ловачка. Наступні пристані («порташі») були   у м. Рахові, у присілку Красне Плесо, та у Вільховатому, Костилівці (Берлабаш), у Лузі й Великому Бичкові. Тут бокораші закінчували свій водний шлях і сходили на берег, де після отримання платні пішки поверталися додому, а ця відстань складала 40—60 км. У дорозі вони відвідували корчми, де залишали частину свого заробітку. Траплялося, що їх напідпитку оббирали та обкрадали злодії. А тим часом бокори Тисою та Дунаєм сплавлялися в Угорщину, Сербію та інші країни Центральної, Південної та Західної Європи.

До 1956 року у Великому Бичкові діяла дирекція зі сплаву лісу Тисою. У 2005 році в с.   Костилівка, що на правому березі Тиси, навпроти колишнього порташа (місць, де зв’язували бокори), місцева влада відкрила пам’ятник бокорашам — сміливим і мужнім людям, заняття яких із середини 1950 років кануло у вічність. За даними історика І. Шульги, в 70-х роках XVIII ст. у п’яти коронних містах краю нараховувалося 244 бокораші, в тому числі у Вишколі — 53, Довгополі — 31, Сігеті — 60, Тячеві — 33, у Хусті — 97.

Гребля на Чорній Ріці. Сплав лісу

Оскільки багаті карпатські ліси дозволяли заготовляти велику кількість деревини, то лісопромислова галузь потребувала збільшення об’ємів транспортування та його вдосконалення. Для цього на Чорній Ріці, що на Міжгірщині, впродовж 1868—1869 років за проектом австрійського інженера Клаузе побудували греблю. На її будівництві працювали німецькі, італійські та австрійські спеціалісти. Це був складний комплекс будівельних конструкцій, технічних вузлів і механізмів, призначених для формування і сплаву бокорів. Дві основні опори, збудовані, як і сама гребля за принципом «скрині»-коробки з горизонтально викладених колод, закладені камінням. Вони підпирали греблю і направляли бокори в потрібному напрямку. Береги річки укріплювали опорами — ціброванками. Їх ставили, де річка робить повороти, розмиває береги, а ще для того, щоб у цих місцях звузити русло річки, що було необхідно для сплаву лісу.

Бокори формували перед греблею у водозбірнику. Щонайменше двадцяти однакових стовбурів завдовжки 28—30 м скріплювали в одну ланку (таблу), а кілька табл утворювали пліт — бокор. Стовбури розміщували комелями назад. Для регулювання води під час сплаву на греблі були основні й допоможні ворота, якими керував ставник. Один бокор за іншим відправляли через кожні 10—15 хвилин. Проміжок між бокорами складав 1,5—2 км. Керовані трьо­ма бокорашами, до Колочави відстань близько 30 км, вони пропливали приблизно за 2,5 години. Далі вже з іншими бокорашами-хустянами, бокори Тереблею прямували до нинішнього селища Буштина, де Теребля впадає у Тису. Кажуть, що були випадки, коли бокори Дунаєм пливли до Чорного моря для кораблебудування. Під час сплаву деревини траплялися трагічні випадки. Про це свідчать хрести вздовж берегів річки на місці, де загинув бокораш. Перший хрест був уже за 200 м від греблі. Але оскільки ця праця була високооплачувана, люди, ризикуючи життям, ішли на цю роботу.

Радянський період у житті бокорашів (1945—1958 рр.)

Радянська влада, отримавши готовий, злагоджений механізм сплаву лісу річками, не принесла нічого нового (крім політичних аспектів). Досконало знаючи свою професійну справу, плотогони успішно продовжували сплав в умовах вже іншої держави. Одразу була створена Закарпатська лісосплавна контора тресту «Закарпатліспром», до якої під оперативне управління увійшли Рахівська, Ясинянська, Буштинська та Лазящинська лісосплавні контори. З того часу в плотогонів почався плановий відлік часу. Їм доводили планові завдання щодо сплаву деревини до місць призначення. Крім того, бокораші мусили «добровільно» брати на себе соціалістичні зобов’язання до державних свят.

