У третю неділю вересня відзначається День працівників лісу. Цьогоріч це професійне свято припадає на 18 вересня. Цього дня варто привітати людей, які своєю благородною працею примножують наші лісові багатства і сприяють їх раціональному використанню.


Ліси — наше найбільше природне багатство, запорука екологічної безпеки, пріоритетна складова економічної стабільності, адже сплачуючи багатомільйонні податки у державну казну, за ці кошти розбудовуються лікарні та дитячі будинки, школи й садочки, ремонтуються дороги та виплачуються зарплати. Завдяки раціональному веденню лісового господарства Закарпаття стає все більше туристичною меккою для іноземців та мешканців інших областей, потоки яких із кожним роком зростають. І саме збереження, примноження, дбайливе і раціональне використання лісу — безцінного національного скарбу — обов’язок працівників лісової галузі, які кожен день працюють, аби ми жили в чистому екологічному краї, а населення було здоровим і люди жили довго й в достатку. І, як каже нинішній начальник Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства Валерій Мурга: «Ліс — наше життя, наша робота і поки буде ліс — буде життя на Закарпатті».

З історії лісового господарства Закарпаття

Віхи розвитку лісового господарства мають багатовікову історію. Перші згадки про закарпатські ліси належать до X—XI століття. На час прибуття угорців, як писав невідомий літописець у праці «Діяння угорців», більша територія нашого краю була вкрита лісами. Лісові угіддя в той час використовувалися переважно для полювання, будівництва житла.

Наступний етап розвитку лісового господарства припадає на XIV—XV століття і пов’язаний з потребою у деревині для Закарпаття після монголо-татарського нашестя. У наш край прибули союзники династій Анжу, яких угорський король наділив землею і лісами. У цей період особливо активізувався розвиток лісових промислів. Деревину використовували для спорудження плотів, якими сплавляли сіль річкою Тиса до Угорщини (до Солнока), а також для продажу самої деревини на ринках Південної Європи, сплавляючи її туди знову таки ж річкою Тиса та її притоками.

Перші відомості про бокорашів (тих, хто сплавляв ліс) датуються сороковими роками XV століття. У XIV—XV століттях чимало будівельних матеріалів, а це в основному була деревина, потребувала розбудова нових сіл у гірських районах. У цей час з’явилися і перші німецькі переселенці, які повинні були організувати раціональне ведення лісового господарства.

Період XVI—XVIII століть — це етап досить швидкого економічного розвитку краю, будівництва міст і сіл, шляхів і мостів. Зросла потреба на закарпатську деревину для будівництва, для продажу її до Угорщини та сусідні країни. У середині XVI століття вперше зустрічаються згадки про експорт лісової сировини із Закарпаття у торгові центри Прибалтики.

За часів Австро-Угорської імперії у нашому краї були створені лісові дирекції, які управляли лісами. У грудні 1769 року Марія-Терезія, імператриця Священної Римської імперії, до якої й належало Закарпаття, підписала своєрідний лісовий кодекс «Порядок у горах чи збереження лісів», всупереч, зазначимо, прямій протидії місцевих власників лісів та намісницької влади Угорщини. Понад півсотні статей кодексу зберегли свою актуальність й донині. Особливо важливі для сьогодення передбачені в ньому заходи, спрямовані на розширення площі лісового фонду. Кодекс містив наказ висаджувати дерева на всіх землях, непридатних для ріллі та виноградників — ліс цінувався більше, ніж пасовища. З точки зору естетики рекомендувалося поновити закладання парків, алей. До акції озеленення залучалося все населення. Найблагородніший і найсуворіший наказ містив положення, за яким кожен власник будинку мав посадити щонайменше 20 дерев. Повсюдно закладали розсадники, а саджанці для висаджування видавали безкоштовно.

Лісівники в той час шанувалися, до їх думки прислуховувалися, з ними радилися і саме завдяки лісівникам наші Карпати дотепер зелені.

Впродовж більш як двох століть цей документ, без сумніву, відіграв вирішальне значення для розвитку організованого лісового господарства. Марія-Терезія видала указ про переселення на Закарпаття фахівців із Зальцкаммергута, що у Верхній Австрії біля верхів’їв Карпат, де бере початок річка Мокрянка. Також Марія-Тереза запросила на Рахівщину та Тячівщину італійських спеціалістів для будівництва мостів, підпірних стінок та інших робіт. Італійці навчили місцевих мешканців правильно зрубувати дерева, ставити ризи, будувати загати, як зв’язувати гужвами дерева тонким кінцем вперед у плоти і сплавляти їх течією річки.

