Афіша »

Обласна наукова універсальна бібліотека
Щосереди — засідання англомовного клубу «English-speaking house». Поч. о 17.00.

Погода »      Курс валют »
Актуально »      Редакція "ONLINE"
 
Як Закарпаття прощалось із полеглим на Донбасі земляком Золтаном Балажем
 
| ВСІ НОВИНИ | ПОДІЇ | ПОЛІТИКА | СОЦІО | РАТУША | СПОРТ | ДОЗВІЛЛЯ | ЗДОРОВ'Я | КРИМІНАЛ | ФОТОРЕПОРТАЖ | НЕОПУБЛІКОВАНЕ |
 
Архів » / Свіжий номер »
 
 
 
 
 
Архів » / Новини ОНЛАЙН »
08:58 Як Закарпаття прощалось із полеглим на Донбасі земляком Золтаном Балажем
08:56 Віз під назвою "Аеропорт "Ужгород". Спроба №?
08:52 Геннадій Москаль відвідав фестиваль атовців в Ужанському нацпарку
20:57 «Королева гандболу з Берегова святкує ювілей»
08:46 Анатолій Герей розпочав змагання на Чемпіонаті світу з фехтування у Лейпцигу
08:44 Гуцулів в Українських Карпатах мешкає всього близько 20-25 тисяч осіб
08:40 Як змінився порядок виїзду за кордон дітей
08:36 В Ужгород приїхав Великий Будапештський цирк: графік програм
 
 
 
 
 
Оголошення »
Сантехнічні, електромонтажні, плиточні роботи. Тел. 066-996-27-63.  
 
 
Ремонт телевізорів. Діагностика екранів та їх відновлення. Тел. 066-334-21-92.  
 
 
Видам діючий шиномонтаж із обладнанням або прийму на роботу шиномонтажника. Тел.: 099-305-70-56, 099-250-19-20.  
 
 
Видам діючу автомийку з обладнанням або прийму на роботу автомийників. Тел.: 099-305-70-56, 099-250-19-20.  
 
 
Потрібні вантажники на склад у с. Розівка. Тел.: 050-715-30-81, 067-312-49-93.  
 
 
Потрібні водії-експедитори для доставки товарів по області. Тел.: 050-715-30-81, 067-312-49-93.  
 
 
 
 
Интернет магазин брендовой обуви, одежды, сумок Fashion Studio.

Фотограф - Олександр Тегза.

Державна податкова адміністрація у Закарпатській області
Програма ТБ
 
     

Древо стогне на світанні…
Смерті найменше
бояться ті люди,
чиє життя має
найбільшу цінність.
І. Кант


Про сім’ю Сятинь із Синевира я розповів у художньо-документальному романі «Дерево на вітрах». На початку квітня, коли дізнався про раптову кончину Михайла Сятині — сьомого з одинадцяти дітей — у мене не було сил написати прощальне слово про цю воістину світлу особистість. Я був просто вбитий. Потрібен був час, аби хоч трошки оговтався.

Нині до печальних сороковин із незгойним болем у серці намагаюся видобути з глибин душі й пам’яті слово про справжню Людину.

…Під самий ранок 5 квітня 2017 року мені наснилося дерево. Велике і крислате, але без листя. Пізньоосіннє таке і журливе. Рвучкий студений вітрище з усіх сил шарпав його, мовби хотів вирвати із землі й понести кудись у незвідану далечінь. Дерево аж могутньо гуло під тою страшною навалою…

Раптом один з товстих конарів не витримав того натиску — і з хряскотом упав на землю. Дерево тяжко застогнало, як людина…

З тим неясним болем і проснувся я та й глипнув у світанкове вікно, за яким уже виспівувало вранішнє птаство. І хоч весна робила вже могутні кроки по землі, але мене чомусь не покидала невідома тривога. Щось їло-пекло всередині, гризло і непокоїло. Як перед великою бідою.

Довго чекати розгадки не довелося: задовго до восьмої озвався мій мобільник. Телефонував журналіст Василь Пилипчинець із Міжгір’я. Він — серед тих людей, які мають неписане право телефонувати мені в будь-яку пору доби. Як і я йому.

