Марія Мартин переконана, що від роботи потрібно мати насолоду. 46 років роботи вона присвятила школі, ще 20 — УжНУ. Працювала старшим викладачем кафедри німецької філології. Надзвичайно вимоглива до себе і своїх вихованців, навіть у поважному віці не припиняє трудитися: проводить вдома погодинні уроки з німецької мови зі школярами.

Сьогодні з шаною пригадує імена всіх, хто допомагав на життєвому шляху і кому допомагала сама. А таких чимало, бо сьогодні вона на порозі 90-річчя. За цей час довелося пережити й нелегкі життєві перипетії: роки різних політичних режимів, лихо Другої світової, смерть коханого чоловіка... Однак сьогодні Марія Андріївна втре носа тим, хто вже у 30 років почувається зневіреним і нежиттєздатним. «Про погане не будемо, його і так вистачає», — нерідко повторює вона під час розмови. Тож про нелегке, але надзвичайно цікаве життя шкільного педагога й викладача УжНУ — у розмові з Марією Андріївною Мартин.

— Ви прийшли працювати в УжДУ після роботи у школі. Яким пригадуєте той перший день, коли завітали до вишу й зрозуміли, що будете вже не вчителем, а викладачем?

— Пам’ятаю, дуже хвилювалася першого дня, не погоджувалася на роботу в університеті. Казала, що я не професор, а проста вчителька. Тодішній завідувач кафедри прийшов по мене до школи, переконував іти працювати до вишу. Я погодилася, що піду попрацювати на певний час, доки не підготують кадри (тоді кафедру якраз відкрили), а потім повернуся в школу, бо саме там почуваюся на своєму місці. Але вийшло зовсім не так.

Після розподілу кафедр на окремі з вивчення англійської, німецької, французької мов мені запропонували роботу на тій, яка вже була спеціалізованою: готувала вчителів німецької мови. Так я залишилася на всі 20 років. Згодом вийшов закон, що людина пенсійного віку мала йти на пенсію, а якщо працювала, то не могла отримувати суму, більшу за 300 карбованців. Пішла працювати в училище. Але невдовзі повернулася до університету: була потрібна заміна, тож стала викладати погодинно, як пенсіонер.

Далі працювала на підготовчих курсах. До університету була вчителькою, потім інспектором облвно. Сьогодні можу сказати, що учительство стало не тільки моєю професією, а й покликанням. Я жила школою, жила університетом, дуже любила свою роботу.

До університету вступали й слабенькі студенти, але я працювала з ними додатково — після занять. Студенти жартували, що Марія Андріївна організовує «продльонку». Але що я мала робити, коли вони хотіли вчитися, але не встигали.

В університеті минули, певно, кращі часи мого життя. Спочатку хвилювалася, чи зможу викладати, але врешті прижилася там. Водночас прагнула забезпечити собі місце в школі, аби повернутися туди після вишу, тому паралельно мала кілька уроків у міській школі. Чоловік вимагав, аби залишила щось одне, бо мала на той час малого сина, якого потрібно було відвести в дитсадок, потім прийти на факультет, який тоді містився навпроти замку, а після цього провести уроки в школі, яка була неподалік «України».

Досить довго я вела тільки перший курс. Одного разу кажу завідувачеві: «Я у вас як погана учениця — все тримаєте мене на першому курсі», на що той відповів: «Ви працювали в школі й знаєте, як перевести учнів до категорії студентів».

Я була дуже вимоглива. Старшокурсники, які зустрічали мене в університеті, розповідали, що дуже добре пам’ятають, як я їх вчила. Перший курс важливий, бо після школи відчувається суттєва відмінність у підходах до навчання.

— Яким, на вашу думку, повинен бути класичний університет, а також справжній викладач у ньому?

— У класичному університеті навчальний процес теж повинен бути нерозривно пов’язаний з виховним. Мені здається, що цього нашим вишам не вистачає. Після школи молодь часто не готова до навчання в університеті. А якщо викладачі не звертають увагу на виховні моменти, то така людина закінчить виш пустою, такою собі неотесою. Це особливо важливо на факультетах, які готують учителів.

