Ален Панов: Вражений результативністю масованої «промивки мізків», яка відбувається сьогодні

23.12.2018 14:34 СОЦІО



Про геополітику, місце України в світі, прийдешні вибори, майбутнє Ужгорода, втрату моральних орієнтирів, активістів як нової професії та життя «офлайн». Традиційно в грудні, традиційно відверто, традиційно цікаво. У переддень професійного свята дипломатів розмова з Аленом Пановим — дипломатом, юристом, професором УжНУ.

— Чим цей рік відрізняється від минулих в аспекті позиціонування України в світових розкладах?

— Головним є те, що українська влада остаточно визначилася з ким ми у світових розкладах. Якщо кілька років тому нам була притаманна млявість і невизначеність із зовнішньополітичним курсом, то сьогодні з цим усе ясно. Україна є провайдером зовнішньої політики США у Східній Європі, міноритарним партнером у реалізації інтересів світового лідера у регіоні.

— Це добре чи погано?

— Навряд чи на це питання можна дати просту й однозначну відповідь. По-перше, для кого добре? Для нашого нового старшого брата? Скоріш за все, тут буде відповідь ствердна. Природно, що країна № 1 має власний інтерес у всіх без винятку куточках Землі. Однозначно не є винятком і терени колишнього СРСР. Десятиліттями спостерігаємо, як чітко і методично відбувається розширення Західного цивілізаційного простору в напрямку Сходу Європи. Для США, які претендують на роль лідера західної цивілізації, розширення зони впливу на якомога більшій території є пріоритетом. Іншими словами — зміщення меж західного світу ближче до кордонів із Росією, яка є уособленням східноєвропейського простору. В цьому контексті абсолютно очікуваним і логічним є конкурування і навіть ворожість поміж цими гравцями.

Інша річ, як у цій ситуації маємо поводитися ми. Чи чітко усвідомлюємо, чого хочемо і що нам вигідно? Чи чітко бачимо шлях, який потрібно пройти і, головне, куди він нас приведе? Чи будь-які засоби виправдані для того, щоб досягти кінцевої мети? Зрештою, яка ця кінцева мета? Сьогодні не бачу чітких відповідей на ці запитання. Боюся, що їх не бачать або й, того гірше, навіть не ставлять ті, хто керує державою.

Будьмо реалістами — навряд чи кожен українець мріє про те, щоб наша країна стала надійним союзником Штатів і ЄС, які будуть схвалювати наш євроінтеграційний марш і натякати про світле майбутнє. Зате кожний хоче мати можливість комфортно жити, нормально харчуватися, мати будинок і стабільний заробіток, який дав би можливість народжувати і виховувати дітей і без остраху дивитися у завтра. При цьому, чи буде це відбуватися під егідою «європеїзації» або без неї — суттєвого значення не має. І не потрібно стидатися таких простих життєвих «буржуазних» побажань. Так само, як казати, що це дрібно і непатріотично, бо нам треба думати про величні речі, геополітику, служіння країні тощо. Держава починається з самодостатніх індивідуумів, які утворюють сім’ї, що, в свою чергу, об’єднуються в громади, з яких і складається та сама держава. Саме на таких принципах сформоване західне суспільство, модель якого ми прагнемо примірити на себе, а на протилежних — совок, від якого ми ніби прагнемо втекти.

Простими словами: якщо хтось скаже і чітко обґрунтує, що Україна сьогодні на шляху до досягнення цих природних людських цінностей, а шлях цей лежить через «європеїзацію» і «американізацію», які на початку викличуть зниження якості життя, але плюс-мінус через такий то час ми досягнемо кінцевої станції — це одна справа. Зовсім інша — якщо сучасні злидні можуть затягнутися надовго і стати кінцевим результатом наших рухів.

— Чому немає чіткості в цих питаннях? Чи може хтось взяти на себе відповідальність за відповіді? Чи повірять йому люди?

