Огляд редакційної пошти.

Банк за свої махінації має повернути ужгородцеві понад мільйон гривень

Ми вже публікували лист ужгородця Сергія Русина, який переконує, що став жертвою махінацій керівництва і працівників ужгородського відділення банку «У» (редакція наразі не називає банк). Він запевняє, що в нього був украдений депозит, фіктивно оформлений кредит на 100 тисяч доларів, вкрадені 40 тисяч євро, які повинні були йти на погашення ще одного кредиту.  

«Про це я дізнався через кілька років після описаних мною подій і за сценарієм махінаторів повинен був опинитися за гратами як шахрай, а все моє майно розраховували викупити за безцінь, — йдеться в листі. — Забігаючи наперед, скажу: я виграв кілька судових процесів у «У», по одному з них суд зобов’язав банк повернути мені 1 134 000 гривень. У цьому ж рішенні встановлено, що у всіх документах, які стосуються зняття грошей, підроблені мої підписи. Така ж ситуація і стосовно інших випадків».

Цього разу в своєму листі пан Русин зазначив, що 8 червня в Ужгородському міськрайонному суді мало відбутися засідання щодо питання оформлення фіктивного   кредиту на 98000 доларів. Наразі виданню не відомо, чи таки відбулося те засідання.

«Банк усіма можливими засобами затягує судовий процес. Як я бачу, зараз чиниться тиск на силовиків та суддів як з боку банку, так і з боку впливових родичів екс-керівника відділення № 637 цього банку», — додає читач.

Спекуляції на базарних терезах

Наша читачка і постійна дописувачка Ольга Пономарьова стурбована безладом на ужгородських базарах. Слово «ринок» у неї асоціюється з місцем, де щось продають і щось купують, так називають великі базари, де можна поторгуватися і заощадити якусь гривню-дві. Саме заощадити. Проте, на її думку, певні наші ужгородські місця купівлі-продажу   важко назвати ринками. Це просто базари у найгіршому розумінні.  

«Основна мета продавців на таких базарах обманути, а точніше обдурити покупця. Вартість продукції, а це овочі, фрукти, ягоди, на рівні вартості інших ринків (базарів). І це тільки частина так званого порядку реалізації продукції приватних підприємств, громадян із прилеглих до Ужгорода сіл. Але вага, придбаної на базарі продукції, що реалізується вроздріб, часто не відповідає вартості, яку необхідно сплачувати за товар», — скаржиться жінка.

Вона, зокрема, каже про базар «Білочка», де, за її словами, надто спекулюють із терезами.

«Терези вироблені, мабуть, за часів радянської влади. Терези з металу або його замінників давно потребують утилізації, їх корпуси проржавіли. Та і встановлені вони на відстані від зору покупця та й ще на якихось коробках, ящиках, що хитаються навіть від вітру. Терези працюють тільки на користь продавців. Іноді прошу переважувати придбану продукцію в якомусь магазині. Ні багато ні мало, а   на кожному кілограмі (по терезах) продавець заробляє додаткові гроші, — обурюється пані Пономарьова. — 100—200 грамів у цьому так званому кілограмі не вистачає до справжнього кілограма. Невеличкий помідорчик за вагою затягує на 150—200 грамів, у магазині так вартують 2 такі помідори, а кожен лимон з базару за ціною подібний до невеличкої дині (важить не 100—150 грамів, а за вартістю затягує майже на 250—300 г).

Ситуація з іншими продуктами, що реалізуються вроздріб, як переконана авторка, аналогічна. Йдеться про картоплю, капусту, огірки, томати. Особливо це відчувається під час консервування овочів. Купуєш їх за рецептом, а в підсумку на 3-х літрову банку не вистачає   куплених 2-х кілограмів огірків або томатів, іноді не вистачає і 3-х кілограмів (за рецептом 3,5 кг повинно вистачити на 2 такі тари).  

Жінка зауважує, що терези на наших базарах ніхто не перевіряє, тоді як у магазинах, зі слів продавців, така процедура відбувається з плановою періодичністю. І взагалі невідомо,   де такі терези зберігаються в паузах між торгівлею.

Чому закарпатський сервіс не знає англійської мови?

Надійшов лист і від найактивнішої нашої дописувачки Клари Кевер. Цього разу вона пише про туризм. Каже, що ми постійно чуємо, що майбутнє Закарпаття у розвитку туризму, однак не зрозуміло, як влада це уявляє. Жінка наголошує, що маємо природні ресурси — мальовничі куточки природи, термальні води, але ж цього замало для розвитку туризму. Пані Клара вважає, що є три проблеми, вирішення яких сприятиме, аби туризм врешті почав нормально розвиватися. Йдеться про дороги, незнання іноземної мови, стан громадських вбиралень. Жінка згадує, що раніше спілкувалася з громадянами Австрії, Німеччини, Угорщини та інших країн. Вони в один голос твердять, що наш край чудовий і сюди хочеться їхати, проте дороги для їх автомобілів справді жахливі. Пані Клара каже, що проблема доріг, звісно, потребує великих грошей, однак знання англійської — це вже індивідуальна справа, яка залежить від кожного з нас.

«У пансіонатах, санаторіях у гірських районах ніхто не володіє жодною іноземною мовою. Туристів багато що цікавить, хотіли би про це розпитати у місцевих мешканців. Але порозумітися ні з ними, ні з персоналом не можуть. Єдине, що угорці їдуть у ті райони, де проживає угорськомовне населення», — пише пані Кевер.

Вона нагадує, що іноземці звикли, що у тій же Європі серед персоналу є ті, хто володіють англійською, іспанською, німецькою та іншими мовами. Навіть у Північній Африці місцеве населення намагається володіти іноземними мовами, натомість у нас це питання навіть не піднімається, ніхто про це не говорить, навіть у перспективі не видно, що за 10—20 років будуть зміни у цьому питанні.

