95-ту річницю соборності 68-му річницю утворення Закарпатської області у складі України святкуємо цього року. Загальнодержавне свято згідно з традицією відзначають у всіх областях. Однак 22 січня 1919 року Україна була зовсім не такою, якою є сьогодні, а кордони її оминали Закарпаття. Натомість від 22 січня 1946 року Указом Президії Верховної Ради СРСР у складі Української РСР було створено Закарпатську область із центром у місті Ужгороді. Сьогодні обидві історичні дати, які збіглися у січні, викликають чимало запитань і породжують різні оцінки.

Соборну Україну творили випадкові й цілком усвідомлені кроки. Про неї мріяли, за неї боролися, а також боялися й максимально перешкоджали волевиявленню людей. Але для закарпатців відлік єдності з Україною розпочинається значно пізніше, ніж для інших регіонів. Тож у якому значенні розглядати соборність, вважати події історичним кроком возз’єднання чи приєднанням Закарпаття, а також як оцінювати події до і після 22 січня 1919 року і 22 січня 1946 року, ми запитали в декана історичного факультету УжНУ, доцента Володимира Фенича.

МАЙЖЕ ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ АКТА ВОЗЗ’ЄДНАННЯ ЛІДЕРИ ПЕРЕСВАРИЛИСЯ

— Формування ідентичностей австро-угорських русинів чи українців та формування ідентичностей малоросів чи українців Ро­ сійської імперії відбувалося в абсолютно різних координатах, я сказав би, навіть цивілізаційних системах. Бо якщо в Австрії до утворення дуалістичної імперії ще з кінця ХVІІІ століття піддані могли вирішувати свої питання в судах, то цього всього в Російській імперії очікувати було годі. Бо навіть тілесні побиття різками там були скасовані аж 1904 року. Зрозуміло, що такі системи впливали на формування світогляду українського народу. Якщо галицькі русини гралися в парламентаризм ще в середині ХІХ століття, то думати про щось подібне в Наддніпрянській Україні й не випадало.

Коли в 1917—1918 рр. з’явилася можливість сформувати власні національні уряди, не можна було легковажити міжнародною ситуацією. Адже під завершення Першої світової війни розпадаються імперії й на їх руїнах утворюються національні держави.

Інша річ, що ні Австро-Угорщина, ні ті країни, які виникали на її уламках, не були зацікавлені в існуванні Української держави. Тому на Паризькій мирній конференції питання України й не виносилося, а держави, які виграли в Першій світовій війні, не були зацікавлені в новому геополітичному утворі.

Якщо говорити про УНР, то ситуація була набагато складнішою. Центральна рада, проголошена в березні 1917 року, насправді не була самостійним органом виконавчої влади. Вона мала лише повноваження представницького органу Тимчасового уряду Ро­ сійської держави. Також варто зважати на те, що на відміну від поглядів політиків ЗУНР, які стояли на автономістських чи самостійницьких позиціях, до Центральної ради і УНР не входили самостійники. У Центральній раді залишилися тільки соціалісти, які на той час не мали бажання творити окрему державу.

Спроби міжнародного визнання стосувалися намагань визначитися, вступати чи ні в переговори з країнами Четверного союзу. Тож ідеться про тривалий процес переговорів у Брест-Литовську, внаслідок якого був підписаний Брестський договір. Під час перемовин виникла проблема: яку країну представляє українська делегація? Виявилося, що ніяку. Тоді поспіхом проголосили Четвертий універсал. Отже, будучи не готовою до творення власної державності, Україна проголосила самостійність. Тут можна говорити скоріше про історичну випадковість, ніж про закономірність.

Вже через рік Центральна рада виявилася безпорадною в полі­ тичній ситуації. Вона втрачає авторитет у очах народу, до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, ставленик Німеччини. Я веду до того, що з усіх етапів Української революції, як на мене, держава Павла Скоропадського була чи не найуспішнішою. Йому вдалося зосередити навколо себе людей, грамотних в управлінні.

І коли в січні 1919 року ці два формування дістали можливість зійтися на Софійському майдані, аби підписати Акт злуки і створити державу, лідери майже одразу пересварилися.

НАЙВАЖЛИВІШІ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ХХ СТОЛІТТЯ ТВОРИЛИСЯ НЕ УКРАЇНОЮ

Якщо говорити про перспективу, варто розуміти: 22 січня 1919 року є датою, що поєднує різні куточки України. Таких дат небагато. І якщо ми беремо до уваги формат кордонів України після розпаду Союзу, а це від угорськомовного Чопа до російськомовної Півнівки, то маємо її такою і сприймати. Важливим є те, з чого ми збудуємо фундамент нашої історичної пам’яті й уже на основі цього зможемо вибудовувати спільну ідею.

У такій історичній пам’яті, на жаль чи на щастя, спільними є тільки два дискурси — радянський і незалежної держави. Всі інші історичні періоди Україну будуть ро­ з’єднувати. Для однієї частини Бандера буде герой, для іншої — антигерой, як і Брежнєв чи Сталін.

Варто зважати й на те, що дуже важливі дати в історії України ХХ століття, на жаль, творилися не Україною. Доки ми не переступимо через свій національний егоїзм, будемо мати проблему. З усіх створених українських урядів виграв і вижив тільки один — Української Радянської Республіки, підтримуваної Кремлем. 1939 року завдяки політиці Сталіна до УРСР було приєднано Галичину. А 1940-го хто створив усе для того, щоб Бессарабія і Буковина опинилися у складі України? Київ чи знову ж таки Москва? 1945 року ідея приєднання Закарпаття до України теж прийшла не з Києва. Ми ніяк не відмовимося від терміну «возз’єднання», хоч насправді це було приєднання, бо возз’єднати можна тільки те, що колись було у складі. 1954-го, також завдячуючи московським урядовцям, Україні було подаровано Крим.