Після революції в Австрії та Угорщині 1848—1849 років та утворення 1867 року дуалістичної Австро-Угорщини у державі досить інтенсивно почався розвиток промисловості й будівництво міст, що й спричинило зростання потреб у багатих лісових ресурсах нашого гірського краю. Для того, щоб краще використовувати природні багатства краю, імператор Франц Йосиф І дав уряду доручення побудувати залізничну дорогу, яка б з’єднала два уже згадані міста Сігет та Станіслав.

У ХІХ початку ХХ століття лісокористування майже всієї Мараморощини було повністю підпорядковане потребам солеварень. Тільки Тересвою німцями і українцями на початку ХХ ст. сплавлялося 100—120 тис. стовбурів, які далі виловлювали біля пунктів складання плотів. Придатним для цього був тільки добре самопливний хвойний лісоматеріал ялиці та смереки певних розмірів з пагорбів. Спершу проводилося використання вибіркових рубок. Збільшення потреби в деревині сприяло поширенню суцільних рубок. Для виплавки доправленої возами залізної руди потрібне було деревне вугілля, сировиною для якого служили букові ліси з ближчих прирічкових територій. Лісу ставало дедалі менше. Через це 1840 р. був виданий новий австрійський закон, який вперше прирівнював свавільне вирубування лісу до крадіжки. 1853 р. набув чинності Статут про ліси, яким заборонялося зменшувати лісові площі, вимагалося заліснювати зруби протягом п’яти років. Аби приступити до роботи, лісники проходили кількарічне навчання у спеціальних школах, у нас така діяла в Сваляві. Ліси були чітко поділені на громадські (комунальні), де дозволялася обмежена рубка, і державні, які строго охоронялися. Браконьєрство переслідувалося дуже жорстко. Але на 1870-й рік хвойні праліси Верхнього Потисся все одно було знищено на 90 %.

У 1876 р. створено Угорську королівську дирекцію з лісового господарства. Вздовж Тиси починають виникати лісопилки.

Надалі розвиток лісового господарства пов’язаний з розвитком капіталізму, коли ще більше зросла потреба в деревині. Особливо це стало відчутно після відкриття трьох лісохімічних комбінатів європейського рівня: у Великому Бичкові — «Колотильда», в Перечині — «Бантлін», у Сваляві — «Сольва». Відповідно зросла кількість працюючих на лісорозробках і на заводах. Понад 30 % населення Закарпаття були зайняті у лісовій галузі.

Разом зі зростанням потреби в деревині розвивалися й лісогосподарські підходи до господарювання в лісах. Ліси певним чином обліковувалися, описувалися, наносилися на карти. Запроваджувалася система лісовпорядкування. В ті часи інтенсивно впроваджувалася система суцільних рубок головного користування, що призвело до використання одновікових та умовно-вікових деревостанів, які зараз переважають на Закарпатті.

Наступний етап розвитку лісового господарства краю пов’язаний з періодом входження Закарпаття до складу Чехословаччини. Тоді при крайовому уряді було управління лісами, яке визначало політику в галузі ведення лісового та мисливського господарства, а впровадили цю політику в життя Ужгородська, Буштинська і Рахівська дирекції державних лісів. За всі ці 20 років чехословацького врядування нормативно встановлені річні обсяги заготівлі деревини не перевищували 1,2—1,3 мільйона кубометрів деревини.

Під час Другої світової війни потреба в деревині зросла. Зокрема, у 1943 році з Закарпаття було вивезено близько 3 мільйонів кубометрів деревини. Висаджування лісу під час війни майже не проводилося.

Після війни потреба в лісовій сировини ще більше зросла, адже виникла потреба відбудовувати народне господарство. При СРСР на базі лісових управ у 1950 році створено Усть-Чорнянський лісокомбінат, кількість робітників якого сягала близько 7 тисяч осіб.