— Тому, що ми оцінюємо видовищність процесу, а не результат; тому, що нам важливіше форма, ніж зміст; тому, що ми любимо вухами і не любимо напружувати свій мозок; тому, що ми боїмося відповідальності; тому, що ми трохи злі і заздрісні, а відтак не довіряємо ближньому, бо вважаємо, що він ще гірший за нас; тому, що ми не любимо слідувати правилам; тому, що ми читаємо інструкцію із застосування виробу тоді, коли він зіпсувався; тому, що народжуємо таку владу, яку потім самі ж критикуємо; тому, що…

— Апокаліптична виходить картинка.

— Сподіваюся, що ні. Просто люди ще не отямилися від того, що міфічний «Хтось» має зробити нам гарне життя.

— Говорячи про європейський рух країни, не можемо не зважати на те, що й там не все гладко. Картинка з охопленою страйком Франції виглядає трохи сумною.

— Ідеального світу не існує — це аксіома. Є більш або менш зручні умови життя. Так от, коли француз або бельгієць відчуває, що ці умови стають менш зручними і на зароблені кошти він може сьогодні собі дозволити менше, ніж учора — він висловлює невдоволення. Залежно від того, наскільки він собі може дозволити менше — пропорційно зростає його невдоволення владою. Підняття цін на пальне на 25 % вивело на вулиці Парижа сотні тисяч людей. Те саме відбулося в Брюсселі. Зауважте, вони вийшли не за «помаранчевих» чи «біло-блакитних», не за «євромайдан» чи проти, а за якість свого життя. А тепер порівняйте цю ситуацію з нашою — між ними прірва у світосприйнятті і цінностях, за які люди готові боротися. Тому не переживаю за Європу — вони розв’яжуть свої проблеми, як робили це протягом багатьох віків своєї історії. Більше переживаю за нас — чи розуміємо чого прагнемо.

— А як же розгін натовпу водометами, де ж тут демократія, до якої ми прагнемо?

— Демократія — це влада народу виражена у встановленій формі. Вибирати владу — право громадян. Керувати країною протягом встановленого строку — обов’язок влади. Контролювати владу і висловлювати невдоволення у чітко окреслений спосіб — непорушне право. Розбирати бруківку, жбурляти її в поліцейських і будь-яким чином присвоювати собі владні повноваження — правопорушення. Це — демократія по-європейськи, іншими словами — справжня демократія. Майдани-добробати-активісти, які зміщують владу і примушують її діяти певним чином, це демократія по-українськи.

— Але ж свого часу майдани підтримували європейці, чи ви хочете натякнути на наявність подвійних стандартів?

— Не натякнути, а відкрито стверджувати. Просто в сучасному тренді прагматичність у зовнішній політиці: не прикрите, інколи безсоромне переслідування виключно власних інтересів. Під такі інтереси можна поступитися будь-якими принципами і правилами, навіть якщо ви самі їх придумали. Єдина умова — це має відбуватися поза межами вашої власної держави. Візьмемо, до прикладу, реакцію США на вбивство саудівського журналіста у консульстві цієї держави в Стамбулі. Вони звичайно висловили обурення і навіть помахали пальцем у бік Ер-Ріяду. Який відразу ж нібито зробив висновки і покарав винних. Хто повірив у щирість цієї гри? Майже ніхто. Тим не менше все тихенько спустилося на гальмах. Уявляєте, який потік санкцій, погроз, тиску був би здійснений, наприклад, на Іран чи Сирію у випадку, якщо би там представники влади жорстоко вбили кішечку або песика. Це була б справжня священна війна за права тваринок у всьому світі. Різниця у цих двох випадках полягає у тому, що Саудівська Аравія є важливим економічним партнером Штатів із співробітництва, з яким вони мають реальну вигоду.

— Наскільки Україна виглядає європейською, зокрема у відносинах із сусідами?

— Нашим співвітчизникам, а особливо урядовцям, треба повчитися європейськості у закарпатців. Наш край, з його тисячолітньою центральноєвропейською історією, міг би стати учбовим посібником для всієї країни. Унікальне розмаїття культур, супроводжене взаємною повагою, дух загальної толерантності — це і є справжня Європа, яка віками працює в Закарпатті.

