Кінець Другої світової війни в 1945 році відзначився переглядом кордонів багатьох європейських країн. Не обминуло це лихо і наш край: 29 червня 1945 року Подкарпатська Русь була приєднана до Української РСР. Цей історичний факт вніс у життя наших людей зміни такого масштабу і глибини, які ніхто тоді не в змозі був передбачити.


Густонаселений край, який віками розвивався в умовах європейської цивілізації, опинився в силовому полі держави іншої орієнтації, ідеології, культури, ментальності. Прозахідна орієнтація змінилася на мало нам відому східну, радянську. Надійність цього процесу забезпечувала наявність «залізної завіси» по всьому кордону СРСР.

Вже перші кроки радянської влади були для нас незрозумілими, якщо не сказати   абсурдними. За даними перепису населення 1944 року, корінне населення краю — русини — складало 61,2 %. Нова влада, здійснюючи паспортизацію населення в 1946 році, примусила всіх русинів записувати себе українцями, тобто русинська національність у Закарпатті з дня на день переставала існувати. Відтоді наш край, розташований за Карпатською дугою по відношенню до України, отримав нову назву — Закарпаття. Він став частиною СРСР на довгих 46, а потім уже вільної України ще на 25 років. Цей тривалий, понад 70-річний період існування Подкарпатської Русі наклав глибокий слід на всі прояви життя краю — економіку, культуру, побут, освіту, релігію тощо.

Найважчими були перші повоєнні роки. Замість розрекламованого радянською пропагандою обіцяного комуністичного раю ми пізнали справжні злидні. В наше життя ввійшли такі раніш нечувані поняття і явища, як НКВС, КДБ, репресії, націоналізація, примусова робота на Донбасі, колективізація, політінформація, колгосп, черги за продуктами харчування і постійний гнітючий страх втрати свободи — відома атрибутика тоталітарного СРСР.

Чи не єдиним позитивом цього періоду було відкриття в 1945 році університету в Ужгороді. Ініційований місцевою інтелігенцією, він являв собою втілення багаторічної мрії й боротьби русинів за створення власного вишу. Радянська влада вважала доцільним і активно підтримувала цей крок русинів, що не вимагає пояснень.

Із плином часу життя в Закарпатті повільно, але налагоджувалося. Адаптація до нових умов набирала обертів і закарпатці побачили можливість реалізуватися у східному напрямку. Особливо привабливою здавалася столиця України — Київ. У 50—70 роках у Києві не було жодного академічного закладу, в якому би не працювали закарпатці. Це були фахівці в галузі хімії, біології, математики, фізики, історії, мовознавства, літератури, а також висококваліфіковані спеціалісти в інших сферах розумової діяльності — лікарі, інженери, викладачі вишів. Чимало їх було і є зараз у політиці, бізнесі, журналістиці, банківській справі, у правоохоронних органах тощо.

Введення Закарпаття в російський та український мовний простір, як і інші нові для них пізнання, тільки збагатили інтелект русинів, які своєю історією і специфікою локалізації краю «приречені» на багатомовність і адаптацію.

Міцне і глибоке почуття приналежності русинів до своєї малої батьківщини, я спробую показати на прикладі русина зі звичайної закарпатської родини.

Антоній Степанович Лявинець народився 12 червня 1934 року в мальовничому селі Воловець Подкарпатської Русі (Чехословаччина) дев’ятою дитиною. Батько працював директором школи, мати опікувалася великою родиною. В сім’ї Лявинців вільно володіли русинською і державними — словацькою і чеською — мовами, до яких мати-угорка Ілона Андрашко додала ще й угорську, материнську мову. Отримавши початкову освіту в рідному селі, Антоній у 1945 році продовжив навчання у російській Мукачівській середній школі ім. О .С. Пушкіна — Подкарпатська Русь на той час увійшла до складу СРСР. Це була одна з найкращих шкіл області з високим рівнем освіти завдяки професійному педколективу, в якому було багато «зісланих» педагогів. Допитливий юнак, оволодівши ще двома мовами (російською і українською), почувався комфортно в цій школі, був активним членом драматичного гуртка. Після закінчення школи вступив до медичного факультету УжДУ. Закладені у СШ якісні знання і наполегливість у виші допомогли йому отримати в 1957 році червоний диплом медфаку УжДУ.

За тодішніми правилами випускників медфаку зобов’язували працювати два роки за направленням Міністерства охорони здоров’я. Антоній був призначений на посаду головного лікаря Березинської дільничної лікарні, що в Закарпатті. З цим завданням він бездоганно впорався, але його ні на мить не покидала думка про вдосконалення професійного рівня через наукову роботу. У 1959 році А. Лявинець намагається вступити до аспірантури на кафедру хірургії рідного УжДУ, проте йому було відмовлено. Причина була в тому, що його брат о. Іван був засудженим на 25 років греко-католицьким священиком за відмову переходу у православне віросповідання. Не гаючи часу, у вересні того ж року Антоній вступає до клінічної ординатури при кафедрі торакальної хірургії й анестезіології Київського інституту вдосконалення лікарів. Тут він потрапив у поле діяльності вченого зі світовим ім’ям проф. М. Амосова. Вже в наступному році А. Лявинець — аспірант тієї ж кафедри. Надбанню глибоких знань і досвіду в цій галузі медицини сприяла робота у клініках Праги і Братислави, куди аспірант Лявинець потрапив завдяки досконалому володінню чеською і словацькою мовами. По закінченні аспірантури в 1964 році його призначають асистентом по циклу анестезіології й паралельно асистентом кафедри акушерства та гінекології Київського медінституту. У останньому йому пощастило співпрацювати з видатним ученим, академіком М. Бакшеєвим.

У 1969 році А. Лявинець захистив кандидатську, а в 1982-му — докторську дисертацію з проблем асфіксії плоду. За час роботи в Києві ним опубліковано понад 200 наукових статей, він є автором п’яти винаходів, на які отримав авторські свідоцтва.

26 квітня 1986 року пролунав вибух на Чорнобильській АЕС. Антоній Степанович у числі перших груп медпрацівників прибув на місце катастрофи. Масштаби і наслідки замовчуваної владою трагедії для нього були очевидними, вони вимагали негайного втручання і невідкладних заходів. За його ініціативою було організоване товариство захисників людського зародка, плоду і новонародженого «Братство Колиска», метою якого було вивчення наслідків Чорнобильської катастрофи в дітей на генетичному рівні і організація допомоги новонародженим у плані їх забезпечення чистими продуктами. Через цю організацію він звернувся по допомогу дітям до численних державних, суспільних і релігійних організацій як у СРСР, так і за його межами — в Німеччині, Канаді, Австралії. Істотну допомогу новонародженим України надала організація «Харитас», яка протягом 1991 року регулярно надсилала дитяче харчування в м. Київ.

У зв’язку з надмірно високим відсотком зростання захворюваності дітей унаслідок опромінення А. Лявинець запропонував створення Міжнародного центру охорони плоду. Для здійснення свого наміру професор у 1992 році разом із родиною переїжджає в Угорщину, де вже 15 років працював банк генетичних даних населення, діяв радіологічний центр. Завдяки його клопотанню в Будапешті був зареєстрований Міжнародний фонд «Колиска-Белче», в якому пройшли реабілітацію 749 «чорнобильських» дітей. Подібна реабілітація здійснювалася і в інших містах Угорщини.

Для привернення уваги до згаданої проблеми А. Лявинець докладав величезні зусилля шляхом виступів на телебаченні, радіо, писав статті, давав інтерв’ю, виступав на конференціях. Дякуючи зусиллям Міжнародного фонду «Колиска-Белче», до України ре­гу­лярно відправляли ліки такі відомі угорські фармацевтичні фірми, як Сhinoin, Gedeon Richter, Biola, а фірма Medimpex — медичне знаряддя. За харитативну діяльність у Фонді «Колиска-Белче» проф. А. Лявинець у 2001 році був зарахований у члени рицарського Ордену Єрусалимського Св. Лазаря і нагороджений рицарським хрестом. Одночасно з роботою для усунення наслідків Чорнобильської трагедії проф. Лявинець очолив у Будапешті клініку хворих із паралічем дихання. Це єдиний у світі заклад, де ще живуть хворі, що перенесли поліомієліт у 1955—1956 роках. На цій посаді він успішно працював протягом 8 років аж до виходу на пенсію у 2004 році.

