Ужгородській міській громадській організації інвалідів зору «Дивосвіт» виповнилося 5 років.

За цей час «дивосвітівцям» вдалося комп’ютеризувати незрячих закарпатців, навчити їх орієнтуватися на місцевості, створити разом з кафедрою туризму Ужгородського Національного університету інформаційну туристичну мапу мовою Брайля і взагалі продемонструвати приклад людей, які не приймають умови, в яких вони опинилися, але знають, як за цих умов досягти бажаного. А це — приклад навіть для зрячих.

«Щороку в Україні народжуються діти з вадами зору, а також багато людей втрачають частково або повністю зір протягом свого життя внаслідок травм на дорогах, виробництві, у побуті, вроджених вад, дії інфекцій. Не є винятком і Закарпатська область. Нині на Закарпатті проживає близько 2 тисяч інвалідів зору. На жаль, ця кількість постійно зростає, — констатує голова правління ГО «Дивосвіт» Оксана Богданець. — Пройшовши курс лікування та медичної реабілітації, такі люди залишаються сам на сам з навколишнім світом. Наслідки очевидні — депресія, розгубленість, пошук опікунів і жодної надії на самостійність».

Одна з найголовніших потреб людини — рухатися. Це рух у прямому розумінні й в переносному. Людям, які не бачать, не орієнтуються у просторі, теж потрібен рух. При чому, коли сліпий ходить у чийомусь супроводі, він не може відчути себе незалежним. Тому ми назвали цю програму «Біла тростина — стань самостійним».

Тростину для незрячих фарбують світловідбивальними фарбами. Традиція фарбувати її білим кольором сягає 1921 року, коли Джеймс Біггс змінив колір своєї палиці з чорного на білий. Відтоді ця річ стала символом сліпих людей.

Користуватися білою тростиною треба навчитися. Далеко не кожен сліпий вміє ходити з цим символом.

Позаминулого року «Дивосвіт» виграв грант на таку програму. Сліпих людей збирали з усіх куточків гірської місцевості Закарпатської області. Шукали молодих і активних закарпатців, щоб у майбутньому для їхньої активності на одну перешкоду стало менше. Натомість знаходили перешкоди для себе: батьків доводилося вмовляти відпустити дітей до обласного центру без супроводу — боялися. Спочатку взяли навчатися десять людей, потім ще чотирнадцять. «Ви би бачили, як змінилися ці люди, коли вони пройшли цей курс! — говорять у «Дивосвіті».

«У перший період після втрати зору (а він може тривати кілька місяців) незрячий соромиться користуватися тростиною, звертатися за допомогою до сторонніх, йому заважає надумане почуття власної неповноцінності. Це до деякої міри є зрозумілим. Доросла людина, яка повністю втратила зір, позбавлена 90 % інформації про навколишній світ. У цьому випадку можливий нервово-пси-хічний стрес або навіть зрив, — пояснює Оксана Богданець, психолог за фахом. І наголошує, — ступінь такого стресу і час на його подолання залежать від особистих якостей. Практика показує, що найбільш складно впоратися з ситуацією молодим, які в більшості випадків у екстремальних умовах такого штибу стають абсолютно безпорадними».

«Біла тростина» — далеко не єдиний проект організації. За п’ять років «Дивосвіт» подивував закарпатців балакучими світлофорами, звуковими «маячками», комп’ютерними курсами для незрячих і патронажною службою для тих, хто живе не в обласному центрі, а далеко за містом.

Подорож для сліпої людини — це проблеми з орієнтуванням, пошуком та оплатою проїзду супроводжуючого, відсутністю інформації про відповідні заклади. Тому люди з вадами зору та їх близькі, які мешкають в області, приїздять до Ужгорода, з найбільш важливих та невідкладних причин. Таким чином, вони втрачають можливості для розвитку, адаптації, інтеграції до суспільства, самореалізації в ньому. Особливо це стосується родин, що виховують слабозорих або незрячих діточок. Власне, ця ситуація і спонукала нашу організацію до написання і реалізації проекту «Створення патронажної служби «Дивосвіт» для людей з вадами зору в Закарпатській області».

Якщо Магомет не йде до гори, то патронажна служба сама повинна приїхати до незрячого. Так подумали в «Дивосвіті» і почали влаштовувати виїзди. В райцентрах анонсували зустрічі, лекції. Слабозорі й незрячі люди збиралися, щоб почути, з якими вістями прийшли до них «патрони». В службу, до речі, входять тифлопедагог, психолог, юрист, соціальний працівник, комп’ютерний фахівець. Усі вони виступають, доступно розповідаючи, що й до чого.

«На кожну зустріч приносимо, наприклад, безкоштовні диски з комп’ютерними програмами, які дозволяють працювати з оргтехнікою наосліп, — коментує пані Оксана. — Часто батьки незрячих дітей приходять зі своїми запитаннями. Психолог проводить психодіагностику. Словом, роботи вдосталь».

Уявіть собі незрячу дитину з глухого села, яка навіть не може вийти в Інтернет, тому що зробити це сліпому треба ще вміти. Уявіть її батьків, які не відслідковують новинки техніки для сліпих у тому-таки Всесвітньому павутинні, а заробляють на життя. Уявіть бездоріжжя і гірську місцевість. Уже навіть те, що ця дитина отримала доступ до роботи на комп’ютері й проконсультувалася зі спеціалістом з приводу професійного вибору, а мама з татом поспілкувалися з фаховим тифлопедагогом, дає зрозуміти цій родині: не такі вже й обмежені ті можливості. А це — перший промінь надії. Не дивно, що організацію назвали «Дивосвіт». Очевидно, її члени переконані в тому, що цей світ дійсно дивовижний. Навіть якщо відчути його тільки на дотик.

Анна Родічкіна