За допустимої норми вирубки 1—1,2 млн. кубометрів лісокомбінати 1948—1956 рр. рубали по 4—5 млн. Та це ще не все. На початку 50-х років 137 тис. гектарів лісів передано колгоспам, а 10 тис. — військовим. Якщо додати і вирубки, то обсяг складав 7—8 млн. кубометрів. Лісозаготівля велася безгосподарно, методом суцільної рубки, що надовго оголювало великі території. Навіть зрубане погано вивозилося, багато деревини гнило на місцях або втрачало якість. Займався цим винищенням лісу трест «Закарпатліс», створений у перші роки радянської влади. 1957 р. до нього додався ще трест «Закарпатліспром­госп», до якого перейшли функції рубки і переробки деревини, а за «Закарпатлісом» залишили відновлювальні та охоронні функції. Між двома відомствами виникла гостра конкуренція. Ліси від того тільки страждали. Один трест розгорнув форсовані рубки і дуже повільно переробляв деревину, інший — не встигав засаджувати вирубане і майже не дбав про охорону. До того ж 1957—1964 рр. Закарпаття перебувало у складі Станіславського, потім Львівського раднаргоспу, що об’єднував весь Карпатський регіон. Ставлення до окраїн в адміністрації цього економічного регіону було відоме — знову ж таки тут рубали більше, ніж деінде.

Врешті-решт Закарпаттю поталанило завдяки нашому прикордонному розташуванню. З 1964 р. під тиском урядів сусідніх Угорщини і Чехословаччини завдання на вирубування лісу значно зменшили. В цілому, вже на зламі 70—80-х років щорічне відтворення лісів (по 1,2—1,5 млн. кубів) переважало вирубуванню (900—920 тис.), до мінімуму було зведено суцільні рубки. Натомість великі трактори ТДТ-40, лісовози ЗІС-5 завдавали великої шкоди грунтам, знищували підлісок. Ще більшої біди наробило забруднення лісів паливно-мастильними матеріалами і відходами лісохімічних комбінатів. У 80-ті роки вся Верховина була забруднена хімічними відходами.

Із 1992 року в Закарпатті функціонує Закарпатське обласне управління лісового та мисливського господарства, яке в 1995 році підпорядкувало собі лісогосподарські підприємства. Саме з цих часів починається новий часопис ведення лісового господарства Закарпаття і роботи лісівників. Страшним виявився 2000-й рік. Якщо в інші роки в області ставалося по 2—4 лісові пожежі, то того року — аж 27. Цілком можна припускати, що мали місце підпали з метою приховання слідів незаконних рубок.

Нині за площею лісового фонду Закарпаття входить до першої п’ятірки серед областей України, а за лісистістю область посідає перше місце. Лісистість області (співвідношення вкритої лісом площі до площі області) становить 51,2 %. На душу населення припадає 0,55 га лісів і 165 куб. м деревини. Для України в цілому ці показники становлять відповідно 0,17 га та 16,4 куб. м. За породним складом: бук — 58,2 %, смерека — 26,4 %, дуб — 8,5 %, інші деревні породи — 7,9 %. За оцінками експертів, у тому числі й міжнародних, закарпатські ліси вважаються найпродуктивнішими не тільки в Карпатському регіоні, а й у Європі.

Закарпатське обласне управління лісового та мисливського господарства в своїй діяльності керується вимогами сталого розвитку — розвитку, який забезпечить майбутнім поколінням такі самі можливості використовувати лісові ресурси, як і теперішні. А в пріоритеті нинішньої роботи лісового господарства на сьогодні — збільшення лісистості нашого краю, боротьба з незаконними рубками, лісовідновлення, посилена охорона та догляд лісів, боротьба зі шкідниками та масовим всиханням сосни, рекреація та туризм, розроблення туристичних шляхів і будівництво рекреаційних пунктів, запровадження системи електронного обігу на 100% реалізації деревини. Прокладання лісових доріг і збільшення площі лісів — це пріоритетний напрям роботи ЗОУЛМГ. Протягом короткого весняного періоду лісівники посадили нові ліси на площі 3100 га, доповнення проведено на площі 101 га.

Сьогодні робота лісівника повертає авторитет і є високо­оплачуваною, цікавою та престижною, шкільні лісівництва розвиваються, а це значить, що кількість лісівників зростатиме та за лісовими угіддями буде кому піклуватися.

Прес-служба Закарпатського ОУЛМГ