Розповідь про першого директора стадіону "Авангард".

Ентузіаст. Так назвав свій матеріал про першого директора ужгородського стадіону Авангард» автор книги «Мукачево спортивне» (Мукачево, вид–во «Елара», 2000 р.) Михайло Русин: «Олександр Михайлович Пайкош увійшов в історію закарпатського спортивного руху, як ентузіаст будівельник».  

Народився О. М. Пайкош 15 вересня 1912 року у с. Дравці (нині це майже мікрорайон Ужгорода). Його батьки були не з бідних. Мали у власному господарстві кілька гектарів землі, коней, добрий десяток корів, свиней тощо. З малих літ полюбляв займатися рухливими видами спорту, але найчастіше його можна було побачити на пасовиську, де хлопчаки–ровесники   випасували корів, коней і паралельно ганяли м’яч, який «змайстрували» власними руками з свинячого міхура, набитим   туго ганчір’ям.    

У 1919 році Саша пішов у перший клас місцевої народної школи. Після закінчення 4 класу, 11–річний юнак вирішив продовжити навчання в ужгородській народній гімназії. Самостійно склав вступні іспити, а батькам приніс лише довідку про те, що він здав відповідні екзамени і зарахований до навчального закладу. Так 11-річний дравецький хлопець у 1923 році став гімназистом, потрапивши у цікавий для нього світ наукових премудростей. Гімназія сформувала світогляд Олександра Пайкоша, визначила напрямки його подальшої діяльності. Тут під впливом знаних педагогів і громадсько-культурних діячів Йосипа Бокшая, Володимира Бірчака, Леоніда Бачинського, Андрія Алиськевича, Івана Панькевича він став пластуном, долучився до культурно-просвітницької і спортивної роботи у «Просвіті».

Ось як згадував уже на схилі свого віку Олександр Михайлович про одного із їхніх гімназійних наставників – Володимира Бірчака: «Починаючи з четвертого класу наставником нашого класу був Володимир Бірчак, який викладав українську мову і літературу. Він був високоосвіченою, інтелігентною людиною, з м’яким характером, з повагою і достоїнством ставився до нас, гімназистів. У нашому класі були діти різних національностей, але до всіх він ставився толерантно, з почуттям поваги і людської гідності. Та найбільше ми любили туристичні походи у гори, де інколи перебували й по 5–6 днів. Ніколи   не забуду нічне багаття, ранковий спів птахів, збір грибів та різних ягід. З класним керівником ми не лише збирали яфини, шипшину, лісові горіхи, чорниці, суницю,   калину, але про ці лісові дари природи наш наставник багато розповідав. Головну увагу приділяв грибам і   любив повторювати: «Якщо тине знаєш гриб, то краще його не чіпай. Ех, яке це було цікаве, захоплююче й безтурботне дитинство».

Після закінчення гімназії та вчительської семінарії 20-річний Олександр Михайлович вчителював у селі Чумальово ,що на Тячівщині (1932 рік), а відтак був переведений на вчительську роботу в село Кальник, що на Мукачівщині (1933 р.), де яскраво засяяв його талант педагога і громадського діяча. Молодий учитель став улюбленцем сільської молоді, організовував й проводив змагання з різних доступних видів спорту,   залучаючи юнаків і дівчат до туризму, гри у волейбол, футбол, малий теніс, керував драматичним гуртком, всіляко сприяв діяльності місцевого просвітянського хору, а також   прищеплював дітям і дорослим любов до української мови й історії.

Після загарбання Карпатської України гортіївською Угорщиною у березні 1939 року О. Пайкош був брутально викинутий з квартири директора школи в Кальнику, запроторений у табір Вор’юлопош, жорстоко катований за свої національні погляди, згодом, для «перевиховання» був направлений у центр Угорщини, неподалік Будапешта.

1945-1952 рр. — Олександр Михайлович очолював Ужгородський міськспорткомітет, доклавши чималих зусиль для реконструкції стадіону «Спартак», тамтешнього басейну, спортивних залів і майданчиків. Але чи не найбільше часу він приділяв будівництву стадіону «Авангард» на березі річки Уж. Про цей період у своїй книзі «Закарпаття у спортивному вимірі» В. Федак згадує: «Олександр Пайкош очолював спорткомітет Ужгорода й паралельно був керівником будівництва майбутньої головної спортивної споруди області. Аби зосередити свою увагу на будівництві «Авангарду» він у   серпні 1952 році звільнився   з основної роботи і, як кажуть, ночував та днював на будівельному майданчику».

У своїй книзі Василь Васильович вмістив фото на якому він та директор О. Пайкош (1957 рік) готують афішу та програмку до чергового календарного поєдинку ФК «Спартак» Ужгород. У програмці була вміщена й ця інформація: «Склад ФК «Спартак».Вворотарi — Рудольф Бiлiчка та Андрiй Гавашi, захисники — Тиберiй Липко, Степан Горват, Степан Асталош, Людвiг Варга, пiвзахисники — Василь Напуда, Степан Сербайло, Ладислав Калуя, Тиберiй Понц, форварди — Йожеф Сабо, Iван Диковець, Ернест Цiцей, Олександр Цiцей, Iван Мельничук, Йосип Гайла, Золтан Попiнчак, Йосип Гойчук та Iштван Кевi.

Старший тренер — ЗМС СРСР Михайло Михалина, тренер — Дезидерiй Товт.

Капітан команди — Степан Асталош.

Є також оперативна інформація, що нашого І. Диковця запрошено виступати за ФК “Динамо” Київ».

З 1967 року і аж до виходу на пенсію, працюючи в обласній раді спортивного товариства «Колгоспник» (голова П. Фітас —1952–1978 рр.), О. Пайкош багато зробив для зміцнення спортивної бази і розвитку спорту у селах Закарпаття. Зокрема, завдяки йому були розроблені плани-схеми будівництва стадіонів та комплексів спортмайданчиків у Великих Лучках, Кольчині (Мукачівщина), Фанчикові (Виноградівщина), Доробратові (Іршавщина), Волівці тощо. Він був консультантом, коли будували стадіони в Мукачеві, Сваляві, а також при впорядкуванні комплексу спортивної бази у студентському таборі «Скалка» та ін.

П. Ф. Фітас, який передав мені свій архів, згадує: «Після того, як моїм заступником став Олександр Пайкош, у селах, як після теплого осіннього дощу ростуть гриби, так швидко з’являлися спортивні споруди, зокрема стадіони, а футбольні поля до середини 70–их років були майже у кожному населеному пункті, де проживало не менше двох–трьох тисяч чоловік. Звичайно, що і сільські футбольні, волейбольні команди були на висоті. Скажімо, протягом 70–80–их років минулого століття   з 10 команд, що ставали чемпіонами та володарями кубка Закарпаття сім із них мали прописку на селі (ФК   «Колос» Нове Давидково (команда у 1975 та 1976 рр. двічі поспіль ставала володарем кубка Закарпаття), ФК «Колос» В. Лучки — аналогічно, ФК «Урожай» Кольчино (двічі чемпіоном області —1977 та 1979   й стільки ж разів здобувала головний трофей Срібної Землі), «Карпати» Дубове, «Деревообробник» Вилок теж ставали чемпіонами Закарпаття)). Крім того, наша обласна рада «Колос» проводила свої внутрішні змагання, зокрема, чемпіонат та кубок краю з футболу за територіальним принципом: дві зони у чемпіонаті (18 та 20 команд «основи» і стільки ж резервних складів і три зони у першій лізі по 16 команд — усього було 86 дорослих футбольних колективів і стільки ж «дубля».   А ще були й районні чемпіонати та кубки, де в основному брали участь сільські футбольні колективи, — резюмував Павло Федорович».              

З кінця 80-х років Олександр Михайлович активно включився в громадсько-культурне і політичне життя краю, був у числі ініціаторів відродження крайового товариства «Просвіта», членом його ради

12 грудня 1993 року О. Пайкошу на урочистих зборах з нагоди 125-річчя «Просвіти» був вручений диплом почесного члена «Просвіти». Звичайно, чимало нагород за сумлінну працю Олександр Михайлович отримав від керівництва міста та області.  

3 грудня 2001 року рідна дравецька земля прийняла його на вічний спокій.