— Відновлення Вілли П, іншого знакового будинку Австро-Угорської доби прямо навпроти замку, будинку Рошковича, заснування Скверу й Ордену Марії Терезії, ідея з ратушною вежею — вражаюча динаміка у реалізації міських проектів із боку вашої родини. Як узагалі оцінюєте ситуацію з розвитком міста?

— Радію кожному квадратному метру вистеленої тротуарної бруківки, ремонту площі Петефі, Набережної тощо.

— Вважаєте, що влада все робить правильно?

— Ні, не вважаю. Дуже багато хаотичності й безсистемності, нерозуміння того, що таке мерія і яка її роль і відповідальність, відсутність проектного підходу до управління містом, невміння розпорядитися наявними ресурсами і владними повноваженнями, відверто слабка кадрова політика. Цей список можна продовжити. Разом із тим, спостерігаю бажання робити реальні корисні справи, які подекуди приносять результати. Сподіваюся, що ці бажання є щирими. А це вже не погано, для початку.

— Резонанс навколо Набережної, який ініціювали активісти, є таким прикладом некомпетентності влади?

— Ситуація навколо Набережної дуже засмутила. З одного боку, ми маємо муніципалітет з правильною ідеєю, виділеними грошима та відповідними повноваженнями і спостерігаємо повну безпорадність у реалізації своїх функціональних обов’язків. З іншого боку, вигулькнуло з десяток людей, яким ця ідея не до вподоби або їм так сказали, що вона має бути їм не до вподоби, підкріпивши відповідною мотивацією. Скоро вибори і генеральний ремонт міста влаштовує далеко не всіх. З якогось дива, 100-тисячне місто має прислухатися до цих індивідів, бо вони голосніше кричать, лізуть під бульдозер і створили аж цілу сторінку в соцмережі. Це ж просто сюрреалістична картинка. Уявіть собі, яка би була реакція, скажімо, в сусідній Ніредьгазі на такий перформанс. У сухому залишку — «небайдужі» замовкли, а ремонт роблять за поганих погодних умов, що обов’язково вплине на його якість.

— Ви абсолютно не враховуєте можливість щирості висловів і дій активістів?

— Майже ні. Тобто, можливо, зовсім трохи, приблизно на рівні похибки. Сьогодні активіст — це майже професія, яка дає можливість прогодувати себе або принаймні частково вирішити це завдання. Як правило, ці люди не володіють потужним інтелектом або організаторськими здібностями, не мають за собою вагомих справ та специфічно ставляться до норм моралі. Така позиція дає їм можливість голосно кричати і бути частково почутим, але вони вмить готові замовкнути, коли їм запропонують матеріальну винагороду. Колись було модно бути «в бригаді», потім депутатом, а тепер активістом. Звичайно, з цього правила є і винятки. Але вони лише підтверджують правило. Особливо помітно це в невеликому Ужгороді, коли часто одні й ті самі люди борються майже одночасно «за» і «проти» якоїсь ініціативи, залежно від кон’юнктури. Це є реалії нашого хворобливого суспільства, які мене найбільше непокоять нахабством і підміною понять. Маю на увазі намагання присвоїти право виступати «від імені громади» і прикривати явно протиправні дії «проявами прямої демократії».

— З вашої точки зору право висловити свою думку має лише той, хто чогось досяг?

— Ні. Право висловити свою думку має кожний. А от право нав’язувати, агресивно проштовхувати, діяти поза законом, нібито для утвердження цього самого закону — немає ніхто. Переконаний, що вчити інших — велика відповідальність, яку мають право брати на себе лише ті, хто чогось досяг у житті, є самодостатніми, успішними, а відтак, у них увімкнувся інстинкт робити добро ближньому. Не думаю, що повчати інших має лузер із заздрісним поглядом на оточуючих та чорним нутром.

— Як просуваються проекти з відновлення історичних будинків на Замковій горі?