Про сучасний університет мені важко говорити, бо досить давно там не викладаю. Але чую від знайомих, що сьогодні можна купити собі оцінку. Я такого не розумію. Викладач повинен орієнтуватися не на батьків свого студента, а на знання вихованця й примножувати їх. Мені нерідко говорили, що забагато часу приділяю студентам, вимагаю від них. Але я хотіла, щоб студенти засвоїли знання. Тому вважаю, що викладач має бути вимогливим і при цьому любити своїх студентів, а також знати й любити свій предмет. Щоб не просто провести заняття, а навчити чогось, порадити, де знайти матеріал і як над ним працювати, щоб був результат.

ПЕРШИЙ-ДРУГИЙ КЛАС НАВЧАЛАСЯ ЗА ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ, ПЕРШИЙ СЕМЕСТР ТРЕТЬОГО КЛАСУ ПРОЙШОВ У ЧАСИ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ, А КІНЕЦЬ НАВЧАЛЬНОГО РОКУ Я ЗУСТРІЛА З УГОРСЬКИМ СВІДОЦТВОМ

— Ви були очевидцем воєнних подій Другої світової на Закарпатті. Що пам’ятаєте з цього періоду життя?

— Після закінчення 5-го класу початкової школи я вступила до першого класу гімназії в Мукачеві. Це був 1936 рік. У світі готувалися до війни. Ситуація була дуже важка. Тоді з Доробратова (рідне село. — Авт.) тільки 8 дітей вчилися в гімназії, а всього таких гімназій на Закарпаття було чотири. Мукачівська була російського спрямування, хоч викладали там на високому рівні. Звідти я винесла основне правило: студент повинен отримувати якомога більше інформації під час заняття. Вважаю, що наше сучасне русинство розпочалося з тієї гімназії, бо добре пригадую погляди своїх однокурсників, які на той час не могли уявити собі України.

Коли я вступила до гімназії, було дуже скрутне матеріальне становище. З Іршави до Мукачева курсувала тодішня маршрутка- «штерн», тобто «єврей на автобусі». Ми з села до дороги бігли подивитися на того «штерна», а він їхав із такою швидкістю, що ми могли бігти за ним.

Одні навчалися до обіду, інші після. А щосуботи чекали одні одних і пішки йшли 20 кілометрів із Мукачева до Доробратова. Я й тепер пам’ятаю ворочанське поле, яке переходили опівночі. Старшокласники лякали нас світлячками. У місячну ніч пшениця колишеться, наче море. А шелест кукурудзи восени ще й досі чується мені у вухах. З села до Мукачева мій батько зазвичай возив нас на возі. Причому в дорозі були босі, бо взуття взували вже у місті. У 1939 році Гітлер відокремив Закарпаття й передав Угорщині. Але спочатку були відділені кілька закарпатських міст.

Перший-другий клас я навчалася за Чехословацької Республіки, перший семестр третього класу пройшов у часи Карпатської України, а кінець навчального року зустріла з угорським свідоцтвом. 1939 року нашу гімназію частково перенесли до Білок. Україна не була визнана офіційно. Як сьогодні пам’ятаю 15 березня, коли прийшли угорці. Ще лежав сніг. Ми вибігли на вулицю, почувши гучні постріли: угорці розстрілювали січовиків без суду і слідства. Це був дуже страшний день. Тоді ж угорські війська зайняли Закарпаття. Після цього нашу гімназію повернули до Мукачева.

Тоді нас навчав історик, який володів лише угорською мовою. Історію не люблю до цього часу, бо мені викладали одну історію у початковій школі, за Чехословаччини — іншу, а угорці — третю. Якщо чеська мова була легша, то угорська давалася дуже важко. Але мій батько віддав мене на квартиру до угорців, ще й наказав їм говорити зі мною угорською. І я так її вивчила, що після закінчення гімназії написала твір угорською без єдиної помилки, одержавши оцінку «найкраще».

Коли прийшли німці, приміщення гімназії віддали їм. До того часу ми достроково отримали атестат, тож дирекція вирішила відпустити нас. Ми готувалися до випускного вечора, але так і не провели його, бо вже прийшли війська. Вони поводилися зухвало. У селі худобу моєї родини наказали вигнати у сад, прив’язати до дерев, а нас вигнали з хати. Спали ми в приміщенні, де зберігали сіно для худоби. Натомість вони спали у нашому будинку, а своїх коней завели до нашого хліва.

