Відомий історик Роман Офіцинський видав книгу «Народні перекази Закарпаття».

Пам’ять — річ дивовижна. Немов збільшувальне скло вона вихоплює через невпинно зростаючу товщу спливаючого часу подробиці подій, які вже минули, ідентифікує їх у просторі, створюючи «місця пам’яті», знову вдихає життя у персонажів історичної драми, над якою вже опустилася завіса забуття. Пам’ять народу — це феномен накопичувальний і колективний. Вона вбирає в себе і виражає у своїх творіннях те, що крупний німецький мислитель XVIII ст. Йоганн-Готфрід Гердер назвав «volksgeist» — «духом народу». Це світовідчуття, сприйняття реальності та її відтворення у певних образах, індикатори добра і зла, суспільні поведінкові нормативи й правила, уявлення про красу і потворність, цеглинки системи цінностей і багато чого іншого.

Нещодавно відомий історик Роман Офіцинський видав цікаву книгу «Народні перекази Закарпаття», продемонструвавши, що рух уперед щодо творчості — це серед іншого також зміна амплуа. У даному випадку — звернення до скарбниці народної мудрості та історичної пам’яті. Автор продовжив дослідницьку традицію, що налічує принаймні півтора століття і сягає своїми витоками середини ХІХ ст., тобто доби Ізмаїла Срезневського та Якова Головацького, котрі почали збирати і студіювати «угроруський» фольклор з використанням наукових методик. Окреслюючи предмет своєї розвідки, дослідник вказав, що його цікавив передусім найменш «легендарний» підтип фольклору — перекази, які на відміну від казок і легенд вигідно вирізняються присутністю в них «фактів, заземленість яких осягається людським досвідом, бажанням з’ясувати і реально прокоментувати дійсність». Аж не занадно заглиблюючись у термінологічну еквілібристику, Роман Офіцинський прагнув чітко сегментувати те, над чим він працюватиме — над матеріалом оповідального фольклору.

Успішно пройшовши між цими двома крайнощами, автор раціонально й струнко вибудував структуру своєї книги. Розібравшись з термінами і поняттями, він зробив начерк соціально-історичних умов створення і побутування оповідального фольклору, принагідно відзначивши неправомірність консервування і постійного відтворення спотвореного і, врешті-решт, досить образливого культурно-історичного та ментально-географічного стереотипу щодо нашого краю як «землі без імені», такої собі «terra incognita». Зловживання гламурними латинськими фразеологізмами, як показує досвід, вже й не таке безневинне заняття, і часто-густо може не мати нічого спільного з історичною дійсністю та науковою коректністю. Окрема увага присвячена фольклористичній науковій традиції: від часів накопичення до систематизації й популяризації пам’яток народної творчості. Сам Роман Офіцинський вважає себе продовжувачем цих традицій, які тягнуться від першопочатківців до класиків (О. Маркуша, І. Панькевича, П. Лінтура) і сучасних репрезентантів цієї галузі наукового знання.

Основна частина книги стосується змісту фольклорних оповідних джерел, який аналізується за формальними і сутнісними критеріями з одночасним розкладанням по «поличках» мотивів, сюжетів та образів. У відповідних підрозділах у центрі уваги присутні історичні події та діячі минулого: харизматичні володарі, шляхетні розбійники, богатирі, світочі культури, значимі події-віхи, феномени та явища етнонаціональних і соціально-економічних відносин, власні назви — антропоніми та різного характеру топоніми, об’єкти-маяки історичної географії Закарпаття — монастирі, церкви, замки і городища.

Насамкінець відзначимо, що Роман Офіцинський надзвичайно наполегливо проводить думку про те, що в «археології» історичного знання про Закарпаття мають значення не тільки матеріальні артефакти чи класичні тексти-джерела. Не менше значення мають своєрідні «духовні скам’янілості», які так само є зліпком минувшини, об’єктивним явищем культури, що існує незалежно від того, хто і як до нього ставиться. Річ не в цьому, а у професіоналах, котрі повинні виявити фахові здатності у тім, щоби ці релікти минулого почали віддавати нам свої таємниці. Історія й філологія колись йшли пліч-о-пліч. Найшвидше, як показують вектори розвитку сучасної науки, ми перебуваємо на порозі нового їх синтезу.

Сергій Ганус,
старший викладач кафедри нової і новітньої історії
та історіографії УжНУ