Відомий фахівець у сфері лідерства Геннадій Полонський, що здобув ім’я на Заході й забезпечив собі всі умови для пристойного життя, два роки тому переїхав до Ужгорода.

Геннадій Полонський — професор Букінгемської школи бізнесу (Великобританія), доктор економічних наук, котрий викладав у таких університетах, як Оксфордський, Гамбурзький, МДУ, Роскілде (Данія), Кутцтаун (США)… Він автор відомих книг, у тому числі «Російська провінція після комунізму» або «Від Берлінської стіни до стіни Китайської», виданих у Англії, США, Японії та багатьох інших країнах. Отримавши визнання на Заході, професор понад 20 років жив у Великобританії, але два роки тому несподівано переїхав до Ужгорода й поселився в звичайній п’ятиповерхівці. Причини такого кроку суто особисті, а саме — жінка.

«КОЛИ Я ПОПРОСИВ ВИБАЧЕННЯ В ПРИНЦА МАЙКЛА КЕНТСЬКОГО ЗА ТЕ, ЩО ЗАБУВ ПІДЖАК У МАШИНІ, ВІН САМ ЗНЯВ СВІЙ ПІДЖАК...»

Геннадій Августович — виходець із колишнього СРСР. Народився в Алма-Аті, а в 16-річному віці разом із батьками переїхав у Росію. Перший ступінь кандидата економічних наук Г. Полонський отримав у Москві, потім було навчання в Англії, Норвегії, МБА в США і викладацька практика, в тому числі за кордоном — у Чехословаччині, Великобританії, США. Педагогічний стаж професора — понад 20 років, проте останні 13 років він більше займається управлінським консалтингом — допомагає компаніям ставати успішнішими й прибутковішими, створювати і втілювати стратегію, вчить людей правильно складати плани, ставити цілі й досягати їх. Геннадій працював у 27 країнах світу. Серед його клієнтів — відомі світові бренди, офіційні особи, представники королівських сімей. На початку розмови журналіст попросив свого співбесідника поділитися хоча би одним яскравим враженням, отриманим під час роботи.

— Мені доводилося консультувати члена Британської королівської сім’ї, кузена королеви Єлизавети ІІ принца Майкла Кентського, — розповідає Геннадій Августович. — Принц, знаючи, що я виходець із СРСР, хотів поговорити про свої майбутні проекти в Росії. У Майкла Кентського дуже сильний потяг до Росії. Він троюрідний племінник російського імператора Миколи ІІ й непогано говорить російською. До речі, принц дуже схожий на Миколу ІІ зовні й намагається підтримувати цю схожість — носить борідку, як у імператора. З моїм відвідуванням Майкла Кентського пов’язаний цікавий казус. Нашу зустріч організовував один із лордів. Оскільки мій будинок розташований в передмісті Лондона, я залишив машину на паркуванні й приїхав у домовлене місце на метро. Той день виявився спекотним, тому піджак забув у машині, залишившись у сорочці з коротким рукавом і краватці. Коли з’явився в такому вигляді, лорд із подивом вигукнув: «Де ваш піджак?!» «Забув у машині», — відповідаю. «Як так! Що робити? Це ж порушення етикету!» — захвилювався він. Лорд стільки говорив про це дорогою, що я врешті-решт сказав: «Знаєте що — якщо принц Майкл хоче бачити мій піджак, а не мене як консультанта, зупиніть машину і я вийду!» «Ну, не знаю, не знаю...», — відповів лорд і все-таки привіз мене у резиденцію Майкла — Кенсінгтонський палац, у якому раніше жила принцеса Діана. Коли ми сіли за стіл, я в першу чергу попросив вибачення, що забув піджак. І принц сприйняв це цілком нормально. Більш того — він сам зняв свій піджак й інші присутні були зобов’язані зробити так само. Так що ми спілкувалися в неформальній обстановці. Принц хотів започаткувати проект, який був би соціально значущим для Росії. Його цікавило становище в російському бізнесі, як відбуваються трансформації компаній, які небезпеки існують для англійських підприємців, котрі займаються бізнесом у Росії, й багато іншого. Ми аналізували проекти, які були би корисні для Росії й могли бути підтримані принцом. Проговорили близько трьох годин. У самому Кенсінгтонському палаці охорони немає, і коли Майкл провів для мене невеличку екскурсію, враження були дуже приємні — я немов відчув себе частиною істеблішменту. Але щойно виходиш із палацу й за тобою зачиняються ворота, настає розуміння, що ти — звичайна людина, яка без спеціального супроводу сюди більше не потрапить. Це дуже закритий клуб англійської аристократії, з яким я тільки стикнувся під час своєї роботи. Десь він підгниває, а десь містить і чудові речі...