Пригадую, що дуже плакала тоді. Я мала направлення до Будапештського університету на фізмат, але до Угорщини вже не могла виїхати: між нами пролягав кордон. Могла поїхати у Львів, але батько не відпускав: ситуація була напружена, деякі російські солдати поводилися нагло — могли забрати посеред вулиці будь-яку річ, роздягнути.

Оскільки я вже закінчила гімназію, мене запросили працювати в сільську школу. Але на той час я не знала української мови, бо вчилася російською. Директор порадив вступити заочно на українську філологію. Так я викладала у школі й вчилася на філолога. Тож за першим дипломом я український філолог. А коли працювала в університеті вже на німецькій філології, на пару до мене прийшов професор і питає, де здобувала освіту. Я відповідаю, що маю диплом українського, а не німецького філолога. Тоді я склала екстерном іспити, а дипломну писала і захищала разом зі своїми студентами.

Коли писала дисертацію, помер мій чоловік… Я пережила такий шок, що потім уже її не дописувала. Лікарка до мене приходила тричі на день півроку поспіль. Доти моя дисертація лежала під диваном. В університеті мені зробити такий розклад, аби мала час і для написання. Але коли мій чоловік повертався з роботи, я ховала дисертацію під диван. Так і після його смерті вона пролежала під тим диваном...

— Чи проводите якісь паралелі між подіями 1938—39 років й сучасними в Україні?

— Кажу синові: «Я не знаю, як пройшла ця зима. Мене вдома не було, бо я весь час перебувала на Майдані у Києві». З ранку до вечора спостерігала, плакала, молилася. Бо якщо тоді окупанти вбивали українців, то сьогодні українець вбиває українця. Я не можу з цим змиритися. Сьогодні вже намагаюся не дивитися телевізор, лише зрідка переглядаю новини, аби бути в курсі подій.

«Я СВОЮ РОБОТУ ДУЖЕ ЛЮБИЛА. ВОНА ДЛЯ МЕНЕ — ЖИТТЯ»

— У такому поважному віці чи можете сказати, у чому сенс життя?

— У роботі, яка приносить задоволення. Кожен робить свою роботу не тільки для себе. І якщо кожен виконуватиме її на відмінно, з повною віддачею і відповідальністю за результат, тоді всім буде добре. Вважаю, що від кожного особисто залежить справа багатьох, справа суспільства.

Все життя я хотіла вчителювати на Верховині, а доля закинула в університет. Але сталося так, що студенти приїжджали до мене і з Верховини. Сьогодні маю хороших послідовників, серед них — завідувач кафедри німецької мови Ольга Фрідманська та доцент цієї кафедри Мирослава Ладченко. Життя довге, а на довгій дорозі зустрічаються і незгоди. Я свою роботу дуже любила. Вона для мене — життя.

Я знайшла себе в житті. Змалку була вчителькою. Пригадую свою першу вчительку Марту Булецу. Тоді ще не було дитсадків, і вона збирала дошкільнят у себе на подвір’ї і вчила хореографії. Вона займала дітей чимось розумним, добрим, гралася, аби вони не просто тинялися вулицею. Діти ставали по четверо в один ряд, розставляли руки, а вона співала «Човен хитається серед води...». Нещодавно я почула цю пісню і згадала дитячі роки, як спостерігала за цим навчанням, а потім приходила до себе додому і з сусідніми дітьми теж організовувала школу, де вже я вчителювала.

Я всіх любила і мене любили, я це відчувала. Ніколи не давала привід, аби хтось на мене сердився. Намагалася зробити так, аби кожній людині було приємно зі мною. Якщо і було щось на душі, я не мала права передавати цей негатив іншим. Намагалася створювати й іншим добрий настрій. Завжди ставилася до своїх обов’язків з максимальною відповідальністю. Від роботи потрібно мати насолоду, у мене це було завжди.

Наталія Каралкіна, фото Роберта Паппа, Медіацентр УжНУ