Щодо туалетів, то Клара Людвиківна каже про жахливі громадські вбиральні у Батьові, на Березнянщині: «Хто таке раз у житті побачить, йому зробиться погано і він більше ніколи в житті туди не приїде і всіх знайомих розрадить їхати. Це питання найлегше розв’язати, тут без грошей можна навести взірцевий лад, був би відповідальний, який контролював би чистоту і порядок».

Також пані Клара наголошує, що в Ужгороді майже зникли громадські туалети, у той час, коли у сусідній Угорщині на вулицях всюди вказівники до туалетів, де чисто, є вода, можна помити руки з милом і витерти їх (дивно писати про такі банальні речі, але в Україні цього всього часто нема).

«У нас старші люди бояться вийти у місто, бо може трапитися біда. Офіси, кафе, магазини мають свої вбиральні, куди людей із вулиці не пускають. В Ужгороді це питання уже піднімалося, але віз і нині там», — додає жінка.

Вона акцентує, що поки влада не вирішить ці першочергові й важливі завдання, про розвиток туризму годі буде й говорити. Вона підкреслює, що туризм — це прибутки, які можна буде вкладати у подальший розвиток краю.

Чому ужгородський хоспіс не варто будувати біля шкіл і майданчиків?

Подаємо ще одне повідомлення від Ольги Пономарьової, яке зараз дуже актуальне. Йдеться про будівництво хоспісу в Ужгороді біля озера, де розташовані ЗОШ №№ 12, 15. Ця тема сьогодні на етапі обговорення з громадськістю й керівництвом міста.

У своєму листі пані Ольга стверджує, що люди, які мешкають у мікрорайоні від універмагу «Україна» до вулиці Грушевського, між вулицями Минайською та Заньковецькою, обурені. У тих, що мешкають у багатоповерхівках, відбирають місце, де можна наблизитися до природи, посидіти на землі, скупатися у невеличкому озері.

«Ті так звані пляжі, що вже неодноразово облаштовувала наша влада на берегах річки Уж, як правило, змивалися, а гроші й чималенькі — списувалися. Ще 30 років тому на вшанування переможців у Великій Вітчизняній війні на території за цегельним заводом було вирішено облаштувати парк Перемоги, — вказано у листі. — Всі минулі роки нічого, пов’язаного з парком, зроблено не було. Частину території у кілька гектарів передали для   побудови приміщень для 2-х різних релігійних конфесій. Частину ділянки передали в оренду власникові мережі автозаправних станцій з Києва».

Пані Пономарьова пише, що ужгородці з ранньої весни до пізньої осені залишок території використовують для відпочинку. А при цьому мріють, що нарешті місто матиме не просто парк, а місце відпочинку для таких громадян, кому недоступні не тільки заморські курорти, а й навіть наші. Однак усе наразі складається по-іншому: на залишках колись великої   вільної території міська влада (можливо, під чиїмось впливом) вирішила серед густозаселеної міської території побудувати хоспіс. Але є одне але. Такий заклад повинен розміщуватися не поряд зі школами, яких у цьому районі дві, не поряд з тенісними кортами, не поряд зі спортивним комплексом «Юність».

«Хоспіс — це такий заклад, де смерть буде завжди поряд. А це сльози, вінки, свічки, морг, машини-катафалки. Чому це повинні бачити школярі? Чому смертельно хворі люди мають слухати веселі голоси життя? — пише читачка. — Такий заклад, як хоспіс, де людина добуває свій життєвий шлях, необхідно розміщувати поза межами житлової забудови, серед зелених насаджень, де буде не тільки палата, а буде природа, де можна та й потрібно подумати про вже неземне. А може, йдеться зовсім не про хоспіс? Можливо, комусь потрібна ця приваблива ділянка у тихому спокійному місці? І не важливо, як її можна добиватися».

З історії назв вулиць Ужгорода

Тема назв вулиць Ужгорода останнім часом була чи не найпопулярнішою в «РІО», а також мала високе відвідування на сайті газети (www.rionews.com.ua). До редакції досі надходять листи щодо походження назв вулиць. У минулих кількох оглядах ми друкували листа Василя Рега, корінного ужгородця, викладача УжНУ, який хоче внести деякі поправки до того списку осіб, який публікувала редакція. Подаємо ще кілька цитат, а продовжимо в наступних числах «РІО».

«Доповнення до вашого списку базується на переліку вулиць Ужгорода, викладеного на сайті Ужгородської міськради», — пише читач.

Він розповідає про людей, йменнями яких названі вулиці. Редакція не завжди поділяє трактування історії автором.

Дмитро Климпуш (1897—1959) — один із перших на Закарпатті українських підприємців, один із керівників Гуцульської Республіки у 1918 році, головний командант Карпатської Січі, уродженець села Ясіня.

Степан Клочурак (1895—1980) — закарпатський громадсько-політичний діяч, журналіст, президент Гуцульської Республіки, міністр Карпатської України, уродженець села Чорна Тиса (у списках вулиць пишуть вулиця С. Клочарука).

Михайло Кречко (1925—1996) — український композитор, хоровий диригент, вокаліст, народний артист УРСР, керівник Закарпатського хору (академічної капели «Думка»), уродженець села Порошково.

Василь Лаврищев (1920—1944) — майор Радянської армії, командир батальйону 1161-го стрілецького полку, учасник боїв за визволення Прикарпаття.

Петро Лінтур (1909—1969) — фольклорист, літературознавець, один із засновників Ужгородського університету та інших культурних установ радянського часу, уродженець села Горонда.

Листи оглядала Евеліна Гурницька