«Не буде кінця світу!..»
Про кінець світу, який начебто має вчергове (після недавніх базікань про 1991-й, 2000-й, 2012-й і т. д.) статися вже у 2014-му, просторікують чи не всі віщуни, ворожки й ворожбити та ще жовта преса перцю додає... Хоча не вони перші. Мабуть, відколи «світ світить», відтоді цим страхають довірливий люд...
…А діялася оця наша історійка, здається, на свято Іллі-громовержця 2 серпня 1968 року. В цій гірській місцевості якраз закінчувалася косовиця. І сільській худобі після толоки вже дозволили випасатися в царині. Цілий день ішов дрібний, але дуже густий і доволі прохолодний дощ. Я, третьокласник, разом зі старим стрийом (дядьком по батьківській лінії) моєї баби випасали корови, ягнята й козенята та ночували прямо на своїх сіножатях далеко від села в хатині-зимівці. Щовечора, коли вже прив’язали корови до малої стаєнки, а дріблю (ягнята й козенята) заганяли до ще меншої, я починав почуватися дорослим господарем: доїв корів, поїв двох щенят двома літрами теплого молока (росли, як із води), розкладав вогнище, напікав по півдесятка картоплин нам двом зі старим стрийом, варив рідкого чиру (кукурудзяний куліш), бо стрий не мав ані одного зуба і густе їсти не міг... А потім цей 80-літній дід розповідав біля ватри про пережите на австро-мадярських фронтах Першої світової й у російському полоні, про роботу в шахтах Америки, про партизанів у сорокові роки, про становлення колгоспу, про свій — і уже мій — рід... І так майже до півночі, доки ми не йшли ночувати на горище зимівки. Вставали вранці, зате на обід також могли собі дозволити добре дріманути. Для мене, малюка, то були казково-незабутні й неймовірно цікаві часи.
...До нашої компанії того дня «прибилася» й баба Олена зі своєю старою й дуже тихою корівкою. А потім прийшов і стриїв небіж Матвій (молодший од свого дядька хіба років на сім-вісім). То був міцний дід — коренастий, сивий і зовсім лисий, із великою круглою головою, неймовірний сміхар. Він умів так смішно розповісти будь-яку придибенцію, що всі хапалися за животи, без перестанку регочучи...
Ми під невисоким шелеснатим дубом розклали вогнище, на нижні гілки накинули трохи сіна, аби не капало, і з розкритими ротами слухали Матвієві притчі про його походеньки по Бельгіях, потім по Аргентинах і Уругваях... Але все в нього закінчувалося якимись веселими пригодами. А сміявся він таким густим, заразним сміхом, що весела луна котилася далеко... Мені, дітлахові, ті оповіді видавалися якимось незвіданим дивом. І я, аби дідам не стало холодно і не припинялися розповіді, постійно бігав за сухим хмизом-гілляччям, просячи: «Матвію, не розказуйте нич, доки не прибіжу!»
І тут як гряне канонада — аж земля здригнулася!.. Мало не треба було затуляти вуха — стріляли з трьох боків одночасно: біля нашого і села Довге та на околиці міста Сваляви. Так тривало може й до десяти хвилин. Потім усе вщухло. Діди ще довго пальцями колупалися у вухах, проганяючи глухоту. Нашу ідилію той гук перервав...
А було це перед відомими подіями в тодішній Чехословаччині. На території Закарпаття розташовувалися військові частини Радянської армії. Вздовж, приміром, автошляху Хуст—Свалява—Мукачево—Ужгород кожні 20—25 кілометрів вже з весни стояли оснащені всіма видами озброєнь батальйони і полки. І вони в один і той же час тричі на добу проводили так звані навчальні стрільби, гул від яких явно мало бути чути і на кордонах самої Чехословаччини.
— Стрию-стрию, — одразу як затихло, почав уже злякано гикавий Матвій, — на мого Гоос-Господа, тепер у відповідь, як нас почнуть бити-бити чехи-чехи, румуни-румуни і мадяри, то Біг нас милостивий піб’є... Ото вже буде конець світу.
— Написано є у Святім письмі, — повчально, якось піднесено і сповільна розпочав стрий Ілько, як і годиться старшому та ще й при молодших родичах, — «Коли всі гори будуть обплутані дротами, то бережіться, чекайте на скорий конець світу». А тепер уже хіба не так — скрізь по наших горах ті страпаті величезні стовпи (високовольтні. — Авт.), всюди проводять телефони, ночами все світиться — що, не правда? Спокійно прийде не днесь-завтра конець...
Баба Олена почала голосно плакати: «А в мене такі малі внуки...».
— Не буде кінця світу! Ніякого кінця! Вам уже скоро по сто годів — вам однаково. А я жити хочу!.. — стиха, та з притиском вимовив я тим уже переполошеним дідам.
— Може, дітвак і правду каже... Нам що — пекло від нас не втече, — якось зажурено мовив старий Ілько і нагадав, що вже час іти й на полуденок.
Василь Нитка
Коментарі :
Додати коментар