Мабуть, його знає чи не весь Ужгород. Принаймні візуально. Він усюди, він завжди, він активний, завжди усміхнений, вітається з усіма й випромінює неймовірну енергію. Позитивну. Ви бачите його на різних заходах, найчастіше він на велосипеді або ж швидко мчить, вбраний у яскравий спортивний одяг, сяє щирою усмішкою. Йдеться про ужгородського стоматолога, спортсмена й невимушеного Геннадія Ведернікова. «РІО» розпитувала в нього про життя, погляди, любов, спорт і секрети життєрадісності. Він завжди мчить, йому бракувало часу і на тривале інтерв’ю; коли всі з ним   вітаються, то він зізнається, що все місто — його. Подаємо пряму мову щодо кількох аспектів життя.


ПРО МАТРІАРХАТ

Взагалі, хай буде матріархат. Вся історія людства була в матріархаті. Жіноче начало нас створило, мама нас народила. По-перше, я дуже щаслива людина, бо все життя жив і живу в матріархаті. Мама для мене — святе, вона дала мені життя. Вона мене виносила, вигодувала. Моїми духовними наставницями були мама, бабуся. Моя мама мені легко і просто пояснила однією фразою: «Синку, живи й радій, що ти живеш. Але не забувай, що ти живеш серед людей». А мій життєвий досвід ще додав: «Не на шкоду, не за чийсь рахунок бути щасливим». А що таке щастя? Любити, а любов вона багатогранна в усіх проявах. Справжнє чоловіче начало є тоді, коли жінка для чоловіка є ідеалом. Хто нам дав життя? Жінка? І куди нормальний чоловік несе всі свої трофеї? Жінці. У сім’ю. Допоки у владі не буде переважати жіноча половина — не буде порядку. Ні одна справжня жінка не пошле своїх дітей у м’ясорубку. Існують три форми любові: любов як річ (моє і тільки моє, не дай Боже, відправити на розстріл...), любов як єдине ціле (холодно тобі — холодно мені, і це все взаємопов’язано) і любов-відречення (приклад такої любові — материнська, задля своїх дітей вона готова хоч на гільйотину йти). Тому мама, тобто справжня жінка, ніколи не створить ситуацію, яка може завершитися кровопролиттям, загрозою здоров’ю... Сьогодні чоловіків я взагалі не бачу. Зараз багато таких, які прагнуть просто мати-мати-мати, припустімо, найбільший трофей — жінку, гроші й так далі. А жінка вона все життя віддає, вона всю себе віддає, майже нічого не вимагаючи навзаєм, це любов-відречення, особливо коли вона мама. Жінка стає справжньою, коли вона народжує дітей. Допоки жінка не народила, вона цілковито не розкрила свою жіночність. Жінки тепер не прагнуть швидко вагітніти, бо народивши, вони мають бути впевнені в перспективі майбутнього, їм просто страшно. Те, що зараз витворяють чоловіки, не дає жінкам упевненості щодо майбутнього.

ПРО БАЙКАЛ, КАВКАЗ І ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ З МАЙБУТНЬОЮ ДРУЖИНОЮ НА ВЕЧЕРІ АЛЛИ ПУГАЧОВОЇ

Перший мій серйозний круїз — Твер, я тверський, Калінінська область, це 200 км у ризькому напрямку, тобто центральна Росія. Я звик до просторів, тому мені тут було трішки складно асимілюватися. Сюди приїхав 9 серпня 1971 року, до 1974 року в мене тривав процес асиміляції, бо тут інший менталітет, зате зараз я пишаюся, що я радянський, російський карпатець. Не закарпатець, у мене просто на все є своя думка.

Я багато поїздив: від Владивостока до Гавани, Касабланка, Ніцца, Монте-Карло, Монако, Стокгольм, Відень, Мюнхен, Мілан, Брюссель і так далі. Європу знаю, Байкал. Знаю Хабаровськ, Пітер, Таллінн, Новосибірськ... 2 океани, морів 7, як мінімум. Я, будучи один, перейшов Кавказ. Мав 10-денний перехід північним Байкалом. Самостійно пройшли по Східносибірській дорозі, яка була прокладена вздовж Байкалу ще наприкінці ХVІІІ століття. У Інсбруку двічі був на чемпіонаті Європи з ветеранського плавання. Міленіум зустрічав у Татрах.

