Невролог, науковець, викладач про 80 щасливих літ, більшу частину з яких лікував і навчав.


Тисячі пацієнтів, незліченна кількість «Дякую!» за врятовані життя, а ще — півстоліття викладацької праці, сотні студентів, понад 200 наукових статей… У 80-літній славний ювілей Богдан Булеца має що згадати. Лікар, доктор медичних наук, професор, завідувач курсу неврології на медичному факультеті — він допоміг виховати цілу плеяду відомих фахівців. Серед них і ректор Ужгородського університету Володимир Смоланка.

Богдан Антонович жвавий і усміхнений у свої 80. Мало того, він щодня «намотує» по 12 кілометрів на стаціонарному велотренажері! А під час розмови жартує: «Найгірше знаєте що? Що мені 80 «стукнуло» (Усміхається — Авт.)».

Ми спілкувалися в кабінеті, зі стіни якого можна прочитати майже всю історію Богдана-Миколи Булеци. Тут різноманітні дипломи, грамоти, подяки за віддану роботу в медицині, наукову й педагогічну діяльність у виші, а ще — світлини відомого лікаря, на більшості з яких він оточений студентами і колегами. Сьогодні заради них щодня приходить у неврологічне відділення обласної лікарні. Каже, що має важливу місію в поважному віці — передати власні знання.

Богдан Булеца не розмірковує довго над питанням про щастя, бо добре знає його ціну. Сьогодні в житті йому бракує лиш одного — коханої дружини, з якою прожив 38 щасливих років. Любов існує, — переконливо стверджує Богдан Булеца, життя якого є прикладом відданості; і не тільки сім’ї, а й пацієнтам. Справжній лікар повинен уявляти перед собою не хворого, а свого родича чи близьку людину, — каже він. І хоч на себе не вказує, з розмови зрозуміло, що Богдан Антонович саме з таких. Незаперечним прикладом він був для багатьох. І у свої 80 залишається саме таким — Лікарем, гідним наслідування.

Хлопчик, який змайстрував із двох велосипедів один і ласував шоколадом від німців...

— У вашій біографії вказано, що маєте два імені — Богдан і Микола. То рідні, колеги і друзі називають вас частіше Богданом ми Миколою?

— У 30-х роках, коли я народився, у греко-католиків було заведено називати дітей двома іменами, друге з яких уважалося священним. Мій дід Микола був греко-католицьким священиком і дуже хотів, аби хтось із онуків мав його ім’я. Так я став Богданом-Миколою. У всіх документах у мене подвійне ім’я, але частіше кличуть Богданом.

— Напевно, дід хотів, аби онук і його професію перейняв?

— Як ви здогадалися? (Усміхається — Авт.) Так, дідик хотів, щоб я став священиком. У моїй родині було сім поколінь служителів Господа. Але я обрав зовсім іншу професію, і вплинув на мій вибір батьків брат — вуйко. Він працював лікарем-терапевтом і, починаючи з 5 класу, водив мене до лікарні, показував хворих, багато розповідав про медицину. Відтоді захотів бути лікарем.

— Які спогади зберігаєте з дитинства?

— Моя мама працювала вчителькою в Кобилецькій Поляні на Рахівщині. Там промайнуло моє дитинство до 7 років. Я дуже любив майструвати, як і всі хлопці. І одного разу з двох велосипедів — маминого й вітчима — склав одні біціґлі. Дістав тоді добряче від мами, бо обидва велосипеди були справні. Тому мусив переробити все, як було (Усміхається — Авт.). Ще один випадок пригадую, коли я забрав від свого вітчима мотоцикл Іж-49, заїхав на ньому на камінь і зробив сальто… Мотоцикл перекинувся, а я летів уперед. Наслідки могли бути жахливі...

У школі я навчався в Солотвині, тоді вступив на медичний факультет, а після його закінчення, у 1959 році, дістав направлення в Харківський інститут неврології і психіатрії. Там закінчив клінічну інтернатуру, потім аспірантуру. А з 1964 року працюю в нашому університеті.

— А роки війни закарбувалися якось у спогадах?

— Я народився 1936-го, тож під час війни мав 4—5 років. Жив тоді в Кобилецькій Поляні… А можна розповідати, що пам’ятаю?

— Чому ні?

— (Усміхається — Авт.) Пам’ятаю, в Кобилецькій Поляні були німці, які годували мене шоколадом. Саджали собі на коліна і казали: «Їж». Коли я підріс, мені говорили, що німці погані, а я боявся заперечити. Про себе ж думав: хіба таке може бути, якщо я чудово пам’ятаю, як вони годували мене шоколадом.