В ОСНОВІ СОБОРНОСТІ МАЄ БУТИ ЗБЕРЕЖЕННЯ НАШОЇ РІЗНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

Коли 1991 року Союз розпадається, Україна все це дістає у спадок. Це досить дражливе питання. Ми хочемо говорити про нього, але чуємо лише себе. Допоки не визнаємо, що в цих процесах є політика Кремля, доти не будемо мати остаточної відповіді про спільну історичну спадщину Сходу і Заходу України. Було би набагато легше, якби ми визнали, що спільною для нас є лише держава, а поняття батьківщини — в кожного своє. Бо чи про ту Україну мріяли закарпатці, коли 1945-го підписувалися хрестиками під маніфестом про возз’єднання. Тому поняття вітчизни, батьківщини і держави я би розмежовував.

Сьогодні живемо в державі з назвою Україна. Звісно, всі її мешканці є українцями, тож у цьому і є наша соборність. Ми повинні визнати, що є багатоетнічними, полікультурними, поліконфесійними, все воно є набутком тисячолітньої історії. Я вбачаю соборність у збереженні нашої різної національної пам’яті. Якщо навчимося переступати через національне его, навчимося любити й чути іншого саме за те, що він є іншим, тоді соборність відіграватиме велику роль.

ЗАКАРПАТТЯ ЗАЛИШИЛО ЄВРОПУ ЗАДЛЯ СОБОРНОСТІ З УКРАЇНОЮ

У ситуації з Закарпаттям варто зважати на те, що регіон протягом тривалого часу входив до складу Угорщини, і ми цього відкинути не можемо. Якщо Київ є сучасною столицею для Закарпаття, то кількадесят років тому столицею для нас був Відень чи Будапешт. У цьому контексті те, що відбулося 1945 року, я вважав би радше втратою європейськості в цьому краї. Це був кінець історії Європи для нас. Закарпаття завжди входило до складу європейських держав. Те, що відбулося в середині ХХ століття, я волів би оцінювати амбівалентно. Не виходити лише з того, що існує держава Україна і ми повинні всі дати в історії Закарпаття підганяти під 29 червня — Акт возз’єднання. Йдеться про міжнародний договір між СРСР і Чехословацькою Республікою, до речі, без участі третьої сторони.

Безумовно, велика частина Закарпаття прагнула возз’єднання з Україною. Питання в тому, чи закарпатці хотіли бути частиною радянської України, чи мріяли вони про тоталітарну державу, в якій були політичні репресії, голодомор. Маніфест із 800 тисяч населення підписали всього 250 тисяч. Більшість краян усе ж таки насторожено ставилися до цих подій. Тому, коли відзначаємо чергову річницю єдності, маємо пам’ятати, що в результаті цього возз’єднання більшість різноетнічного, різноконфесійного населення Закарпаття стала жертвою режиму.

МИРНІ ПОЛІТИЧНІ АКЦІЇ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ ТЕ, ЩО В НАЦІЇ БІЛЬШЕ ЄВРОПЕЙСЬКОГО, НІЖ АЗІЙСЬКОГО

Не треба забувати, що Україна розміщена на перетині сходу й заходу, півдня і півночі. Вона сформована як фронтирна погранична країна, вкрай важлива в геополітичному плані. Київ усі 22 роки незалежності перебуває в позі шпагату. Його розтягують однією ногою до Кремля, іншою до Брюсселя чи Вашингтона. Тож питання в тому, коли ми опануємо науку вибудовування власної політики і навчимося використовувати своє розташування.

Не слід забувати й про те, що під час референдуму закарпатці голосували так: 92 % підтвердили своє бажання жити в державі Україна, але водночас 76 % проголосували за те, що вони бачать це проживання в особливий — самоврядний чи автономний — спосіб. І ці результати не пов’язані з полі­ тичним русинством. Це був акт волевиявлення народу.

Вже 22 роки наша область дотаційна для Києва, бо центральна влада завжди паразитувала на своєму суспільстві. Чи довго так має бути? Я думаю, що формат федералізації чи конфедералізації повинен відбутися. Те, що всі акції, які досі були ініційовані українцями, є мирними, вважаю підтвердженням того, що в цій нації все ж таки більше європейського, ніж азійського. Бо в іншому разі взяв би гору нездоровий глузд.

Якщо 91-й рік нам «подарували», бо ми його не виборювали, то я маю досить невтішний прогноз на майбутнє. Допоки все-таки котрась із окраїн України не переможе іншу, доти Київ буде паразитувати, а українці відстоюватимуть гідність. Я не хочу, щоб таке відбулося у країні.

Сьогодні бачимо, що йдеться про гру в геополітичному масштабі. Але в цій грі ми повинні навчитися вигравати. Ми маємо добре знати історію, бо все це вже давно було. І ті, хто є на Майдані, і ті, хто їм співчуває, і ті, хто проти, повинні зрозуміти, що допоки ми не навчимося грати, завжди будемо в ролі неслухняних дітей, яких хочуть повчати.

І Закарпаття, як регіон, що до 1945 року належав до європейських інституцій, і Галичина, яка до 1939 року належала до Європи, можуть відіграти вирішальну роль у цих процесах. Колись вибудовувалася матриця, що через Польщу потрібно інтегруватися до ЄС, то, можливо, якраз через ці регіони й варто інтегруватися, надаючи їм більшу свободу дій. Насправді Європу в собі потрібно виховувати.

Про історію соборності України дізнавалася Наталія Каралкіна