З цього приводу «Закарпатська правда» за 22.05.1948 року писала, що плотогони Ясинянської сплавної контори Д. Копанчук, М. Маскалюк, М. Гренюк, Л. Мільчевич та С. Франц до свята 1 Травня річкою Чорна Тиса сплавляють щоденно 500 кубометрів лісу замість 480 за планом. А лазещинські бокораші за сплавний день збільшили сплав лісу до 800 куб. м деревини річкою Лазещина. Колектив Буштинської лісосплавної контори, прагнучи достойно відзначити свято трудящих, вже 25 квітня 1953 року виконав місячне завдання за сплавом на 120 %. Бригада Василя Тулайдана Ясинянської сплавної контори до 1 травня 1950 року сплавила Тисою понад план 5 тис. м3 деревини. А бокораші передової дільниці «Говерла» Рахівської лісосплавної контори у першому кварталі 1951 року щоденно сплавляли по сім плотів (бокорів) загальним об’ємом 1260 кубометрів лісу.

Там, де вирує гірська Тиса і її притоки, рахівські плотогони, як тільки починалася весна, не знали втоми. Вони один за одним водили бокори з лісом для потреб народного господарства. До прикладу, брати Юрій, Іван, Дмитро і Микола Щорбани, запровадивши сплав великовагових бокорів — по 160—170 м3, у жовтні 1955 року вже працювали в рахунок 1958 року. Вони не тільки водили бокори, але й готували їх до сплаву.

Сплавний сезон 1955-го для рахівських бокорів Тиси був несприятливим. Стояло дощове літо і вода в Тисі виходила з берегів, бурхливі хвилі розбивали плоти. Проте колектив плотогонів Дмитро Пріц, Олексій і Василь Линдюки, Дмитро, Микола та Іван Щорбани, Василь Мандзюк, Іван Хорбан, Григорій Остащук, Іван Ферлюк та Степан Гринюк сплавної дільниці до 1 листопада 1955 року виконали річний план сплаву лісу. Крім того, сплавили 20 тис. м3 деревини понад план.

Великий загін бокорашів водив плоти Чорною Рікою, Озерянкою, Тереблею, Брустурянкою, Терес­вою. Це, як і всі інші, відважні, мужні плотогони Іван і Юрій Бугіни, Михайло Куруц, Василь Пічкан, Василь Вовканець, Іван Гісим, Василь Ревей, Василь Фарковець та Йосип Руснак. 1958 року вони довели об’єм одного бокора до 200 куб. м деревини. А Василь Пічкан за 30 років праці плотогона провів 100 тисяч м3 деревини на плотах. Із Синевирського водосховища в тиху запону біля селища Мерешори, що розташоване вище Теребле-Ріцької ГЕС, вони ще водили бокори до другої половини 1958 року.

Крім транспортування річками лісу, бокорашство зіграло провідну роль і в розвитку солевидобувної промисловості краю, адже левова частина транспортування видобутої солі в країни Європи здійснювалася водою. Для цього на Тисі діяв «Соляний шлях», що починався у Великому Бичкові, де виготовляли бочкотару для водного перевезення продукту. 1720 року правий берег перетворили на річковий порт, де були великі соляні склади. Сюди населення В. Бичкова у рахунок державної панщини своєю тягловою силою перевозили сіль із Солотвина. У порту перевантажували на баржі, плоти-бокори і під охороною солдатів сплавляли Тисою. Далі маршрут пролягав через Тячів. Тут мешкали бокораші, які приєднувалися до транспортування. За маршрутом фортеця Вишкова, що на горі Вергель, охороняла ці соляні каравани. Наступним пунктом було село Вилок. Останнім пунктом цього шляху в нашому краї було село Бадалово, що на Берегівщині. Далі плоти бокораші вели територією Угорщини через пункти Таркані, Токаї та м. Сольнок. Отже, закарпатські бокораші водили соляні бокори з Марамороша, В. Бичкова аж до Сольнока. Доправляти вантаж Тисою було небезпечно. Тому, як правило, 25—30 плотів супроводжували 80—120 плотогонів.

