Нещодавно 70 років виповнилося легендарному футболісту із Закарпаття Стефанові Решку.


«Центральний захисник у команді! Таке визначення вже саме говорить за себе — «центральний!» Саме так визначив свого часу місце, а швидше роль Стефана Решка в «Динамо» часу найвищого злету середини 70-х років його товариш по команді легендарний Леонід Буряк. А володар «Золотого м’яча» Олег Блохін про нашого земляка сказав так: «Мені подобалася манера гри Стефана. Точна, непомітна, без зайвої жорстокості, а тим більше, грубості, він так «обплітав» нападника тонким мереживом фінтів і обманних прийомів, що форвардові не вдавалося вибратися з «павутини».

Після футбольного сезону-74, коли чемпіонами СРСР уже вкотре стали київські «динамівці», кожному гравцеві головний тренер Валерій Лобановський дав телеграфну характеристику. Про Стефана Решка він сказав таке: «Грав надійно. Жодного слабкого виступу». Як кажуть, тут коментарі зайві. А ще Валерій Лобановський казав: «Він був персональником високого класу — злим, чіпким, надійним. Для Решка найбільшим подразником був суперник високого класу — до гри проти такого він готувався особливо ретельно».

До речі, коли Стефан Михайлович у 1978 році завершив кар’єру гравця у званні старшого лейтенанта, йому запропонували посаду викладача у Вищій школі МВС України. І ось уже понад 35 літ закарпатський «дядя Стьопа», а нині полковник міліції Національної академії міліції України — головний правоохоронець в українському футбольному господарстві.

— Якщо мова зайшла про міліцейську школу, — каже Стефан Михайлович, — то до неї мене запрошували ще в середині 70-х років. Але тоді було не до неї. І взагалі крім футболу я ні про що інше не думав. Він мене полонив і я ним марив. Та, як кажуть, біда сама не ходить. Неприємний епізод, про який хочу сказати, поклав на мою футбольну кар’єру хрест. Це був 1978 рік. Ми тоді грали фінальний матч на Кубок СРСР з донецьким «Шахтарем». У боротьбі за верховий м’яч я вистрибнув разом із Старухіним. Мій партнер, на той час ще молодий Сергій Балтача, мабуть, не побачив мене і в падінні намагався вибити м’яч якнайдалі від воріт. Але цей акробатичний трюк у нього не вийшов і він бутсою добряче «заїхав» мені в обличчя. У результаті — перелом, струс мозку, лікарняне ліжко. Дуже прикро. До того ж, як правило, практично ніколи не мав ігрових травм.

— І все ж ви задоволені тим, що стали викладачем міліцейської школи?

— Кажуть, що комусь потрібно й міліціонером працювати. До того ж викладацька робота мені до вподоби. Ще в 1975 році почав заочно навчатися у Вищій міліцейській школі, і коли настав час «вішати бутси на гвіздок», пішов туди працювати...

— Колишні ваші партнери по «Динамо», як правило, подалися опановувати тренерську науку, а Решко — міліцейську. Чим можете мотивувати свій незвичний вибір? До речі, а є аналогічні приклади?

— (Сміється). Звичайно, ні, правда, за винятком Володі Мунтяна, який певний період працював у танковому училищі й, до речі, дослужився до пана підполковника. Зараз він на заслуженому відпочинку й займається своєю улюбленою справою — тренує, то одну, то іншу команди, які виступають під прапором ПФЛ України. А більше й не пам’ятаю, аби хтось після київського «Динамо» служив у армії, тим паче в силових структурах.

— «Динамо» — це добровільне спортивне товариство силових структур. Цікаво, а як футболістам присвоювали міліцейське звання?

— По-різному. Хто закінчив вищий навчальний заклад чи інститут фізкультури, присвоювали звання «лейтенант», а завершувати свою футбольну кар’єру можна було в ранзі капітана. Білою вороною, у хорошому розумінні цього слова, був володар «Золотого м’яча» Олег Блохін, який за видатні заслуги отримав майора. Правда, чин офіцера замалим з ним не зіграв злий жарт. Олег збирався їхати до Австрії, де уклав контракт із «Форвертсом». Однак чиновники з МВС СРСР не випускали його, мовляв, як це так — міліціонер гратиме у капіталістів. Та Олег зробив по-своєму, махнувши на всіх і вся рукою.

Цікавий і той факт, що у «Динамо» зразка 1975 року лише двоє були не атестовані — Буряк та Коньков. Категорично відмовилися від погонів.

— Давайте згадаймо той період, коли юний Решко почав торувати футбольну стежину у великий спорт?

— Я почав грати рано, до того ж старший брат Володимир був футболістом, із ним, до речі, в 1967 та 1968 роках грали за вінницький «Локомотив». Крім нас двох у той період за цю команду виступало ще кілька хлопців-закарпатців, зокрема, Імре Лендєл, Михайло Масинець, Янош Габовда, а ворота захищав Вільгельм Пфайфер із Сваляви. За вінничан майже через 20 років гратиме і мій племінник, старшого брата Володі син — Петро.

— Стефане Михайловичу, як ви опинилися в головній команді України?