З якогось часу я взагалі боюся ранкових дзвінків: вони ранять, печуть, убивають. Василь без будь-яких психологічних підготовок і подібних премудростей одразу обухом по голові:

— Помер Міша…

— Який Міша, Василю? Михайлів у світі — тисячі.

Хоч я підсвідомо з тяжким болем-тривогою здогадався, що це саме «той» Міша, Сятиня, бо не раз говорили з Василем про невиліковну недугу нашого спільного друга, якого не тільки ми між собою, а й багато хто любовно називали «Міша». Але хотілося, щоб це був не той Міша, а якийсь інший. Адже цей «Міша» має доступ до найдефіцитніших, найдорожчих і найсучасніших ліків і найнедоступніших медичних світил. Досить нагадати, що свого часу йому навіть пропонували крісло міністра охорони здоров’я України, але він відмовився…

Та за іншого «Мішу» Пилипчинець не дзвонив би в таку рань.

— Так, помер Сятиня Міша. Нині о шостій ранку... У своїм будинку в Синевирі.

— Господи, не може бути. Це — несправедливо,.. — все у мені враз потерпло, скам’яніло, завмерло…

У пам’яті-уяві вмить зблисли події-картинки, що зв’язували мене з цією справді сонячною особистістю, доброту й широту душі якої ні з ким порівняти. Є постаті, які не піддаються порівнянню, настільки вони високі. Хоч Міша (Михайло Лукич Сятиня так навіки й залишиться у моїй пам’яті Мішею, незважаючи на його високі титули: екс-депутат Верховної Ради України, доктор фармацевтичних наук, професор, заслужений лікар України, кавалер орденів…) своїм зростом насправді не був високим, але високості й благородності духу в нього було на десятьох.

Доля звела нас ще навесні 2002 року, коли Михайло Лукич балотувався у народні депутати. В його команду підтримки мене взяли ніби своєрідним речником, прес-аташе. З першої хвилини нашого знайомства між нами зав’язалися справді дружні, людяні відносини, без усяких там «викань» та інших непотрібних формальностей, які тільки відштовхують людину. Тим більше, що ми майже однолітки.

Я підготував про нього розлогий нарис «Криниця над Синевиром», який вийшов багатотисячним тиражем і в якому розповів виборцям про людину, яка йде у парламент. Члени команди їздили з Михайлом Лукичем по населених пунктах Міжгірщини, Воловеччини, Хустщини (тодішній виборчий округ) і ми виступали перед сотнями й сотнями верховинців, які згодом і віддали голоси за свого земляка, і Михайло Сятиня мав честь достойно представляти горян у законодавчому органі держави.

Чимало людей зі всілякими проханнями зверталося до нього тоді, під час наших передвиборних зустрічей, і вже потім, у ранзі народного депутата, та й після депутатської каденції — злічити просто несила. Він, добра душа, нікому відмовити не міг. А скільки це часом займало часу, нервів і, зрештою, власного здоров’я — знав лише він.

— Люди добрі, — щиро й переконливо казав я прохачам. — Зрозумійте: не може одна людина замінити цілу державу, яка найперше має дбати про вас.

Але знедолені й побиті життям верховинці йшли і йшли до його батьківської хати у Синевирі, до ще живої неньки Марії Андріївни, бо Михайло мешкав і трудився у Києві, але часто приїжджав до найріднішої, яка теж щиро проймалася болями-тривогами земляків: «Поможи, Михайлику, кідь можеш…».

І він усе робив, аби прийти на поміч нужденним горянам, особливо ж коли йшлося про здоров’я, бо ж мав безпосереднє відношення до медицини. Боже милосердний, скільком цей чоловік поміг, а ми не змогли допомогти йому...

Ця світла людина ніколи не цуралася простих людей, не вивищувалася над ними, а навпаки — була рівною із земляками. Завжди розмовляла на рідному діалекті. Навіть у столиці.

Михайла Лукича не можна було не любити і не поважати. Він був народжений для добра, як і світлої пам’яті його батьки — Марія Андріївна і Лука Васильович, який полинув у світи незбагненні теж на світанку такої ж весняної пори. Сятині-старші теж усеньке своє життя чесно служили людям. І люди це не забули. Й благословили поховати їх біля святих стін сільської церкви, де спочивають тільки найдостойніші синевирці…

Поріг Вічності завчасно вже переступили два Михайлові брати: молодший Ігор та старший Ярослав.