— Вважаю, що нормально. Одночасно працюємо з двома об’єктами, але сподіваюся, що завершимо в наступному році, можливо, навіть трохи скоріше, ніж планували. Все трохи ускладнюється через нестачу робочих рук — зворотний бік безвізу.

— Чи рухається ініціатива з вежею Бефруа?

— Це дуже творча справа, а відтак вона не може просуватися у чіткому хронометражі. Думки не завжди можна заставити народжуватися у чітко визначений час, хоч як би не намагався все в своєму житті робити дисципліновано і за заздалегідь визначеним графіком. Народжується важко, але воно того варте. Сьогодні перебуваємо на етапі ескізних напрацювань.

— Цього року вийшов друком підручник «Країнознавство» вашого авторства. Його не можна придбати, зате можна безкоштовно завантажити на сайті. Чому саме такий підхід?

— Цікавлюся проблематикою зарубіжних країн зі старших класів школи. В 1999 році видав перший підручник. Цьогорічний випуск — абсолютно нове бачення. Живемо в такі часи, коли не викликає труднощів знайти інформацію з будь-якого питання. Вона оточує нас всюди. Набагато складніше вміти нею скористатися, відфільтрувати та поставити собі на службу. Крім конкретної інформації з географії, історії, державного ладу, економіки та ментальності окремих європейських країн і США, цінність книги полягає у методиці пізнання.

Виданням книг у електронному форматі займаюся з 2011 року. Більшість цільової аудиторії користується гаджетами, тому їм це зручно. Важливим є також можливість оновлювати зміст, чого не вдасться досягти у паперовому форматі. Це також більш екологічно. Зрештою, сьогодні в багатьох не найкраще матеріальне становище, а відтак не кожний може собі дозволити придбати книгу. Тому свого часу вирішив таким способом внести свою частку у вільному доступі людей до знань. Для цього також заснував веб-сайт, де містяться всі авторські публікації.

— Цікаво, що при цьому вас нема ні в одній з соцмереж.

— У мене достатньо спілкування і уваги з боку людей, тому вважаю це зайвим. Узагалі, дуже критично ставлюся до життя у стилі i-life, яке сьогодні заполонило світ. Інформаційні технології є важливим інструментом, які дають людині додаткові можливості для пізнання і розвитку. Натомість дуже тонка межа поміж тим, коли смартфон у вашій руці є корисним девайсом, що працює на вас, і тим, коли він стає способом вашого життя. Студенти першого курсу, скажімо, замість того, щоб комунікувати «вживу», тусуватися і отримувати насолоду разом із друзями на вечірці, живуть у телефоні. А коли потрібно просто висловити свою думку або написати елементарну заяву — виходить у комп’ютерному стилі з його скороченнями та безграмотністю. Як на мене, це дуже небезпечна тенденція.

Вражений результативністю масованої «промивки мізків», яка відбувається сьогодні. Людей маніпулятивно примушують обговорювати Томос, «сєпарів», безвіз, мову, воєнний стан тощо тоді, коли значна їх частина існує за межею виживання. Найстрашніше — що це працює. А ті, хто звик сам дбати про своє майбутнє, масово виїжджають як на захід, так і на схід. Такими темпами в Україні скоро залишаться лише ті, у кого є обтяження — батьки/діти/власність, або ті, хто ні на що не здатний. А тим часом ані школа, ані медіа не вчать простим речам.

— Скоро вибори, вам вчергове пророкують боротьбу за крісло мера або, можливо, і за інші мандати. Минулого разу ви пропустили, говорячи про небажання працювати в такій системі координат. Що скажете цього разу.

— Запитаю навзаєм — ви вважаєте, що система координат змінилася?

— Суттєво — ні.

— Тоді вам заздалегідь відома відповідь на запитання. За натурою я перфекціоніст. Простіше кажучи, завжди вчився на відмінно. Сьогодні не відчуваю можливості бути відмінником, перебуваючи на державній службі у будь-яких її проявах. Тому наразі краще зосереджуюся на точкових, але важливих проектах, де можливо досягти реальний результат. Якщо не змінити систему, від переміни прізвищ нічого не зміниться.

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат