Переважна частина вчених нині вважає, що литовсько-подільський князь Федір Корятович помер 600 років тому — у 1414-му, похований у Мукачеві.

ЗАЧАРОВАНИЙ ПЕРСТЕНЬ

У фольклорі та професійному мистецтві нерідко зводять місток, що пов’язує два береги над річкою часу. Німа художня стрічка чеського режисера Яна Юсти-Розводи   «Коріатович (Чарівний перстень Карпат)» 1922 року була однією з перших робіт відомої кіностудії AB (потім — «Barrandov») у Празі. У ній задіяно два десятки акторів, головну роль (Федора Корятовича) виконав Теодор Піштек. Корифей українського театру Микола Садовський, котрий проживав тоді у Празі, втілив образ Лаборця.

Сценарій фільму належить перу інтернаціонального тандему — українця Василя Пачовського і чеха Карела Фігдора. Спонсорами «Коріатовича» виступили визначний політик, директор Ужгородської вчительської семінарії, греко-католицький священик Августин Волошин і директор «Підкарпатського банку», пізніше губернатор Підкарпатської Русі Костянтин Грабар. Прем’єра відбулася у Празі 9 листопада 1922 року в присутності президента Чехословаччини Томаша Масарика.

За сюжетом чарівний перстень князя Лаборця охороняв рідну землю, аж поки не загубився з вини його нащадків. Лише через кілька століть князь Федір Корятович відновив основи руської державності з крайовим центром у Мукачівському замку.

ПЕРЕМОГА НАД ЗМІЄМ

Уперше спеціально зосередився на відлунні постаті Федора Корятовича в усній народній творчості Іван Панькевич. У 1930 році він оприлюднив наукову студію, де переглянув ключові історичні віхи і джерельні відомості, зацитував і проаналізував два перекази із двох сусідніх сіл нині Мукачівського району. Це його власний запис 1923 року в Копинівцях від Іллі Петаха і текст із Бобовища, оприлюднений Корнилом Заклинським у збірнику 1925 року.

В обох переказах центральним є мотив перемоги наляканого князя під час полювання над несподіваним, незнайомим, небаченим досі звіром (Копинівці) чи великим шарканем-змієм (Бобовище). Він убив його списом (Копинівці) або шаблею (Бобовище), почерпнувши богатирську сили молитвою до святого Миколи (Копинівці) чи Бога (Бобовище). У вдячність за своє врятоване життя Федір Корятович «завюв монахув ик Украины» (Копинівці) та з добротних дубів збудував монастир. Його за кілька століть замінили мурованим — Отців Василіан, улюблене місце греко-католиків для відпусту.

Показовим є пояснення Іллею Петахом із Копинівець офіційної тоді назви рідного краю в самому кінці переказу: «И позад того, што сесі пусті Карпати засіли русини, котрі прийшли із Корятовичем із України, зато називаєся Подкарпатска Русь. При мадярскум режимі то било утаєно». Ця родзинка заслуговує високого індексу цитувань.

Загалом уперше переказ про перемогу Федора Корятовича над змієм зафіксований у Мукачівському літопису 1458—1871 років, що вівся в монастирі, зберігався в його архіві та якимось дивом загубився. Проте Анатолій Кралицький встиг початок літопису (побіжний виклад подій 1339—1458 років) надрукувати у львівській газеті «Слово» 1874 року, а Михайло Врабель — хронологічну частину (1458—1871) в ужгородській газеті «Наука» 1897–1899 років.

У 1922 році Франтішек Тіхий провів історико-текстологічний аналіз і встановив, що початок літопису явно не пам’ятка XV століття. У тому був переконаний також Іван Панькевич, датуючи літописний фрагмент із «легендарним оповіданєм о Корятовичу» початком XVIII століття. Переказ зафіксовано так: «Князь Федор Коріятович … от года 1339 положи основаніе нині сущого города Мукачевского, в нем же пребивая часу нікоєго, ізийде ловити на гору (яже наречена гора Чернец) и где нападе нань змій велій (драконит), зіял усти, хотяй позлотити, і призва святителя Николая в помощ, копієм оружен, заколе єго, яко ізявляет образ із камені, ізсічен в старой церкви, збавшле єго губительства і поглощенія зміїного на камені єсть, в честь і память святителя Христова Николая положи храм сей, і уведе він іноков в літо 1360 дня 8 марта, Божіїм єже со всіх промишленієм». Як бачимо, до цієї канонічної версії найближчим є запис у Копинівцях.

