Засновник обласного тубдиспансе­ру Юрій Думнич відсвяткував 90,
а своєю історією показує, як можна жити справді якісно і щасливо.

Надихають люди, які все життя працюють, постійно розвиваються у своєму напрямку, спрямовують інших, вдосконалюються всебічно, є інтелігентними, широко ерудованими, а головне людяними. Від них є чому вчитися, а найбільший урок, який вони можуть дати, це вміння якісно, здорово й гармонійно жити. Історію таких професіоналів кортить записати й перечитувати особливо тоді, коли втрачається мотивація рухатися далі. Ну, тут є чим захоплюватися, тим паче, коли людина працює до 90 років лікарем, має спортивні нагороди, грає, співає і постійно в русі. Цього разу «РІО» особисто знайомить аудиторію з, вочевидь, дуже добре знайомою постаттю — Юрієм Думничем, який будував обласний тубдиспансер, 22 роки поспіль очолював його й донедавна продовжував лікувати хворих. Цього тижня він святкував свої 90 років, відтак редакція пропонує замальовку про цю світлу й талановиту людину.  

{B}Мама хотіла, щоб був священиком...{/B}

Під час інтерв’ю до Юрія Думнича телефонували й питали про справи та самопочуття, на що лікар відповідав «на 5!». Попри певні труднощі зі здоров’ям чоловік не втрачає гумор, позитивне налаштування, тим паче, він любить життя, а воно відповідає йому навзаєм. Сьогодні пан Юрій згадує детально про дуже далекі події, ділиться секретом якісного життя й напрочуд вдячний своїй коханій (саме так. — Ред.) дружині Розі, яку називає своєю рятівницею.

«Тоді, коли я хотів вступати, релігія переслідувалася, була закрита семінарія, куди я хотів вступити. Як фронтовик без іспитів став студентом Карлового університету в Празі. Мамка писала у Прагу, що, Юрку, ходи додому, бо нам із няньком без тебе скучно. Тоді якраз університет відкривали. Тож я повернувся на Закарпаття, перевівся до УжДУ. Наш курс був першим випуском медфаку.

Після закінчення медфаку в 1951 році мене направили на «стройкі комунізма». Там працював у таборі для політв’язнів — був і хірургом, і стоматологом, і гінекологом в одній особі. Якось рвав зуби зекам, а в них самі пеньки розхитані — і якраз міністр охорони здоров’я УРСР до нас приїхав. Поспілкувався з хворими, ті нахвалювали, мовляв, зовсім не болить, молодець лікар. Міністр розпитав, де я вчився, подивувався широкій спеціалізації й … запропонував поїхати на узбережжя Чорного моря. Там у порту Хорли на Херсонщині потрібно було терміново відкрити санаторій для хворих на туберкульоз кісток. Держава виділила 85 тисяч рублів, їх належало освоїти до кінця року. Я погодився з єдиною умовою — що потім мене відпустять на Закарпаття», — розповідає «РІО» Юрій Думнич.

1000 ліжко-місць за місяць

«Тоді, коли починав працювати в тубдиспансері (раніше він знаходився на місці сьогоднішньої   міської дитячої поліклініки), хворих просто не було де класти, а я звик до справжньої роботи. Тоді в обласній больниці було 10 ліжок жіночих, а 10 чоловічих. Я вирішив відкрити в кожному районі лікарню, в кожному районі по 80, по 100 ліжок. Так Бог дав, що я за місяць відкрив тисячу місць. В Ужгороді було замало ліжок, тому вирішив будувати обласний диспансер. Мені допомагав секретар обкому партії Юрій Васильович Ільницький. За два роки ми збудували тубдиспансер.   Широкий діапазон роботи в ня був, я допомагав робочим у будівництві тубдиспансеру. Дуже насичений був графік», — згадує лікар.

Лижі, церковний хор, ікони

«Коли ще вчився у школі, то малював святі образи — Ісуса Христа, Пресвяту Діву. Малював маслом. Я мав то в голові, а мамка носила ті картини до церкви, дуже ся радувала, як і кажда мати ся радує.

Будучи студентом, був солістом ансамблю пісні й пляски ще з Кларікою Балог. Мавим 600 червонців, тулько ректор мав, як я мав зарплати. То дуже мені ся любило. Ще студентами були, концерти сьме давали. Разностороння нагрузка била. Що маєш от Бога, то використай.

Я був чемпіоном на лижах. На лижах вигравав перші місця. То було велике діло. А Кирпа мені поміг, що безплатно отримав землю у Волосянці для бази. Знакомств у мене було дуже багато, то я безплатно зробив підйомники. Каталися ми з колегами щотижня. Зараз з них половина на пенсії суть, половина — померли.  

Незважаючи на те, що був зайнятий на роботі, я співав у церковному хорі. Кожний тиждень, по п’ятницях були репетиції. Я був у камерному оркестрі, грав на скрипці — їздилисьме у Словакію, Угорщину. Давалисьме концерти в Тячеві, Хусті.

Рух по життю то велике діло. Айбо робота то ще майліпше. Я за той час своїми руками зробив дачу», — переконує Юрій Андрійович.

Роза зробила чудо

У помешканні подружжя Думничів дуже багато вишитих подушок й інших авторських виробів, пан Юрій гордо каже, що це його Роза всі 50 подушок вишила (на фото внизу). Разом вони вже 16 років, від першого шлюбу (перша дружина померла. — Ред.) у Юрія Андрійовича донька Люба, яка працює в обласному тубдиспансері й має двох дітей.