«Треба, аби людину хтось зацікавив, потрібен цей поштовх від іншого»

— Яким було навчання медиків у 50-х роках?

— На лекції ми ходили обов’язково, практичні роботи мали в лікарні, як і сучасні студенти-медики. Однак на всі іспити ходили, бо кредитно-модульної системи не було, тому «Автоматом» оцінку ніхто не отримував. Тоді студенти були іншими. Я викладаю понад півстоліття, іноді беру свої журнали з оцінками й порівнюю. То в цей час приблизно однакові результати у студентів.

Взагалі, студентські роки пам’ятаєш усе життя: це перша любов, заняття спортом… Я дуже любив кататися на лижах. Пам’ятаю, що в дитинстві у Кобилецькій Поляні мав дерев’яні лижі, зав’язував їх до ніг гумою і так спускався з гір. Завжди любив велосипед, колись катався в горах, і сьогодні люблю проїхатися влітку, правда, іноді падаю (Усміхається — Авт.). У моєму віці це вже трохи небезпечно. Маю вдома стаціонарний велосипед, щодня після роботи «проїжджаю» 10—12 кілометрів на швидкості приблизно 30 кілометрів за годину.

— Чому в медицині ви обрали неврологію?

— Коли я навчався на 4-му курсі, з Харкова приїхав доктор наук на прізвище Ріхтер. На той час він був відомий психоневролог, психіатр, невропатолог та й загалом дуже цікавий чоловік. Він звернув на мене увагу. Я став старостою неврологічного гуртка, яким він керував, а потім зацікавився і самою неврологією. Сьогодні думаю, що все ж треба, аби людину зацікавив хтось, потрібен цей поштовх від іншої людини. У моєму житті це був Ріхтер. Пізніше я навчався в інтернатурі й аспірантурі інституту, де він працював. Там захистив і кандидатську дисертацію.

— Розкажіть про своїх учнів, чула, що серед них і наш ректор Володимир Смоланка. Чи не так?

— Так, я вчив Володимира Смоланку і його брата. Вони обидва знані лікарі, були здібними студентами. Про Володимира можу сказати, що він завжди вирізнявся великим розумом і головне — прагнув знань. Пам’ятаю, як працював у Берегові, а я приїхав туди на консультацію. То, побачивши його, питаю лікарів: «Цей Смоланка нещодавно закінчив університет, правда?» Вони підтвердили і додали, що молодий чоловік уже намагається оперувати. Навчався Володимир дуже добре. Якщо тоді на іспиті я ставив п’ятірку, то це було дуже великим ділом. Бо в ті молоді часи я був суворим, це тепер я постарів і пом’як (Усміхається — Авт.).

Володимир Іванович усесвіт­ньо­відомий, знає англійську так, як я українську. Він Людина з великої літери і я дуже радію, що в нас такий ректор. Розумієте, ректор має бути таким, щоб із ним можна було й поговорити, щоб він міг прийняти тебе й вислухати.

Пригадую, в УжНУ були такі очільники (не хочу називати прізвищ, я пережив багатьох ректорів), до яких було важко добратися. Був такий випадок, коли одному психіатрові не вистачало годин і йому додали судову медицину. Я ледве добрався до ректора і став пояснювати, що так не може бути, бо це не фахівець із тієї дисципліни. А він відповів мені: «А що — у вас є окремі лікарі на ліве і праве вухо?». Із Володимиром Івановичем зовсім не так — він усе розуміє.

Мій останній учень — Олександр Поляк, у якого я був керівником кандидатської дисертації. Сьогодні працюю з молоддю в лікарні, щотижня проводжу клінічний обхід, влаштовуємо конференції. А ще понад 40 років керую неврологічним гуртком. Курсом неврології керую з 1968-го. Дуже багато гуртківців їздили й сьогодні їздять на конференції за кордон. Нині займаємося темою розсіяного склерозу, який уражає молодь, а також інсультами.

«Паралізуюча малина», «винний» крем для взуття і лікарська ерудиція

— Які цікаві випадки пригадуєте зі своєї лікарської практики?

— Близько 10 років тому у Великому Березному виявили групу хворих, яких паралізувало. Районний невролог одразу зателефонував мені, бо не розумів, звідки така кількість і так раптово. Цікаво, що всі паралізовані вживали малину. Але ж від неї не паралізує, правда? Ми надіслали кров на аналіз — було виявлено африканський вірус Західного Нілу. Тоді я звернувся до біологів із цією інформацією і вони припустили, що перелітні пташки принесли цей вірус, вони ж клювали малину, і в такий спосіб заразилися люди.