Такий далеко не повний перелік діяльності й досягнень нашого краянина проф. А. Лявинця, який покинув рідний край у віці 25 років у 1959 році. Його подальший шлях насичений активною багатогранною діяльністю, яка принесла йому визнання як на державному, так і на міжнародному рівні. У нього чудова родина, безтурботна старість. Така величезна відстань у просторі й часі від дитинства в мальовничому Воловці на Закарпатті до поважного забезпеченого професора у столиці Угорщини!

Чи пам’ятає, чи відчуває цей шановний громадянин іншої країни своє коріння, свою колиску, свою малу батьківщину? Виявляється, що він не просто пам’ятає, він усе життя відчував себе Русином із великої літери! Переїхавши в 1992 році до Угорщини, став активним членом русинської громади м. Будапешта. У 1998 році був обраний депутатом Загальнодержавного русинського самоврядування (ЗРС). Через 5 років із його ініціативи в Будапешті було створено Товариство русинської інтелігенції Угорщини ім. А. Годинки, яке він очолює донині. Вже протягом багатьох років Товариство веде активну суспільну і видавничу роботу. Щороку з’являється русинський «Календар-Альманах», який містить рідкісні матеріали минулого і сучасності русинства, чудово ілюстрований фотознімками, репродукціями картин, скульптур закарпатських митців. Головний редактор цього видання — професор А. Лявинець.

Русинський дух живе в серці кожного з чотирьох членів родини Антонія Степановича. Дружина Маріанна Лявинець (Скиба) — лікар-педіатр, редактор «Альманаху» й інших русинських видань; син Степан — лікар-психіатр, редактор «Альманаху»; донька Маріанна — лектор кафедри української філології Будапештського університету, аспірантка Інституту слов’янської і балтійської філології, автор і редактор русинських видань. Завдяки діяльності А. Лявинця і членів його родини Товариство русинської інтелігенції Угорщини ввійшло до складу Всесвітнього конгресу русинів. Не викликає сумніву, що в цій родині естафета русинства завжди передаватиметься з покоління в покоління незалежно від місця мешкання.

Наших співвітчизників-русинів волею долі за межами Закарпаття опинилося чимало. Найбільше їх у сусідніх країнах — Словаччині, Угорщині, Польщі. У Словаччині русини зосереджені у східній частині держави — на Пряшівщині. Перший ректор УжДУ С. Добош, уникаючи репресій у 1945 році, знайшов притулок і до кончини працював саме у Пряшеві. В Угорщині у Ніредьгазькому педінституті стабільно працює кафедра русинської мови. Взагалі ж русини проживають у 38 країнах світу, де вони визнані як нація. Крім України… Між тим тут за тривалий час співіснування русини пройшли тернистим шляхом інтеграції до нового для них суспільства. Залишаючись у душі русинами, вони ввібрали в себе радість і горе, досягнення і втрати, велич і невдачі великої держави — України. Вони є гідними її громадянами в будь-якій сфері професійної діяльності. У безпрецедентній у новітній історії боротьбі за демократію під час Революції гідності на Майдані Незалежності в Києві, в лавах АТО пліч-о-пліч з українцями боролися, гинули і досі гинуть наші хлопці — закарпатці. У хвилини скорботи за загиблими героями над Майданом лунала русинська пісня «Пливе кача»…

З 1991 року почалося повільне відродження русинської національної ідентичності. Подальше вперте замовчування факту існування русинської національності не личить великій демократичній державі й сьогодні на хвилі декомунізації слід би внести ясність і в це питання.

Магдалина Чубірко, канд. біол. наук, доц. УжНУ