«А син не хотів ня слухати, курив... Безбожно. Син робив у Чопі рентгенологом, женився, має хлопчика, який зараз в університет ходить», — розводить руками батько. Пан Юрій невпинно повторює, що життя та здоров’я найважливіші, а за сьогоднішнє надзвичайно вдячний своїй коханій дружині.

«Господь дав таку жінку, що на рідкість. Супер! Кухарка прекрасна, газдиня. Порядна дуже, заботиться, дякуючи їй, я тепер можу ходити, вона мене виходила, вона. Жінка зробила чудо. То, що врачі не могли, то вона зробила», — переконаний Юрій Андрійович.

Щодо секретів довголіття, то наш герой зазначає, аби бути здоровим, треба викинути з кухні сіль, бо це перший ворог, через який деградує мозок.

«Не п’ю палинку нигда. Вино червене п’ю. Я коли був у Празі, то в Карловому університеті доктор Єначек прочитав лекцію для 600 чоловік у залі про нікотин і про горілку, на мене то так подіяло, що я поклав хрест на тому. А нікотин, то погибель для людей. Я маю тисячу людей — своїх пацієнтів, котрих я уговорив кинути курити. А жити — за Божими законами. Люди, які ся додержують того діла, виграють», — ділиться Юрій Думнич.

Він, як людина-оркестр — і скри¬паль, і диригент

Люди такого рівня неохоче про себе розповідають, проте є колеги і друзі, які зі щирою радістю діляться своїми спогадами й емоціями.

Ужгородка Любов Бондаренко у 1971 році закінчила медичний, а в 1972 році Юрій Думнич прийняв пані Любов до себе на роботу. На той час тубдиспансер був надзвичайно престижним закладом. «Кожен інструмент у оркестрі має своє звучання, але це не має значення, якщо нема талановитого диригента. Він, як людина-оркестр — і скрипаль, і той же самий диригент», — розповідає Любов Михайлівна.

Лікар згадує, що був чудовий колектив: він дуже вміло проводив кадрову політику, при ньому працювали високопрофесійні фахівці, а сама пані Любов завжди пишалася, що лікує пацієнтів саме в тубдиспансері. Вже тоді саме у тубдиспансері була сучасна апаратура, оснащення було на дуже високому рівні. За часів Радянського Союзу саме Думнич одним із перших придбав бронхоскоп (прилад, який обстежує бронхи). Дуже престижно було потрапити на лікування саме до тубдиспансеру, де лікувалися переважно всі, в кого були певні легеневі проблеми.

«Він устигав усе: як професіонал, як головний лікар, як просто обдарована людина — він чудово співає, він скрипаль, він займався гірськолижним спортом. На Щербині він створив базу для медиків. Вся сім’я Думнича займалася гірськолижним спортом. Він прекрасно володіє кількома мовами — словацькою говорить перфектно, чеською говорить перфектно, угорською говорить перфектно. Треба німецькою? Говоритиме німецькою, — додає пані Любов. — Це людина, яка завжди — душа компанії. Він дуже хороший господарник, адже завжди переймався, аби диспансер мав належний вигляд».

Не було щось такого неможливого, аби він не міг це вирішити. Треба було хворого відправити у провідну клініку Радянського Союзу — нема проблем. Прізвище Думнич — це ключик, який відчиняє всі двері. Був відомий танцюрист радянської естради Махмуд Есамбаєв, який навіть у тубдиспансері станцював, а це була зірка, яку зараз складно з кимось порівняти, а завітав він саме до Думнича.

Такого рівня фахівця наразі нема

Фактично Думнич створив відділення торакальної хірургії — одне з найстаріших, найкраще оснащених відділень, а відкривав його, про це мало хто знає, Микола Амосов.

Думнич — людина-новатор. Його пріоритети завжди стосувалися роботи, допомоги людям. Він міг блискавично прийняти зважені рішення, що дуже важливо для керівника.

«Юрій Андрійович учив відповідальному ставленню до роботи, до пацієнтів. Він учив прагненню більше вкладати. Він показував приклад, що постійно, невпинно треба вчитися, читати, пізнавати, подорожувати. Дуже порядна людина, чесна, дотримувався етики взаємовідносин. Він зумів мені прищепити любов до своєї справи, адже я все життя працюю заввіділенням, удосконалюю знання у своєму напрямку», — оповідає Л. Бондаренко.

Ця людина — справжній мозковий центр, заслужений лікар України, кандидат медичних наук. Навіть коли вже не працював головним лікарем, він залишався спеціалістом із кістково-суглобового туберкульозу. Прак¬тично нема іншого фахівця такого рівня. Він працював, консультував хворих до січня 2014 року.

Він усе вмів поза роботою — виноград вирощував, вино робив. Не було такого, що Думнич не міг би зробити своїми руками. На території диспансеру були посаджені рідкісні дерева,   навіть тюльпанове дерево, а вони в комплексі створювали ідеальний   мікроклімат.   Був парк із трояндами, працював садівник, а пацієнти вміли це цінувати. Він до цього часу переживає за тубдиспансер, а іншим завжди показує приклад руху, ентузіазму, натхнення до роботи.

Всі на нього рівнялися. Він завжди був у оточенні, скажімо, високих людей. У Думнича завжди було широке коло спілкування. Всі, хто з ним знайомилися, ставали його друзями, бо ця людина вміє давати, він завжди віддавав більше, ніж брав. Юрій Андрійович завжди казав, що добро повернеться, радив ніколи не шкодувати, якщо ти десь щось утратив, бо потім неодмінно віднайдеш.

Евеліна Гурницька