Г. Полонський консультував такі відомі компанії, як BASF, British Gas, Mercedes-Benz, Наф¬тогазпром, Северсталь та інші. Літав на приватному літаку з пос¬лом Великобританії до мільярдера Лісіна на Липецький металургійний комбінат. На Заході він забезпечив собі всі умови для пристойного життя, але два роки тому переїхав до Ужгорода.

— Причина цьому — кохання, — пояснює Геннадій Августович. — З дружиною, мешканкою Ужгорода, ми познайомилися в іншій країні. У неї там був бізнес, я займався консалтингом. Ми почали спілкуватися і я зрозумів, що хоча мої знання обширніші, ніж у Славки (оскільки я набагато більше вчився), вона знає більше чогось такого, що не знаю я. У неї дуже багато мудрості. Це жінка, яку я дуже люблю і якій дуже вдячний. Ми духовно близькі й разом ростемо. Після одруження (для обох це другий шлюб, від перших є дорослі чудові діти) ми прийняли рішення жити в Ужгороді, незважаючи на мою інтеграцію в англійське життя, роботу, знайомих і т. ін. Це не означає, що будемо тут завжди, але найближчі 5—6 років — точно. Я вважаю, що людина має бути в своєму мовному середовищі, в оточенні, яке розділяє її культуру. У мене велика повага до англійців, але тут себе почуваю краще. Пам’ятаю свої дні народження. В Англії вони були дуже формальними, а тут приходить 15—20 чоловік — знайомі, друзі й родичі дружини — ми разом їдемо на шашлик, спілкуємося на різні теми, розважаємося. Це те, що людина втрачає при еміграції. Так, в Англії у мене є великий будинок, гарний сад, у якому можна спекти барбекю. Але компанії розділити його немає, і це при тому, що я дуже комунікабельна людина. Давно доведено, що людина може бути дуже нещасною, маючи купу грошей, нерухомості і т. ін. Тому що до цих речей швидко звикаєш, а вони не несуть у собі ніякої цінності. Цінністю є спілкування з людьми — коханими, родичами, друзями, відчуття, що робиш щось добре, корисне. Це часто неважливий фактор для людини, якій 25—30, і яка думає про гроші й кар’єру. Я не кажу, що гроші, гарні речі, нові машини не важливі, але з часом настає розуміння, що є інші цінності, набагато важливіші. І нехай не думає хтось, що я кажу це просто так, для газети. Це дійсно так, і я цьому, мабуть, теж підтвердження.

«ЖИТИ В УКРАЇНІ ЗАБАВНІШЕ, НІЖ НА ЗАХОДІ. АЛЕ ЦЕ ЗАБАВНО ДОТИ, ДОКИ ТИ НЕ СТИКАЄШСЯ З ОСОБИСТИМИ ПРОБЛЕМАМИ... »

— Звичайно, звикнути відразу до тутешніх реалій було непросто, — продовжує Геннадій Августович. — Розповім такий епізод. Після переїзду в Ужгород я почав будувати хату. Знайшов підрядника, дав гроші на фундамент, сказав, що повністю довіряю йому. А він мене обдурив — побудував фундамент, який розсипається навіть від дотику. Чесно кажучи, я був приголомшений, адже людина по суті обдурила саму себе. Збудуй підрядник хороший фундамент, то заробив би набагато більше на будівництві цілого будинку. В Англії я звернувся б до суду й дуже швидко домігся компенсації, а тут це практично неможливо... Взагалі, поживши в Україні якийсь час, можу зробити деякі порівняльні висновки. Свого часу я займався інституційною економікою, один із постулатів якої стверджує, що жодна країна не може автоматично повторити шлях іншої. Візьмемо, наприклад, українців і шведську модель. Її неможливо перенести сюди, бо за всієї моєї поваги до українців, вона відразу обрушиться. Шведська модель передбачає довіру, поведінку людини незалежно від страху покарання. Хоча я вірю, що всі люди в принципі однакові, але якщо говорити про моделі поведінки, то є різниця. Наприклад, визнати в Норвегії, що ти сів п’яним за кермо — це ганьба й злочин, усе одно, що зізнатися в педофілії. А тут це багатьма сприймається, як бравада. Так само, якщо взяти глибші економічні речі. Звичайно, є і фактори, що викликають однаковий ефект. Наприклад, послаблюються контролюючі інститути, і бізнес починає не платити податки. Вноситься елемент корупції (можливість домовитися, обійти закон) — і вся система починає хитатися. І я бачу, що українська система дійсно розхитана. З одного боку, тут веселіше й простіше жити, ніж у Англії. У тому сенсі, що людина може спокійно робити речі, які недопустимі там. Наприклад, не платити податки, домовитися про якісь преференції або просто курити в громадському місці. Тут це — повсякденність. Таке лавірування робить життя менш консервативним і більше забавним. Особливо, якщо у вас є контакти й потрібні друзі. Але це забавно доти, доки ти сам не стикаєшся з особистими проблемами — в медицині, правоохоронній системі, правосудді. Відразу виникає сумнів у кваліфікації лікаря (можливо, йому це місце дісталося через зв’язки, а диплом він отримав за гроші), чесності міліціонера (можливо, він бере хабарі), неупередженості судді (чи не чийсь він друг) і т. ін. І у цьому сенсі я дав би дуже багато, щоб не мати проблем зі здоров’ям або з правосуддям. Такі сумніви, як правило, навіть не спадають на думку тим, хто живе, скажімо, в Англії. Тому що там працює державна система з інститутами, які контролюють один одного, і людина набагато більше захищена від суб’єктивності, низької кваліфікації й відсутності професіоналізму. Тому дуже часто люди, яким ця система подобається, у разі, скажімо, проблем зі здоров’ям вважають за краще виїжджати лікуватися на Захід чи судитися в арбітражних судах Англії.

— Ви розповідали про причини, що спонукали переїхати в Україну — вони цілком позитивні. А чи були речі, що неприємно вразили вас на побутовому, повсякденному рівні? — цікавлюся у співрозмовника.