Ще один цікавий випадок стався в Берегові. За відносно короткий час там зафіксували багато інсультів. Причому траплялися вони у хворих, які пили вино. Я приїхав туди, розговорився з недужими й один із них розповів мені причину інсультів: «А, знаєте, тут такоє діло… Ми робимо вино. Коли викачуємо його четвертий раз, колір слабий…». І що, думаєте, вони додавали? Коричневий крем для взуття. Зрозуміло, що там токсичні речовини. Зате вино ставало за кольором дуже насиченим.

Взагалі були різні історії — і хороші, і не дуже. 10 років тому прийшов до мене один юрист, який попросив оглянути його 24-річну дочку, що лежала в міській лікарні. Я пообіцяв подивитися, але попередив, що наступного дня їду у відпустку на море. Дівчині я встановив діагноз «гнійний менінгіт». Призначив лікування і поїхав. Через 2 чи 3 тижні зустрічається зі мною цей самий юрист і каже, що дочка померла. Виявилося, що після мого від’їзду були консиліуми, дівчину лікували від туберкульозного менінгіту, а врешті виявилося, що менінгіт був справді гнійний. Судовий процес у цій справі тягнеться донині. Мене не звинувачують ні в чому, але звинувачують деяких лікарів.

Пригадую і чимало хороших історій, коли діагнози були своєчасні й правильні і люди видужували. Приносили до лікарні на ношах, а виходили звідти люди цілком здоровими. Коли ти допоміг, маєш приємне відчуття на душі. Був час, коли я доволі часто виїжджав у райони. Якось викликали в Берегово, де в чоловіка були судоми, епілептичні напади. Дружина плаче, в неї помирає чоловік, у дітей — батько. Тоді питаю її: «Ви були в лісі?» — «Так, були», — відповідає. «А кліщ його кусав?» — «Кусав». Коли взялися лікувати кліщовий енцефаліт — параліч із приступами повністю минули. Якби вчасно не встановили діагноз, людина померла би за два-три дні.

«Щастя — це коли хочеться йти на роботу і хочеться йти з роботи»

— Сьогодні науці приділяєте час?

— Якщо казати чесно, моє найважливіше завдання сьогодні — навчати студентів. На другому місці наука. Я вділяю їй час, пишу статті тощо. Але у старості хочеться максимально передати свої знання студентам. Хочу, щоб вони знали неврологію, бо є такі хвороби, де без цих знань не обійтися.

— А справжній лікар — який він?

— По-перше, він має бути людиною. Коли приходить хворий, треба уявляти на його місці свого родича, близьку людину, щоб ставитися до хворого відповідно. Лікар повинен цілком віддаватися хворому, намагатися максимально зарадити. У жодному разі не можна ставитися поверхово, бо людина прийшла не просто так. Навіть у банального головного болю може бути сто причин. І треба розібратися, про що свідчить цей біль. Тому лікарська душевність і прагнення допомогти мають бути на першому місці.

— Хто підтримував вас і досі підтримує на всіх етапах життя?

— Підтримувала мене моя дружина, яка, на жаль, уже в інших світах…Ми з нею прожили 38 щасливих років. Підтримувала й досі підтримує мене дочка, яка сьогодні теж працює в УжНУ завідувачем кафедри, здобула звання доктора наук (Сібілла Булеца. — Авт.). Вона взагалі молодець, має чотирьох дітей.

— Чи знаєте, що таке щастя і чи почуваєтеся щасливим сьогодні?

— Щастя — це коли чоловік живе з щасливою жінкою, має роботу, яку любить. Це коли тобі хочеться йти на роботу і хочеться йти з роботи. І щастя, коли людина не хворіє. У моєму віці здоров’я на першому місці. Сьогодні в мене є тільки робота. Їй віддаюся повністю. Після неї приходжу у велику порожню хату. В такі хвилини важко страшенно… Жінкам легше без чоловіків, бо можуть себе чимось зайняти: куховарять, прибирають. А мені, який ніколи в житті не готував, бо все дружина робила, доводиться сьогодні всяке вигадувати. Тому вважаю, що щастя — коли ти щасливий і вдома, і на роботі.

— Не можу не запитати вас про справжню любов, адже у вашому житті вона була…

— Я вважаю, що любов є. Вона пов’язана, напевно, зі структурами головного мозку, з гормонами, про які ми ще не знаємо. Це коли ти відчуваєш, що без людини не можеш жити, що вона потрібна тобі щодня. У мене вона була, з дружиною Октавією. Про мою любов можна писати історію...

…Але це вже історія іншого інтерв’ю.

Розмовляла Наталія Толочко, фото Віталія Завадяка,
Медіа-центр УжНУ