Іван Панькевич вважав, що «легенда про чудо св. Николая, зроблене Корятовичеви» з’явилася значно пізніше завершення будівництва церкви святого Миколи на Чернечій горі в Мукачеві. Її фундатором був Федір Корятович, тому і був глоріфікований, оповитий надзвичайним вчинком. До того, за припущенням І. Панькевича, могла спонукати кам’яна фігура святого Юрія Змієборця, що стояла в тій церкві. Скульптуру святого Юрія стали сприймати за втілення князя Федора Корятовича. У цьому були впевнені богомільні селяни, котрі з таких близьких до Мукачева сіл, як Бобовище і Копинівці, часто відвідували монастир.

ПРИХІД НА ЗАКАРПАТТЯ

Досі дискусійним також є час появи в Мукачеві поді¬льського князя Федора Корятовича. Він, представник правлячого у Литві роду, доводився родичем угорському королю Сигізмунду (Жигмонду), котрий правив у 1387—1437 рр. Батькова рідна сестра Алдона (Анна), дружина польського короля Казимира III, була прабабкою Сигізмунда.

Історики поділені на кілька груп. Одна з них висунула аргументовану версію про безпідставне ототожнення двох постатей. Про «закарпатський період» князя Федора Корятовича мовиться в джерелах у проміжку від 1339-го до 1395 року, а Федір Опільський, князь Поділля, прибув у Мукачево між 1393 і 1395 роками і помер 1414-го або 1415 року. Із цього приводу дискусії у наукових колах тривають скоро вже століття. Припускають, що Федір Корятович узяв участь у знаменитій битві під Грюнвальдом у липні 1410 року, але на боці союзника німецьких рицарів — угорського короля. П’ятиліттям пізніше, 6 липня 1415 року, не виключають окремі дослідники, що він був присутнім при спаленні чеського проповідника Яна Гуса за рішенням собору в Констанці.

Важливу роль в отриманні Федором Корятовитем притулку і володінь на Закарпатті зіграло те, що династія Корятовичів на Поділлі були ленниками Людовика (Лайоша) Великого, короля Угорщини (1342—1382) і Польщі (1370—1382). Вірність присязі угорській короні призвела до втрати наприкінці 1394 року ними По¬ділля. Від нього Федір Корятович з братом Василем письмово зреклися 1403 року на користь польського короля Ягайла (Владислава). Від угорського короля Федір Корятович отримав у володіння Мукачево і комітат Берег. Імовірно, він одружився у 1390-х роках із Валгою (Вальхою), донькою марамороського воєводи Драга. Врегулювання державної належності Поділля відтак майже два десятиліття тривало у форматі перемовин угорського, польського, литовського володарів Сигізмунда, Ягайла, Вітовта.

У народних переказах знайшли відбиток події, що істотно змінили хід крайової історії. Завдяки Федору Корятовичу місцевості, що опустіли після масштабної еміграції волохів на чолі з воєводами Богданом Водою (1342 року) і Драгошем (1359) у межі сучасної Молдови, заселили вихідці з Поділля. За припущеннями, які деякі вчені вважають завищеними, їх було від 40 до 60 тисяч осіб (7—8 тисяч сімей). Причому з давніми подолянами пов’язані сучасні говірки басейну Латориці та Боржави, що зберігають чимало спільних рис, включно з «уканням» (вул, кунь і т. ін., замість віл, кінь…), ніде більше не поширеним на Закарпатті. За припущенням члена-кореспондента Національної академії наук України Василя Німчука, писцем знаменитого Королевського (Нелабського) Євангелія 1401 року міг бути книжник, який приїхав разом із Ф. Корятовичем.

У 1360 році у вдячність за врятування від нападу змії князь начебто заснував монастир, хоча насправді звів значно пізніше лише монастирську церкву на Чернечій горі у Мукачеві в честь святого Миколи. Потім він розбудував монастир у Красному Броді на Пряшівщині, нині Словаччина.

У деяких переказах, які побутували в межах нинішнього Іршавського району, відображені майнові та земельні конфлікти Федора Корятовича з місцевим панством (село Хмільник), його щедроти — подарував селянам Горбка діброву, де росла тисяча дерев.

Для нащадків подільських переселенців усе це є закономірним відлунням. У подальшому вони разом із мігрантами з Галичини збагатили карпатохорватську демографічну основу класичної Угорської Русі — восьми «пів¬ніч¬но¬угорських комітатів», якими народознавці грунтовно зацікавилися наприкінці XIX cтоліття.

У переказі про Мукачівський замок, записаному діалектологами недавно від жительки села Макарьово Мукачівського району Ганни Габорець, 1953 року народження, «велике переселення» з По¬ділля зумовлене потребою залюднити регіон, опустілий через татарські набіги. Подаю повністю, але без позначення фонетичних нюансів:

«Доки на наш край не нападали татари, кам’яних замків не було. Айбо татари дерев’яні замки попалили, а людей повбивали. Як татари пішли із сих місць, король Бийла почав скликати людей з інших земель. Запросив він руського князя Корятовича, а Корятович привів із собою сорок тисяч людей. На високій горі Корятович почав будувати замок, а робота була кривава навозити і наносити на таку стрімку гору каміння. Від тої муки всю місцевість навколо замку назвали Мукачевим».

Цей текст (за винятком двох перших речень) є практично ідентичним розповіді Василя Короловича з села Страбичово того ж району. Він потрапив у збірки «Ходили опришки» (1983), «Як то давно було» (2003). Їх упорядник Іван Сенько пізніше вказав на анахронізм, помічений у цьому переказі. Угорський король Бела IV правив із 1235-го до 1270 року, а по¬дільський князь Федір Корятович володів Мукачівським замком щонайменше через століття.

СИМВОЛІКА БОРОТЬБИ З ВОРОГОМ

Народним переказам у цілому непритаманна фактографічна точність. Це ж не історична хроніка. На сьогодні маємо різні підходи до народної поетики і сприйняття вірогідності окремих епізодів із переказів, що дійшли до нашого часу. Так, Іван Панькевич показав тісний зв’язок «оповіданя про чудесне збавленя Корятовича змія» і середньовічного апокрифа про святого Юрія, змія та царівну, що набув значного поширення в Українських Карпатах у XVIII столітті (збірник Стефана Теслевцевого).

На погляд Василя Сокола, відвоювання окупованих давньослов’янських земель подано у символічній формі: Федір Корятович переміг шарканя (змія-дракона), що уособлює ворога. У свою чергу, заснування князем монастиря вказує на перемогу християнських ідеалів. Із точки зору Івана Сенька, ці та подібні сюжети настільки казкові, що їх слід розглядати у жанровій системі легенд, а не переказів.

Священик Святомиколаївського православного монастиря у Мукачеві, архімандрит Василь (Володимир Пронін) приземлив легендарне тло добре знаного сюжету про двобій Федора Корятовича зі змієм, що наблизив його до образу святого Георгія (Юрія). Уперше цей переказ оприлюднений у літописі Мукачівського монастиря 1458 року, звідки поданий Анатолієм Кралицьким у львівській газеті «Слово» у 1874-му.

Відомо, що в Карпатах розповсюджені дуже великі змії. В. Пронін пригадав, як на мисливця у селі Велятин нині Хустського району напав змій понад два метри завдовжки. Мисливець, утікаючи, перестрибнув з гірки через потік і дістав грижу. Змій кинувся за ним і розбився, упавши на гострі каміння в потоці. Якщо досі на людей нападають змії, а лікарі мають спе¬ціальні протиотрутні засоби проти їх укусів, то нема нічого дивного і легендарного в тому, що у XIV столітті під час полювання на князя напала змія. Така логіка отця Проніна цілком слушна.

НАРОДНА ТОПОНІМІКА

Із видуманими вояками князя Федора Корятовича у двох топо¬німічних переказах пов’язані заснування сіл Арданово та Студений, відповідно Іршавського і Міжгірського районів. Воєвода Ардан заклав на горі Гат замок, а поруч поселення, яке не знало панщини. Його мешканці зобов’язалися допомагати Мукачівському замку в разі ворожого нападу. Остуд, легінь (воїн) Корятовича оселився поблизу гори Кийовець. Поселення, що розросталося, спочатку назвали Остуднів, а потім — Студений.

Топонімічні перекази нерідко відбивають різні часові нашарування. У 1923 році 54-літній Ілля Петах тлумачив назву села Копинівці нині Мукачівського району, беручи до уваги дві міграційні хвилі на Закарпаття — прихід угорців і переселення українців із Поділля. Від імені загиблого мадярського воїна (офіцера) тутешню місцевість називали Копинове поле. Коли ж Федір Корятович край «заселяв русинами», Копинове поле обжили дві родини, які й започаткували село.

Ось таким привабливим персонажем в українську історію увійшов литовець Федір Корятович.

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор