1966 рік став для київського «Динамо» найбільш вдалим, адже вони   цього сезону оформили дубль, ставши володарями золотих медалей чемпіонату та кубка колишнього СРСР. Василь Турянчик головним матчем року назвав поєдинок між лідерами — ФК «Динамо» та ЦСКА Москва.

Ажіотаж навколо цього поєдинку, — згадує Василь Юрійович, — був величезним. Посуди сам: 60 тисяч уболівальників на головній арені України. Крім того, велася пряма трансляція поєдинку, а наступного дня — повтор.   А ще приємним було те, що на центральне поле вийшло відразу п’ять вихованців закарпатської школи футболу з 22 учасників цієї зустрічі (див. зверху витяг із газетної публікації «Спортивної газети»).

Цій зустрічі передувала велика кількість статей як у спортивній, так і загальній пресі.   Різним був їх тон. Але всі оглядачі сходилися в одному: гра буде впертою. Окремі спеціалісти віддавали перевагу нашим суперникам, посилаючись на те, що переслідувачі завжди перебувають у кращому становищі, ніж ті, кого вони наздоганяють. Тоді ми очолювали підсумкову турнірну таблицю, а армійці займали третю сходинку у ній, відстаючи від нас лише на одне очко. До того ж, ми грали «у рідних стінах». Однак, такі футболісти–аси, як Шестерньов, Істомін, Капличний, Пономарьов, Багрич і наші Варга та Секеч однаково класно грали тоді, як на власному стадіоні, так і в гостях.  

— Василю Юрійовичу, журналіст «Спортивної газети» у своєму огляді написав так: «Кияни в обороні серйозно помилилися лише двічі. Спочатку Соснихін недбало відкинув м’яч назад, примусивши похвилюватися стадіон, а потім «захисники» допомогли Федотову вивести у прорив Казакова. В усіх інших випадках оборона «Динамо» зіграла бездоганно. Островський нейтралізував Секеча, а Щегольков намертво прикрив Варгу.  

— (сміється) Оце журналіст дуже вдало підмітив. Річ у тім, що наш тренер практично усім гравцям цієї гри виставив «5», окрім Серебряникова — «4». А тренер москвичів гру Секеча «відзначив» оцінкою «2», а Варга, як кажуть закарпатці — кіл, тобто «1». Отак грали тоді наші захисники.

— Та почекайте лише своїх партнерів хвалити, бо читаю далі звіт: «Однак найбільшої похвали заслуговує усюдисущий Василь Турянчик.   Це, насамперед, завдяки його зусиллям дует Федотов–Казаков завжди брав фальшиві ноти. Центровий тандем армійців був повністю позбавлений оперативного простору, буквально задихався без нього, як риба викинута штормом на берег. Армійці інколи контратакували, але так і не знайшли ключ від київської фортеці» (див. ліворуч шарж на В. Турянчика).

— Дійсно ми тоді нав’язали суперникам нашу гру. Про це говорив і сам наш тренер «Дід» — Віктор Маслов. Та потрібно надати належне і нашим суперникам, адже перший тайм завершися без голів, тобто обидві команди грали нарівні. Правда, у другому таймі, уже на першій хвилині наш земляк Федір Медвідь відкрив лік голам. Як це було? Армійці неподалік свого карного майданчика збили нашого верткого Володю Мунтяна. До воріт 25–30 метрів. Наш Йожеф Сабо виконав удар. Як правило, він майже завжди наносив сильний удар прямо у ворота, але там він угледів нашого Медвідя і навісив м’яч на нього. Федя головою і відкрив рахунок. Другий гол забив сам Сабо. Біба подав корнер. Хтось із захисників москвичів головою виніс м’яч за межі штрафного майданчика, який попав до Йожефа. Діагональний його удар без підготовки був з тих, які практично не беруться — 2:0. У цій грі двічі відзначився Анатолій Бишовець — 4:0.Треба сказати і про те, що у цій грі по воротах москвичів не бив лише наш воротар Євген Рудаков.  

— Василю Юрійовичу, будь ласка, і кілька слів про те, як був здобутий головний трофей тодішньої країни у 1966 році?      

— У цих змаганнях ми стартували з 1/16 фіналу. Грали у Ставрополі з місцевим «Динамо». Стадіон вміщував 20 тисяч глядачів, а згідно з офіційними даними   було 25. Ми виграли від господарів з мінімальним рахунком 1:0. Гол забив Валерій Поркуян. Суперником в 1/8 фіналу у нас був ФК «Зеніт» Ленінград. Це була домашня гра, яку ми виграли з «сухим» результатом 3:0. Героєм   матчу став наш Федя Медвідь, який оформив дубль. Ще один м’яч у ворота гостей провів мій великий друг Андрій Біба, який, до речі, цього року став кращим футболістом колишнього СРСР.

¼ фіналу. Знову граємо вдома.   На цей раз у нас у гостях грізний столичний «Спартак». А головним героєм знову стає закарпатець — це Йожеф Сабо, який, як і Медвідь у попередньому поєдинку, оформив дубль, правда, один м’яч він забив з пенальті. Анатолій Бишовець став автором третього забитого м’яча, а четвертий оформив москвич Корнєєв (автогол). Під завісу гри москвичу Хусаїнову теж вдалося забити гол — 4:1.    

У півфіналі у нас була, інакше не скажеш, як «заруба». Знову ж таки матч грали «у рідних стінах», а приймали одноклубників з Мінська. Основний час завершився бойовою нульовою нічиєю. І лише на 114–ій хвилині додаткового часу мені вдалося забити єдиний і переможний гол.  

— Ого!

— Ого не ого, а тоді усі команди, що грали у «вишці», були добре укомплектовані класними футболістами. А я у критичних ситуаціях практикував підключатися до наших форвардів. Скажімо, у Донецьку мені навіть вдалося оформити дубль. Тоді ми теж грали на кубок колишнього СРСР, правда, призабув на якому етапі.    

— І про фінал.

— У фіналі ми грали проти колишньої команди нашого нинішнього тренера Віктора Маслова — ФК «Торпедо» Москва. Стадіон у Лужниках. 70 тисяч глядачів. 2:0 на нашу користь. Голи забили Андрій Біба та Анатолій Бишовець. Вітання. Обійми і пісня над московським стадіоном «Знов зозулі голос чути у лісі» … і приспів по три–чотири рази:

«Ось як хлопці-динамівці грають,
В кубки золото вони складають,
А прийдуть часи, коли й богиню
Заховають в українську скриню».

Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.