Музей лісу і сплаву

Гребля на Чорній Ріці з надбудовою 22 роки служила своєрідним експонатом. Верхня дерев’яна надбудова греблі була відведена під експозицію знарядь праці, речей побуту, якими користувалися лісоруби та плотогони. На території музею були розміщені: колиба — житло лісорубів, майстерня — гужоварня, де з ліщини і березових гілок виготовляли гужовки для зв’язування колод деревини, дерев’яні жолоби, якими спускали деревину з лісосік, стайня для волів і коней, різні транспортні засоби, рупа — яма, в якій цілий рік зберігали картоплю. Ще був один цікавий експонат — дупло-холодильник із стовбура 500-річної смереки (у спеку в дуплі зберігали продукти харчування), макети плотів. У надбудові було багато документів та речових матеріалів, з яких можна було довідатися про розвиток лісового господарства.

На жаль, унікальну споруду не лише для Закарпаття та України, а й для всієї Європи, повінь 1998 та 2001 років зруйнувала. Від того часу потрібно було 7 років, аби влада й бізнес об’єдналися в унікальному проекті заради збереження історичної пам’ятки. Проте ніхто не поспішав вкласти гроші в її відновлення. Відтак, створивши спеціальний фонд, у червні 2008 року Виноградівська ПМК-78 розпочала відновлювальні роботи. Тоді на об’єкті працювали 18 спеціалістів та 11 одиниць техніки. Вже за перший місяць роботи підрядник освоїв 400 тисяч гривень. Зруйновану будівлю розібрали, залишивши тільки незначну частину, розчистили довколишню територію.

В інформаційних джерелах знаходимо, що 2008 року власником музею стала обласна рада, яка створила тут комунальне підприємство. Проект, який обійшовся у 150 тис. грн., передбачав відбудувати історичну спадщину саме в такому вигляді, в якому вона була до повені, і що на той рік було виділено 700 тис. грн.

У липні 2014 року в Чехії відбулася міжнародна наукова конференція «Дерев’яна архітектура в культурному ландшафті: виклики сучасності» за участі представників 8 країн Європи. Україну представляли три фахівці, серед яких був і начальник відділу НПП «Синевир» Юрій Бабічин. Його доповідь викликала великий інтерес. Він зазначив, що хотів би бачити, щоб «Синевир» став партнером міжнародного проекту.

5 жовтня 2016 року Міжгірський районний суд розглянув позов Нацпарку «Синевир» до КП «Музей лісу і сплаву на Чорній Ріці» і повернув його в державну власність. У розгляді справи як свідок взяв участь голова облдержадміністрації Геннадій Москаль. За його словами, музей фактично вкрали з метою приватизації. На виконання рішення суду Синевирська сільська рада скасувала своє рішення про передачу права власності за облрадою як незаконне.

Дослідивши наявні в нашому розпорядженні документи, підраховано, що за 17 років, що минули від другої повені, яка остаточно знищила Музей лісу і сплаву, в перемовинах щодо відновлення цього об’єкта взяли участь близько 100 посадовців, наговорено чимало добрих намірів та побажань, написано з десяток кілограмів різного роду паперів, і що? А нічого. Та ба — гроші викинули у воду Чорної Ріки. На жаль, така наша дійсність.

Нині голова ОДА Геннадій Москаль робить усе залежне від нього, щоб відродити Музей лісу і сплаву, бо його вікова історія заслуговує на це. Тому є надія, що голова ОДА, якщо взявся за цю справу, то обов’язково доведе її до кінця.

Проте лісосплав уже не побачити і не повернути в реальність сьогодення. Минулося таки назавжди. На згадку залишилися лише руїни Музею лісу і сплаву на Чорній Ріці між селами Синевир і Синевирська Поляна, як докір майбутнім поколінням за їх байдужість.

Історія триває... А як — час покаже.

Юрій Туряниця, краєзнавець
Галина Форосюк