— Одного разу приїхав тренер-селекціонер столичного «Динамо» Антон Ідзковський і сказав мені: «Збирайся до столиці». Та я тоді від тієї спокусливої пропозиції чомусь відмовився, хоча у кожного футболіста була одна мрія — грати за динамівський клуб. Правда, коли представники київського «Динамо» в 1971 році прийшли вдруге «по мою душу», на цей раз ризикнув і вирушив до столиці України. І треба такому ж статися. Того ж року мені усміхнулася її величність Фортуна. Дебют у складі киян для мене став «золотим». Ми виграли Чемпіонат СРСР. Це для мене було щось із серії фантастики. До речі, того року в «основі» киян зіграв усі календарні матчі — 30. Пригадую, як нині, вирішальну гру у Києві з ФК «Карпати» (Львів). Бойова нічия (2:2) і коло пошани.

— Для кожного футболіста кожен зіграний матч по-своєму пам’ятний. Однак з-поміж них є й такі, які найчастіше згадуєте під час зустрічей з колегами, давніми друзями, журналістами.

— Безперечно, кожен матч чимось запам’ятався. Скажімо, три неприємні дуелі з «Араратом». У 1973 році матч із настирливими й темпераментними вірменами у фіналі Кубка країни. Гадаю, справжні вболівальники зі стажем пам’ятають той неприємний інцидент. А сталося все це під завісу напруженого і навіть нервового поєдинку. Хтось із єреванців зробив діагональну передачу у наш штрафний майданчик. Фоменко вирішив пропустити м’яч, сподіваючись, що той потрапить у руки нашого воротаря Самохіна, який того дня заміняв хворого Рудакова. Та наче з-під землі між ними з’явився Іштоян. Удар — Самохін на місці, але другим пострілом Андреасян встановлює рівновагу. Однак це півбіди. Річ у тім, що за дві хвилини перед тим Севідов провів заміни. Замість Блохіна та Буряка випустив Зуєва і Кондратова, аби ті теж могли отримати звання майстрів спорту СРСР. Тож у додатковий час ми опинилися майже без атакуючої лінії. Суперники ж єдиним шансом не знехтували — ударом зі штрафного вирвали перемогу. Після цього, звичайно, Севідова «попросили» у відставку. До кінця сезону виконував обов’язки головного тренера наш земляк М. Коман, а потім запросили Валерія Лобановського. Тепер інколи задумуюся, а може, й добре, що тоді ми програли. Бо, можливо, тоді «Динамо» би не очолив Валерій Васильович — ймовірно, не було б і таких гучних успіхів в історії українського клубу.

— А чим можна пояснити причини такого жорстокого ставлення до киян?

— Більшість просто заздрили нашим здобуткам. Якось спартаківець Прохоров казав мені: «Набридло. Усі лаври — лише вам. Дайте щось і нам виграти». А ось те, що сталося в Єревані 1977 року, перевершило тамтешні події чотирирічної давнини. «Арарат» перебував у зоні вибування з Вищої ліги. У матчі з нами їм потрібно було двоє очок. Ми вже забезпечили собі золоті медалі, але хотіли допомогти львів’янам, які теж могли опинитися за бортом Чемпіонату СРСР. Зустріли нас із хлібом-сіллю, просять віддати гру. Зрозуміло, відмовилися, грали серйозно і здобули перемогу. Пристрасті на трибунах під час зустрічі розгоралися. Своє незадоволення висловлювали і гравці «Арарата». Після матчу вони, не впоравшись із нервами, накинулися на молодих наших гравців Бережного, Безсонова, Юрковського. Їм кулаками довелося відбиватися від футбольних хуліганів. Глядачі, обурені результатом, чатували біля виходу і були здатні, певно, розірвати нас на шматки. Добре, що приїхав міністр МВС республіки, забезпечив нас ескортом, під охороною якого ми дісталися аеропорту. Автобус довіз до трапа літака.

Щодо пам’ятних матчів, то хочу згадати ще про один. У 1976 році московському «Спартаку» загрожувало прощання з класом найсильніших. Один із завершальних матчів червоно-білі мали провести у Києві. Напередодні почали лунати дзвінки з білокам’яної — допоможіть врятувати «Спартак». Як би не так! Лобановський настанову промовив коротко: «Останнім часом багато розмов про спартаківський дух. Покажіть же, чого він вартий». Програвши — 1:3, москвичі були в трансі. Вони й не думали-гадали, що у Федерації футболу СРСР про все з «Динамо» не домовилися. До того ж нам ці очки нічого не давали. Аби такий патріотизм був сьогодні, то й матчі були би набагато цікавішими.

— Але були, мабуть, й такі матчі, що краще про них не згадувати?

— Це ж футбол. Заслуговує на увагу й випадок, що стався у футбольному сезоні-77. Цього року ми стали чемпіонами країни. Прилетіли до Москви на кубковий матч 1/4 фіналуіз одноклубниками. Перед виходом на поле мій знайомий Маховиков каже: «Ох і поганяємо ми вас сьогодні». «Жартівник», — подумалося. Що не кажіть, але Саша тоді, як у воду дивився: 0:3 — подібного ляпаса ми давненько не отримували. А того року москвичі стали володарями Кубка СРСР, а ми — чемпіонами СРСР.

