У нас прямо в спальні встановили динамік, через який його викликали у військкомат...

27 лютого Юрієві Герцу виповнилося б 85 років. Його роботи — колоритні, з яскраво вираженим стилем — давно стали художньою візиткою Закарпаття, при тому, що цінуються далеко за межами України. Один із найвпізнаваніших і найсвоєрідніших художників прожив щасливе життя, 57 років із якого поряд була дружина Наталія, також відома художниця, майстер гобелена та килимарства. Біографія Наталії Семенівни може стати темою окремої дуже цікавої розмови. Донька білоемігрантів (її дівоче прізвище — Толстая), котрі, рятуючись від перевороту 1917 року, опинилися в Празі, а потім на Закарпатті, вважає своєю рідною мовою російську. Однак настільки зріднилася із Закарпаттям, що коли у зрілому віці почала їздити до родичів у Москву, все тамтешнє сприйняла для себе, як незвичне й чуже. Закарпаття, яке стало рідною домівкою для Наталії Герц, дуже відчутне не тільки в її роботах, а навіть у розмові — в особливостях вимови і суто місцевих діалектизмах, які характерні тільки для корінних закарпатців.

Ми спілкуємося за чашкою зеленого чаю в квартирі Наталії Семенівни, де все нагадує її знаменитого чоловіка. Навіть килим на підлозі (куплений ще в радянські часи) наче виконаний своєрідними «герцівськими» мазками. Поряд із нами — фото Юрія Герца, котрий із ледь помітною іронічною посмішкою ніби дослухається до слів дружини й теж бере участь у нашій розмові…

На пропозицію кдб стати «сексотом» чоловік відповів: «Мене вчили малювати, а інше я не вмію»

— Наталіє Семенівно, розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися з майбутнім чоловіком?

— Ми разом училися в училищі прикладного мистецтва в Ужгороді. Коли я прийшла на другий курс, він був на четвертому. Потім Юрка забрали в армію. Він служив тут, в Ужгороді — жив у казармах і постійно бігав на стадіоні, був спринтером.

— І хто проявив ініціативу?

— Та навіть не знаю. Ми добре знали одне одного, бо студентів було небагато. Дівчат взагалі мало. Якось зустрілися: «Йдеш у кіно?» «Йдім»! І так пішли в кіно на п’ятдесят сім років (посміхається). Це був кінотеатр «Москва» в центрі міста. А перед тим зайшли в студентську їдальню, що біля філармонії. Там на талончики давали комплексні обіди.

— Скільки тривав «квіт­ково-цукерковий» період?

— Такого не було, бо не було ні цукерок, ні квітів, ні грошей. Квіти тоді взагалі не продавалися, їх можна було хіба вкрасти з клумби. То зовсім інший час був!.. Ми розписалися влітку 1955-го, незабаром після того, як Юрко відслужив у армії. Він повернувся дуже худий. Я купила йому костюм, сорочку, туфлі — одягла, щоб показати мамі (вона жила в Горінчові на Хустщині). Весілля як такого не було — ніяких перснів, приданого. Просто розписалися і все. Свідками стали завуч і викладач училища, бо студенти роз’їхалися на канікули. Після офіційної церемонії ми пішли в ресторан, пообідали, а потім сіли на автобус і поїхали в Горінчово до мами. Нашою весільною подорожжю стала робота на Теребле-Ріцькій гідроелектростанції у Нижньому Бистрому. Ми жили в гуртожитку при ГЕС і писали лозунги. Далі переїхали до Хуста, якийсь час жили в старшого брата чоловіка, винаймали квартиру… Зрештою влаштувалися в Будинок культури й оформляли наочну агітацію. Я робила в тому числі скульптури Леніна й Сталіна. Так ми заробляли перші гроші.

— Офіційної зарплати в художників тоді не було?

— Постійну роботу ми стали отримувати через художній фонд тільки після того, як стали членами Спілки художників. А до того тільки замовлення — лозунг якийсь чи панно. Перед травневими й жовтневими святами роботи завжди вистачало, бо треба було писати портрети передовиків. Я їх «штампувала» по шість за день (сміється). На підрамник натягалося біле полотно, а далі сухим пензлем із фотографії. Виходило дуже швидко.

— У той період творча інтелігенція були під контролем КДБ. Вас це теж торкнулося?

— Так. Чоловікові пропонували стати сексотом (від російського — «секретный сотрудник». — Авт.). У Хусті була спільна майстерня, де працювали четверо випускників училища. Туди постійно заходили вчителі, творча інтелігенція, молодь, бо в місті нікуди було подітися. Люди приходили в майстерню посидіти, поговорити, подивитися, хто над чим працює. Кожен висловлювався, як хотів, і КДБ цим зацікавився.

— І як зреагував чоловік на пропозицію?

— Відмовився. Сказав: «Мене вчили малювати, а інше я не вмію». На нього затаїли злість, примушували ночами носити повістки. У нас прямо в спальні встановили спеціальний динамік. Спочатку по ньому включали музику, а далі голосовий виклик — такому-то з’явитися у військкомат. Повістки треба було розносити далеко, болотом, аж у присілок Кіреші. А там люди на ніч собак спускали з ланцюгів. Юрко якось повернувся з повістками, які не зміг вручити, то військком накинувся на нього: «Ви тут усі бандерівці, вас давно треба було перестріляти». Чоловік не змовчав, то й ставлення після того до нього було відповідне…

— У роботах Герца багато релігійної тематики. Як це тоді сприймалося?

— Він намагався передати колорит свята, а свята в нас здебільшого релігійні. Офіційними органами це сприймалося негативно. «Чому не космос малює, а церкви? І взагалі чому там Закарпаття?» Таке ставлення було. Але лише тут, у нас, бо хотіли «вислужитися». У Києві навпаки дуже добре ставилися до робіт, навіть на релігійну тематику. До речі, в повсякденному житті Юрко не був релігійним.

— Ви обоє добре знали засновників закарпатської школи живопису — Ерделі, Бокшая…

— Так, адже вони були нашими викладачами в училищі прикладного мистецтва. Ось наше випускне фото (показує фотоальбом. — Авт.). Ерделі, Бокшай, Контратович, Манайло, Петкі, Гарапко… У мене Бокшай викладав креслення, бо я не була живописцем. Взагалі атмосфера в училищі була дуже тепла, приємна. Викладачі жили дружно зі студентами, допомагали їм. Ми, наприклад, часто ходили до Манайла додому. Потім, коли переїхали в Хуст, до нас приїжджали Свида, Кашшай, Микита і цікавилися, як ідуть творчі справи. Чоловік найближчим до себе вважав Манайла, орієнтувався на нього.

— Як він виробив свій своєрідний стиль?

— Захоплювався французькими імпресіоністами, вивчав їх. Це звідти. Хоча ними всі тоді захоплювалися.

— Скільки картин зробив Герц?

— Цього ніхто не знає…

— А як швидко він малював?

— Так, як живописець: одну роботу почне, а як щось не
полюбиться, береться за іншу. Не те, що мої гобелени — як почала, то мусила доводити до кінця. Він любив відкладати. Не сподобалося — залишав і починав щось інше.

— З вами обговорював свої роботи?

— Так, ми ж працювали в одній майстерні. Часто сперечалися навіть. Я теж, коли робила ескізи, радилася з ним, показувала «на затвердження» (сміється). З 1958 року чоловік почав їздити в гори. Восени, взимку. Привозив звідти «натурний» матеріал, написаний олією. А потім у майстерні все доробляв темперою, комбінував. Тобто користувався натурою, а не фотографією.

Шевченківську премію Юрко витратив на полотно й фарби

— У 1994 році Юрій Герц отримав Шевченківську премію. Як це відбувалося?

— То окрема історія. Представники Спілки художників України їздили по всій країні, дивилися, як художники малюють, як готуються до виставок. У 1992 році делегація, серед якої й голова Спілки Володимир Чепелик, приїхала до нас. Герц тоді постійно виставлявся в Києві на республіканських виставках, і Чепелик каже: «Юрію Дмитровичу, а якщо ми представимо вас на Державну премію Шевченка?» Виникла німа сцена, ніхто не знав, як реагувати. Яка премія? То здавалося щось недосяжне. Але Чепелик сказав, що треба готувати документи, причому чимшвидше, бо він їде в Москву вирішувати питання з майном Спілки. Чоловік усе підготував, відвіз і здав у Київ. Однак того року не потрапив до числа номінантів на премію через, так би мовити, людський фактор. Деталі цього всього нам згодом розповідав Чепелик… Герца висунули на премію тільки в 1994 році. Пам’ятаю, ми дуже переживали й до останнього не вірили, що щось вийде, бо був великий конкурс. Але чоловік переміг.

— І як витратили отримані гроші?

— На що художник витрачає гроші? На полотно й фарби. Нічого особливого не купили, та й гроші ці тоді були зовсім невеликі.

— Ви робили одне одному подарунки? Наприклад, до дня весілля…

— Дати не любили відзначати, але подарунки робили. Юрко іноді їздив за кордон у країни соціалістичного табору (Угорщина, Чехословаччина, Болгарія…) і привозив мені щось оригінальне. А я коли їздила до родичів у Москву, везла туди вишні й черешні (вони таких великих і не бачили), а звідти — одяг для чоловіка й сина. Хороший одяг тоді був дефіцитом.

— Яким чоловік був у побуті? Ви готували для нього щось особливе?

— У побуті невибагливим. Любив прості страви — оселедець, який сам маринував, квасолю з капустою… Я на кухню намагалася чоловіка не пускати, тому готував він хіба на дачі. Юрко дуже любив дачу, вирощував там виноград… Останні роки він погано себе почував. У нього була базаліома на оці (різновид раку, що не дає метастазів), яка у 2000-му почала збільшуватися. У 2009 році пухлина вже була така велика, що довелося піти на променеву терапію. Після неї базаліома зникла, але Юрко почав сліпнути на хворе око і з 2010-го бачив тільки одним.

— Він продовжував працювати?

— Так, він не міг без майстерні. Не кожен день, звісно, бо ми ходили в поліклініку з хворим оком, яке постійно боліло.

— 10 років тому майстерню Герца обікрали. Як він сприйняв цю подію?

— Це було в липні 2006-го. Дуже важко сприйняв. Вкрали десь 20 робіт — найкращі картини, які чоловік малював за останні роки і які експонувалися по різних виставках. Вони так більше ніде й не з’явилися, мабуть, потрапили за кордон. В Угорщині Герц цінувався високо, а тоді картини ще можна було вивозити без усяких експертних оцінок. Ми думаємо, що хтось із тих, хто часто навідувався в майстерню Герца, був навідником. Міліція так нічого й не встановила. Після тої крадіжки ми перенесли картини чоловіка в музей, де вони зберігаються під охороною.

— Розкажіть, будь ласка, про останні дні Юрія Герца.

— Чоловік відійшов за кілька днів. У середу, 12 вересня 2012 року до нас приїхав племінник і ми ще читали анекдоти, сміялися. А в четвер зранку Юрко сказав, що йому погано. З’явилася слабкість, він не міг навіть руку підняти. У п’ятницю ми привезли його в обласну лікарню, а в цей день там «мертвий час» — не було кому навіть аналізи зробити. Я бачила, що він слабне, слабне… Викликала племінника з Мукачева, інших родичів. У суботу під вечір, 15 вересня чоловік помер. Від чого — ніхто не знає. Йому був 81 рік…

— Скажіть, який період у вашому житті був найщасливішим?

— Мабуть, на початку 70-х, коли ми отримали квартиру в Мукачеві. В Хусті наше житло було холодним і вологим — у мене постійна астма, у хлопців — гайморит. І все закінчилося, як тільки ми переїхали до Мукачева. Ми прожили там вісім років, ще молоді були. А потім перебралися до Ужгорода… Оті роки в Мукачеві, в невеликій квартирі на першому поверсі, й були найкращими…

Ярослав Галас

P. S. Наступної п’ятниці, 26 лютого, в Закарпатському обласному художньому музеї імені Й. Бокшая відкриється виставка Юрія Герца «Вечір пам’яті», на якій експонуватиметься близько 70 робіт різного періоду творчості художника. Урочисте відкриття виставки о 14.00.