— Так, було кілька. Перше — це куріння. Тут чомусь вважається, що це модно, як у 60-ті роки минулого століття. Курять дуже багато людей, у тому числі зовсім юні. Коли в Англії заборонили куріння в пабах, думали, що весь бізнес обрушиться. Але нічого не сталося, навпаки — багато курців стали вдячні владі за збережене здоров’я. Друге — нецензурщина. Коли я чую, як матюкаються молоді хлопці, дів¬чата, дорослі дядьки — просто так, для «зв’язування слів»... Це настільки огидно, що хочеться прополоскати рот. Нарешті — дороги, які не просто погані, а небезпечні. Відкриті люки й палиці або гілки, встромлені доб¬рими людьми... Мені здається, це неприпустимо для цивілізованої країни. Звичайно, рівень життя тут нижчий, ніж на Заході. Недавно мій український знайомий помер від інфаркту в 50 років, і коли я пішов на кладовище, виникло відчуття, що тут пройшла якась епідемія. Середній вік померлих — 55—65 років. Це вражаюче, як рано. Якщо ви підете на кладовище в Ізраїлі, то там середній вік померлих — 85—95 років. Я не знаю, чому така велика різниця. Можливо, через те, що люди самі себе не бережуть — п’ють, курять, їздять, як божевільні — якась відчайдушність у всьому. Таке ставлення до життя необхідно міняти. У цьому, власне, суть частини моїх тренінгів — намагатися змінити людей, зробити їх ефективнішими й щасливішими. Щоб вони знали, як ставити цілі, управляти своїм часом, правильно складати плани в житті. Щоб життя не просто текло саме по собі, і щоб не було такого, що хтось звалює провину за свої невдачі на батьків, владу, Україну. Людина має розуміти, що повністю, на сто відсотків відповідальна за себе. І коли вона розуміє це, то стає іншою, вимогливішою до себе. І починає відчувати, що контролює своє життя й своє ставлення до подій. А з негативним сприйняттям робити позитивні речі не вийде, адже на негатив іде дуже багато енергії... Я підтримую стосунки з багатьма відомими людьми в сфері лідерства, мотивації позитивного ставлення до життя — і не тільки професійні, але й дружні. Розповім про Аллана Піза, автора всесвітньовідомого бестселера «Мова рухів тіла». Ми з Алланом дружимо сім’ями понад десять років. Він тричі хворів на рак. Останній раз його «почистили» в Америці рік тому й дали п’ять років життя. А він весела, щаслива людина — проводить семінари, їздить по всьому світу. Одного разу я запитав його: «Як ти сприймаєш свій діагноз?» «Спокійно, — відповів він. — По-перше, можливо, наука за цей час щось придумає, потім, намагаюся триматися сам — підтримую здоровий спосіб життя, не їм м’яса й «годую» мозок позитивними, життєстверджувальними думками. На своїй сідниці Аллан витатуював дату, до якої хоче дожити, і надписав — Best before. Він каже — щодня, коли бачить це татуювання, приймаючи душ, воно мотивує його до життя. А якщо вдасться прожити більше — це буде бонус. Коли спілкуєшся з такими людьми й порівнюєш із тими, хто витрачає своє життя на нескінченне пиво, телевізор і ниття, як усе навколо погано, то думаєш — як так, адже життя одне. І так по-дурному витрачати його — це злочин проти себе і людей, яким ви дорогі. Не можна бути похмурим і негативним, треба сприймати життя весело, ставитися до нього, як до гри — це розуміння настає, мабуть, із роками й спілкуванням із такими людьми, як Аллан. Бо якщо сприймати життя дуже серйозно, то воно досить сумне. Ми не знаємо, що з нами станеться сьогодні ввечері, всі ми час від часу хворіємо і зрештою помремо. Тому потрібно радіти кожній можливості, яку вдається реалізувати, кожному успіху. У нас із дружиною є донька Даша, котрій зараз рік і місяць, вона народилася в Ужгороді. А цього місяця з’явиться ще одна — теж в Ужгороді, хоча є можливість народжувати в Англії, Іспанії чи Угорщині. І я думаю — Боже, дай мені ще часу і я мав би ще дітей. Так, це багато зусиль, праці, але воно приносить стільки радості! Зараз я насолоджуюся процесом розвитку дитини. Особливо перші три роки, коли вона вбирає в себе все, ще не фільтруючи. Хочеться, щоб усе було без крику, шльопання. Це велике мистецтво. У того ж Аллана Піза друга дитина народився в 55, а третя — в 57 років. Він каже, що це один із найкращих періодів його життя і я з ним повністю згоден. Пам’ятаю, коли росли мої старші діти, я весь був у науці, намагався зробити собі ім’я, заробити більше грошей. І зараз мені теж подобаються робота й тренінги, які я з задоволенням проводжу, і, сподіваюся, проводитиму і в Україні. І гроші заробляти мені теж не набридло, але зараз мені не потрібно щось комусь доводити, показувати сусідам, що в мене більший будинок або краща машина. Я знаю, хто я є, і намагаюся більше часу приділяти дитині. Я з нею все переживаю заново — і дитячі пісеньки, і листочок, що плавно падає вниз... Це так здорово!.. Недавно прочитав книгу, автор якої медсестра в будинку престарілих. Вона записувала останні жалі вмираючих людей. Так от — ніхто не жалкував, що мало працював або недостатньо заробив. Найголовніший жаль у тому, що людина мало часу проводила з родиною й коханими людьми. Друге — що не робила те, що по-справжньому хотіла робити. Просто боялася або було незручно. Третє — що дуже мало спілкувалася з друзями і втрачала їх. Треба пам’ятати про це і жити так, щоб не повторювати ці помилки...

Ярослав Галас