— Яку зі своїх численних нагород вважаєте найдорожчою?

— Медаль чемпіонату СРСР 1971 року. Й не тому, що вона у мене перша, а тому що «справжня». На лицьовому боці зображені футболісти у боротьбі за м’яч, а на звороті напис: «С. Решко, 1971 рік». Решта три — стандартні, такі вручали чемпіонам СРСР із усіх видів спорту.

— Вибачте, Стефане Михайловичу, але не можу втриматися, щоб не спитати про курйозний випадок у матчі з турками в Ізмірі 1975 року.

— «Не сып мне соль на рану». Якщо серйозно, той матч практично нічого для нас не значив — путівка до фінального турніру європейської першості була у кишені. І все ж прикро. А вийшло ось що. Після дощу поле перетворилося на трясовину. Тож долю зустрічі міг визначити один-єдиний удар, навіть випадковий гол. Так і сталося. «Героєм» серед своїх виявився я, забивши гол... у власні ворота.

— Ви один із небагатьох гравців, кому поталанило тримати у руках Кубок володарів кубків УЄФА. Не забули той день?

— Звичайно, ні. До речі, пам’ятаєте слова з пісні: «...не забывается такое никогда». До Базеля ми прибули чартерним рейсом напередодні матчу, 13 травня 1975 року. Оглянули місто, побували в кінотеатрі, переглянули фільм, а інший вільний час просиділи біля телевізорів. У той час він для нас був ще екзотикою. Звичайно, провели розминку. Саму гру ми розпочали з розвідки — обережно, шукаючи найвразливіші місця суперників. «Ференцварош» — міцний горішок. Однак угорці чомусь на зелений газон вийшли бліді, як сніг, немов кимось перелякані. Ми їм, як мовиться, нашвидкуруч провели два м’ячі, а після першого тайму нам удалося проштовхнути ще один. На жаль, коло пошани не добігли: угорські вболівальники тоді ще пам’ятали за криваву розправу над повстанцями в Будапешті і, на жаль, вирішили злість випустити на нас. Зате у роздягальні запанувало справжнє свято!

— Стефане Михайловичу, багато писалося у ЗМІ, говорилося по радіо та телебаченні про матч у Мюнхені за Суперкубок УЄФА (1975 рік), коли ви повністю ізолювали грізного голеадора господарів Герда Мюллера. І у тому, що кияни два принципові поєдинки виграли в одного з грандів європейського футболу, до того ж із «сухими» результатами (1:0 та 2:0), чимала і ваша заслуга, бо володар різних коштовних «бутс» та м’ячів залишив поле без гола.

— Мюллер у той період був небезпечний для будь-якої команди. З першого погляду він на полі був майже непомітним, однак можна на пальцях перерахувати матчі, коли він ішов із поля «сухим». І коли Лобановський перед грою викликав мене на індивідуальну бесіду й нагадав, що збірній Союзу у трьох матчах Герд провів сім м’ячів. «Для тебе м’яча не існує, — повторював Валерій Васильович. — Ти маєш копіювати рухи форварда, діяти на випередження. Ні в якому разі його не чіпати, бо він, наче підрубане деревце, одразу впаде. Для тебе на полі є лише Мюллер. Сяде він на лавицю запасних, відпочиватимеш і ти».

Ну я старався. Мюллер не те, що не забив, навіть не мав нагоди для цього. Правда, був один такий момент у грі, коли моєму «підопічному» здалося, що я проти нього порушив правила і він настирливо почав апелювати до італійського арбітра. Останній, довго не думаючи, «нагородив» форварда німецької збірної «гірчичником». І все ж Мюллер злоби на мене не тримав, після фінального свистка підійшов і потиснув руку.


Наша довідка
Стефан Михайлович Решко народився 24 березня 1947 року в с. Ключарки, що на Мукачівщині. Заслужений майстер спорту СРСР (1975 рік).
Протягом 18 сезонів Стефан Михайлович одягав футболки ужгородської «Верховини» (1961 рік та 1963—1966 рр.), вінницького «Локомотива» (1967—1968 рр.), одеського «Чорноморця» (1968—1970 рр.) та київського «Динамо» (1971—1978 рр).
Стефан Решко у складі ФК «Динамо» (Київ) був 4-кратним чемпіоном СРСР (1971, 1974, 1975 та 1977 рр.) та 2-кратним володарем Кубка СРСР (1974 та 1978 рр.). Єдиний із закарпатців, який у складі киян виборов Кубок кубків та Суперкубок УЄФА (1975 рік).
У чемпіонатах СРСР провів 272 матчі — за «Динамо» 200 поєдинків, «Чорноморець» — 72.
Бронзовий призер Олімпійських ігор-76 (Монреаль, Канада). Учасник відбірного матчу Чемпіонату Європи-76. За першу збірну СРСР (1975—1976 рр.) провів 15 ігор, а за олімпійську (1976 рік) — 4.
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів (2004 та 2015 рр.).


Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України