На саме Благовіщення (хіба не промовистий Божий знак?) під церковними стінами виросла і могила Михайла. Прямо напроти материної вічної підземної хатки.

— Бо скільки він матеріально поміг нашій церкві, — шепочуться вдячні синевирці. — От і кольорова плитка довкіл Божого дому за його кошти викладена.

Плачуть люди, тяжко зітхаючи і стиха перемовляючись між собою:

— Всі там будемо: хто раніше, хто пізніше…

— Так, бо всі ми ходимо на нитці від смерти.

— Айно, з материнської утроби кожен носить смерть у собі.

— Великі і малі — усі смертні на землі…

А ще ж зовсім недавно Михайло приходив сюди, під ці крислаті ясени, до місця вічного спочинку батьків, аби поклонитися їхній пам’яті, помолитися за їхні душі праведні, подумки, духовно поговорити (може, це і є найглибше спілкування? Бо мовлені слова нині так знецінилися, обросли мохом багатозначності, обману та брехні) про плани свої та задуми розповісти. Багато було їх у нього.

Але людина — планує, а Бог — вирішує. Так було, так є і так буде. Та чи справедливо це? Чи повинно так бути насправді? Чи все-таки людині треба дати час на здійснення задумів — не лихих, а богоугодних, світлих, чистих?

…А перед тим Михайло три дні лежав між смерекових стін свого будинку, який звів на отчій землі, на самісінькому березі рідної Тереблі. Тут, у благословенному краї, серед рідних людей і гір чоловік мріяв провести свої пенсіонерські літа. Довкіл труни — море квіття. На стіні — картина заслуженого художника України односельця і Михайлового друга Василя Шиндри (на фото). На ній — смерековий ліс-праліс, нуртуюча білопінна Теребля. І за вікном будинку — теж Теребля шумить-бурлить, несучи у світ тяжку печаль і невимовну журбу не лише засмученого Сятининого дому та великої і шанованої родини, а всієї Верховини.

Посумніли й численні роботи майстрів пензля Закарпаття, які жили у Михайловім будинку під час своїх пленерів. І, як вдячність за щедротність і гостинність, залишали по картині…

Поодинокі сніжинки спадають із бездонних небес, у які полинула благородна душа Михайла Лукича, і довколишні гори Тяпеш, Рожок, Камнянка, Мирша мовби схилили свої посивілі засніжені голови перед своїм дорогим сином, який навіки полишає їх.

Дізнавшись про смерть вірного друга, з Києва на своєму авто з сім’єю примчав отець Петро — настоятель храму Іоанна Богослова Михайлівського Золотоверхого монастиря, на стінах якого серед інших благодійників висвічується й прізвище Михайла Сятині-мецената, і всеньку ніч молився над покійним. А вранці, навіть хвилинку не здрімнувши, сів за кермо і в нагальних справах поїхав у столицю.

…Труну везуть через усе село. З-за хмар сонце визирнуло, аби зогріти його останню путь. Десять священиків і сотні й сотні односельчан та приїжджих печальною ходою прямують до церкви.

Спинилися біля батьківської хати, в якій ріс і з якої у світ широкий пішов. Навіть вітрик стих. Лише птаство виспівувало прощальні пісні…

Михайло Сятиня проспонсорував мою 820-сторінкову книжку «Чаша», яка півроку тому вийшла у Києві до мого 60-ліття. Якщо чесно, я не сподівався на такий дорогий і просто шикарний подарунок друга. Й сном-духом не відав, що цей дарунок — прощальний.

У споминах багато що висвічується. Як у липні 2013 року Михайло знайшов час і з своїми друзями прийшов на похорон моєї 94-річної неньки у високо-піднебесні Рекіти, пішки подолавши крутезну гору. І за поминальний стіл не сів, бо по невідкладних справах поспішав у Київ, навіть у свій Синевир не заїжджаючи...

Як ходили удвох понад Тереблею — річкою його дитинства, по гірському лісу, де він колись скотарив і за грибами та ягодами ходив…

Милувалися казкою Синевирського озера, до якого Михайло водив своїх численних гостей з усіх усюд.

Як збирали березовий сік у підкиївських гаях…

Ми не раз їхали на його автівці з Києва у Закарпаття, і я бачив, як несамовито він любив життя, скільки носив у собі найрізноманітніших мрій!

У 1999 році світ побачив мій роман «Сльози Святої Марії». Видавництво за неповну й термінову сплату коштів на його видання хотіло подавати мене в суд, надсилаючи претензійні листи-погрози. Я вже й сон утратив. Ще, чого доброго, й квартиру в суді заберуть. Адже подібні приклади з моїми колегами вже були. Бо в нас за нелегкий літературний труд не письменнику платять, як було у радянські часи, а він повинен платити. До такого дожили. Михайло Сятиня вніс необхідні кошти…

Михайло Лукич виголошував тост на моєму весіллі.

Коли у нашій сім’ї народився син — Михайло зателефонував і поздоровив. «Як хочете назвати?» — поцікавився. «Та вибираємо, думаємо», — на те я. «Що тут думати? Хто батько? Ти. Ось так і назви. Я свого первістка теж назвав Михайлом», — твердо мовив друг.

Так я й вчинив.

До слова, Сятиня Михайло-молодший зараз успішно опановує китайську мову.

Коли у 2010 році за одну з моїх книг мене було свавільно звільнено з роботи і я з сім’єю залишився без найменших засобів існування — Михайло Сятиня не співчував, як це щиро робили інші мої приятелі. Він мовчки шукав вихід. І врешті запропонував посаду керівника секретаріату Народної партії, закарпатський осередок якої він очолював…

Під час марного лікування в одному з київських медінститутів я витратив усі чималі кошти, які мав (хоч медицина за Конституцією в нас безплатна), на допомогу прийшов добротворець Михайло Сятиня.

Якось влітку 2014-го я зі своїх Рекіт, де доробляв одну з глав роману про Сятинь, бо життя йде і вносить свої корективи, зателефонував Михайлу в Синевир. «Завтра приїду в Міжгір’я. Якщо й ти будеш там — вип’ємо по каві», — мовив я, не маючи якихось потаємних думок. «Добре», — одповів співрозмовник. Наступного дня ми й справді стрілися у райцентрі. Яким же було моє здивування, коли Михайло простягнув мені… пакунок. «Що це?». «Твоє своєрідне перо. Бо як сучасному письменнику жити без такої штуки?» А це був новенький ноутбук, на якому згодом народиться чимало новел та оповідань. Хто міг тоді подумати-уявити, що не мине багато часу — й саме на цьому ноутбукові я набиратиму ці болючо-гіркі прощальні рядки…

Приїжджаючи до столиці, часто знаходив прихисток у гостинній господі Михайла та Роксолани Сятинь на Борщагівці…

Вахтанг Кікабідзе у одній з своїх пісень бажає такого друга, який у вирішальний час може сказати рятівне слово. А Михайло був таким другом, який робив рятівні кроки.

Я — лише один з сотень і сотень тих, які відчули на собі дружнє Михайлове плече. Він не вмів і не хотів жити тільки для себе.

Йому таланило у науці, в роботі, у добрих людях, які стрічалися на житейській путі, і, зрештою, в бізнесі. Він став другим у всьому величезному Радянському Союзі керівником фірми з іноземними інвестиціями. Першою була Раїса Горбачова — дружина тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова.

Жити — значить добро творити. Це було золотим осердям його характеру і способу життя. Але траплялося, що люди, яким він поміг у великих, визначальних для них справах — потім виявлялися не те що невдячними, а просто підступно-підлими. У нас таке трапляється, серед нашого брата-українця. Ще й самолінчуванське прислів’я собі таке придумали, що за добро не чекай добро. І навіть тоді Михайло не ображався на них, не кляв цей несправедливий світ, що їх породив і терпить. Тільки легко посміхався. За характером лагідний, спокійний, виважений, у хвилини гніву він ніколи не зривався на інших, а все переносив у собі, по-християнськи вибачаючи людям їхні слабкості.

Такий уже земний закон, що кожен з нас має випити до останку свою чашу. Гірку чи солодку — кому вже чим наповнить судьба.

Михайло свою допив... Яка вона була в нього — тільки він знає. Адже про свою невиліковну хворобу, про яку дізнався занадто пізно, не афішував навіть близьким та рідним, аби даремно не засмучувати дорогих йому людей. Навпаки — заспокоював: усе нормально, мовляв. В тому числі і в телефонних бесідах зі мною…

Згораючи у страшному огні хвороби, він продовжував світити іншим. До самого свого земного кінця. І в цьому теж його неймовірно висока шляхетність та людяність. Як понад триста років тому підкреслив французький письменник Лабрюєр, жити тільки для себе є зловживанням.

Саме того зловживання не було у Михайлові. Якби всі чинили так, як Михайло Лукич, відповідаючи своєму прізвищу — Сятиня — наш сповнений злості та ненависті світ великою мірою став би святішим.

Про життєві Михайлові вершини я збирався розповісти до його шістдесятиліття, яке ми мали відзначити через чотири місяці, у серпні, але сталося так, як сталося. Зараз роблю це не з радістю, а з великою печаллю.

Сумує-тужить могутнє дерево Сятинь: упала не гілка, а конар, якому ще було грати й грати зелен-листом, тішитися з сонця й вітру і до якого тягнулися всі інші листочки-гілочки…

Німотно стогне і земля, на якій він народився і яка проводила його у далекі краї — а побував Михайло у багатьох куточках планети — після трудів благородних, прийнявши його у своє лоно на вічний спочинок.

У серпневому світанні він прийшов у світ — і на світанку полишив його нам, переступивши межу Вічності.

Передчасно спорожніла чаша Михайла Сятині. На жаль, на превеликий жаль. Бо таких людей так не вистачає в цьому бездушно-корисливому сьогоденні. Але так вирішив Всевишній. Бо добрі люди потрібні всюди. Навіть у тих немислимо далеких світах-просторах, де ні смутку, ні печалі, а тільки життя вічне…

Андрій Дурунда, письменник14.05.2017, 17:49


ДРУКУВАТИ EMAIL КОМЕНТАРІ (0)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і нажміть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

   
Loading...
 
Коментарі   Аналітика   Популярні  

Мукачівські радіостанції, що належали Балозі, пере...
слухач : один хрін кому ...

Прокуратура вимагає повернути державі земельну діл...
жуст : прокуратура,как всегда требует не то.а н...

Марнуєте літо? Виправити це вам допоможуть 100 іде...
РІО : Спробувати селиського сиру і зіграти з ф...

Історія знищення легендарного «магазину Фунданича»...
я не Руснак, але : майбутній заклад цього ганебного варвара...

Забудовник знищив древню пам’ятку Ужгорода, а ІДІЛ...
Лоці : і тото, і сесе — тероризм ...

Різнокольорові парасольки відтепер прикрашають ужг...
ги-ги : черга за львівською кавою??!...

Викладач УжНУ вимагав від студентки 300 долларів...
УжНУ : Викладач Кондор валить студентів на укр....

Як цієї ночі в межах Закарпаття запрацював безвізо...
поет : Петро відкрив вікно в Європу і показав к...

  В НОМЕРІ :
1

2

3

4
 
Політика »
Москаль судитиметься із мукачівськими депутатами через Бандеру і Шухевича
Нещодавно на сесії Мукачівської міськради депутати вирішили перейменувати вулиці Степану Бандері та Роману Шухевичу — відповідно на вулиці Любомира Гузара та Андрея Шептицького. Також депутати мукачівської міськради на цій таки сесії іронічно познущалися з Геннадія Москаля, назвавши в його честь «тупик».

Як ви ставитеся до заборони російських соцмереж в  

Як ви ставитеся до заборони російських соцмереж в Україні?

Підтримую
Я проти
Мені байдуже
Там мої фотографії, музика, відео, друзі! Як я тепер буду без цих соцмереж
Я думаю. це провокація

Голосувати/Результат



Телефон/факс::

+38 (03122) 2-95-48
+38 (03122) 2-79-71
Адреса:

88018, УкраЇна, м. Ужгород,
вул. Белінського, 24б

E-mail:




© Закарпатський інформаційний тижневик "Р.І.О."    

Розробка сайту - CrafIT.com