Мій перший юнацький тезис — якнайбільше бачити і спілкуватися, втілювати це в життя. Цікавість привела мене сюди, коли я отримав розподілення після закінчення Калінінського медінституту. Тверська медична академія, в ній вчився і мій синочок. Розподілення я одержав на Далекий Схід, у Приморський край, санаторій Шлаковка, відтак поїхав у дуже серйозний круїз. Твер, Таллінн, Рига, Ризьке узбережжя. Познайомився з Надійкою з Ужгорода, Православна набережна, восьмий будинок. Мені тоді був 21 рік. Перше наше побачення було на вечері Алли Пугачової з Раймондом Паулсом, вона тоді ще тільки починала. За 80 копійок студентський квиток, і це було в тій залі, де «Нова хвиля», там у нас було перше побачення. Вона й гадки не мала, що вона — моя майбутня дружина. З першого погляду зрозумів, що одружуся. При тому, що мені мама, бабуся-наставниця вселяли, що це хомут, сім’я мається на увазі. Радили, аби хоча би до 30 років пожив для себе. А бабуся — вона мама-героїня, в неї дев’ятеро дітей, вона знає, що це таке. Я казав тоді, так-так, звісно, а тут замкнуло і все. У нас була так звана пляжна любов, поцілунки, нам було дуже добре, це була просто фантастика, фантастичний такий період.

В УЖГОРОД — ДО НАДІЙКИ, БО З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ БУЛО ЗРОЗУМІЛО, ЩО ВОНА СТАНЕ ДРУЖИНОЮ

Пам’ятаю, моя мама приїхала, аби провести мене на Далекий Схід. Я повернувся в Москву, аби сказати всім «до побачення», проїжджаю по Калінінський області, а потім лечу в Ужгород. Тільки я не знав, що літаки до вас літають тільки до Львова, я їхав через перевал потягом. У мене взагалі закордонням була Прибалтика, я збирався після свого перебування на Далекому Сході мешкати у Прибалтиці — мені там уже й невістку готували. Мені придумали дуже класну партію — Аллочку. Класна дуже дівчинка. Мені тоді було 21, їй 18, вона вчилася у Ризькому інституті на юрфаці. Ми зараз із нею дуже добре по-дружньому спілкуємося. Так, у мене з усіма прекрасні стосунки.

Коли їхав через перевал на електричці, то почав усвідомлювати, що у вас тут і угорське мовлення є... Приїжджаю в Ужгород о першій ночі, знаходжу будинок, свої речі кинув біля кущика, що ріс біля Ужа, то було неподалік Радванки, непоганий подарунок для циган, бо там у мене були і документи, і гроші. Я пішов гуляти Ужгородом і тоді зрозумів, якщо є рай, то ось він, знаходиться в Ужгороді. Він мене поглинув і я зрозумів, що житиму тут. 5 годин я погуляв, трішки змерз, потім покидав камінці у вікно. Так познайомився з майбутнім тестем, який відреагував, мовляв, вам кого. Потім я поїхав на Далекий Схід, а ми з Надійкою навіть не говорили, чи буде вона моєю дружиною, бо це одразу було зрозуміло. Майбутня теща питала, чи одразу Надійку не заберу, бо в неї розподілення у Нововолинськ учителем біології. Вони думали, що вже ніколи мене не побачать, оскільки я їхав на Далекий Схід, але 27 грудня я вже був у Ужгороді. 6 січня 1972 року нас розписали. Я забрав Надійку з уроків у Нововолинську з собою на Далекий Схід.

ДАЙВІНГ, ДЖАМПІНГ, ПАРАШУТ

У будь-яку погоду мій організм сам по собі, поза моєю волею тягнеться на сонячний бік. Сонце-сонце.

Мій день... Принцип простий — не залежуватися. Прокинутися можна о 4-й ранку, можу встати о 5-й ранку, сьогодні — о 6-й (у день інтерв’ю). Прокидаюся без будильника. Я дуже багато часу приділяю своєму організму. Прокинувся, каву п’ю, часом переходжу на чай, роблю розминку, водні процедури, а далі йду або біжу, або їду на велосипеді купатися в річці неодмінно щодня у будь-яку погоду. У цьому році взагалі 31 грудня було закриття купального сезону, а 1 січня — відкриття. А далі — робота, справи. Працюю стоматологом, бо як інакше при тисячі гривень пенсії, тому я і говорю, що для мене Україна — мачуха. А що таке мачуха? Мачуха має мене в себе закохати, а наразі те, що вона витворяє, мене дратує і взагалі мені не подобається. Їй подарували на блюдечку самостійність, а чим це закінчилося? Нічим, майбутнього наразі не видно. Якщо ще про день, то в мене є все: футбол, волейбол, баскетбол, дайвінг, джампінг, парашут. Узагалі, без маски, трубки і ластів я нікуди не їжджу. У мене був свій акваланг, але вкрали з тещиного підвалу. Але з ним важко було їздити у відпустку, я за ним сумую. Я танцюю, дискотеки обожнюю! Ходжу з донькою до Віталія Ерфана, начальника управління у справах молоді та спорту Закарпатської ОДА у вівторок і четвер на танці. Ірка, власне, це дочка моєї третьої жінки Ірки. Як я люблю казати: у мене в кожній кімнаті по Іринці. Взагалі, у мене один син Мирослав, Мир Славик, це я його так назвав, але в мене 4 внучки. Матріархат цілковитий.

ПРО ЛЮДСЬКУ СУТНІСТЬ

Кожній людині дано те, що дано. Кожна людина двоїста: яку сторону вона розвиває, такою вона і стає, а до старості, з віком, так будемо казати, все це наглядно проявляється, коли кажуть, о який набридливий старий чи яка стара карга, а тут дивишся, й думаєш, нічого собі, яка Божа кульбабка, Божа людинка. У свідомому віці люди вчаться маскувати свої відчуття, живуть, підлаштовуючись, граючи в суспільстві. Діти — це натура, діти перебувають у натуральних світовідчуттях абсолютної радості, а печаль у них теж справжня. А вже потім під пресингом дорослих вони вчаться грати. А до старості викристалізовується справжня людська сутність. Відтак людина — або блага Божа кульбабка, або така, що часом не хочеться в її бік дивитися.

ТРИ ШЛЮБИ Й ВЕСІЛЛЯ НА ПАРАДІ НАРЕЧЕНИХ

У мене є дві жінки, але колишні, а саме дружина в мене перша, але я, так, трішки граю словами «жінка» і «дружина», аби не девальвувати другу половину. Та, що зараз — номер 1, тобто єдина. Жінки люблять на троні бути.

Якщо люди розлучаються, то це означає, що вони йдуть не в одному напрямку. Подружні стосунки — це коли ми не пригнічуємо одне одного, а взаємно надихаємо одне одного, нам цікаво разом, важливо, аби були спільні точки дотику.

Мої всі шлюби були щасливі: перший тривав 27 років — для мене це було великою трагедією, коли ми розлучилися, я не бачив тоді сенсу життя, але Слава Богу, що мій оптимістичний організм не дозволив наробити дурниць. 7 років — другий. Я тепер розумію, що треба робити, коли заходиш у глухий кут, треба просто розвернутися і йти в інший бік. Закінчилося все тим, що я пішов, залишив будинок, трикімнатну квартиру, три авто і став вільним.

З другою дружиною Одрі в нас було 30 років різниці, коли ми почали бути разом, то мені було 50 років, а їй 20. Я взагалі колись сприймав поняття «весілля», мовляв, ще одні нещасні ламають собі життя. З другою жінкою розійшовся, бо не був готовий до батьківства. Тоді її батько, який на 3 роки старший за мене, збирався мене вбити; зараз ми розлучені, а я й досі для нього зять.

У всіх своїх жінок я закохувався з першого погляду. З третьою дружиною в нас 12 років різниці. Мені 65 років, а їй 53. Вона з Королева. Ще до неї я собі постановив, що більше нікого до себе не підпущу, бо кожне розлучення — на межі життя і смерті. Але Іринка своїм ставленням до всього — до природи, людей, дітей, до мене — показала так поступово мені, що я відчув, що без неї не можу. Ми розписалися минулого року. Я ще думав, досить штампів у паспорті. Я коли вдруге виходив із рацсу, казав: «Все, дівчатка, до побачення, більше я до вас не прийду». Ми коли з Одрі розлучалися, нас у рацсі питали, чи ми розлучаємося, чи одружуємося, бо ми тоді цілувалися й обіймалися.

Мені так сподобався священик із Королева, що до нього мені захотілося піти вінчатися, бо він мені сподобався, як людина. 31 січня минулого року ми розписалися. Від організатора свят Петра Ренжина надійшла пропозиція одружитися на Параді наречених. Це був день, який повторити неможливо, у нас був автомобіль ЗІЛ, ми взяли з собою внучку Алінку, поїхали на фотосесію у Воєводино. На той момент ми були обвінчані, але ще не розписані. На кабріолеті нас привезли в готель «Закарпаття», де зустрічали з обручками і шампанським.        

Я все одно вільний, як ніколи, в сім’ї цілком можливо почувати себе вільним. Сім’я — це максимум свободи, це коли душею, серцем, розумом, тілом разом. Тут важливо, аби все було поруч, коли сходяться точки дотику, і паралельно, аби не втратити свою індивідуальність, не плутатися під ногами, не дратувати. Це рідкісні випадки, коли люди не хочуть розлучатися 25 годин на добу. Рідко буває, аби люди не набридали одне одному.