Або фото на титульній сторінці з «Футбол–хокею», на яке натрапив у власному архіві, зумовило написати цей матеріал.

Я уважно переглядаю   свій архів. Потроху викидую, бо у моєму трикімнатному «голуб’ятнику» (трикімнатна квартира має аж 68 квадратних метрів ), де туляться 5 осіб, досить тісно. Тим більше, що я окупував одну кімнату на правах господаря, а у другій зберігається «Народний музей спортивної слави Закарпаття». Одних підшивок спортивних газет більше сотні. Скажете, що блефую. Добре. Назву з десяток про які ви, шановні любителі спорту, навіть не чули: «90 хвилин» (Івано–Франківськ). Розгортаю за 9 серпня 1994 рік і шукаю рідне «Закарпаття». Знайшов. Кубок України. 1/16 фіналу (див. нижче).

Йдемо далі. Газета «Буковина спортивна». Теж шукаю своє. Хоча на Буковині заслужених майстрів спорту колишнього СРСР з футболу і нема, але вони надрукували весь список. Цікавимося своїми. Їх чудова сімка: М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук та Й. Беца. Йожефа Йожефовича назвав останнім у списку через те, що він це звання отримав лише у 1991 році. Є тут ще два цікаві факти. Серед футбольних клубів «заслужений» найбільше підготував ФК «Динамо» Київ — 43 (кожен сьомий закарпатець), ФК «Динамо» Моква — 40, ФК «Динамо» Тбілісі — 32, ФК «Спартак» Москва — лише 29, ЦСКА (ЦБЧА)— 25, ФК «Торпедо» та «Локомотив» Москва — відповідно 14 та 8.

І таке. Найбільш молодим змс був Е. Стрельцов, а найстаршим за віком наш Йожеф Беца (1991 рік). Про останній факт пізніше розповім в одному з наступних матеріалів. А мова піде про те, як мукачівець отримав звання «ЗМС СРСР» через 35 років, адже він став чемпіоном олімпійських ігор ще у 1956 році.

Ще кілька назв газет — «Наш футбол» (Дніпро), «Фінт» (Київ), «Хет–трик» (Маріуполь), «Футбольний крок» (Житомир), «Футбол по–луганськи», «Форвард» (Севастополь) та інші.

А ми повернемося до фотографії, яка була вміщена у додатку «Советского спорта»— «Футбол–Хокей» (№20,17 червня 1987 р.) — див. Зверху.

Сам матеріал журналісти назвали «Битва гігантів».

10 травня 1987 року. 18.00. Москва. Центральний стадіон ім. В. І. Леніна. 95 000 глядачів. ОГО!!!

ФК «Спартак» Москва – ФК «Динамо» Київ — 0:0.

Суддя: Г. Голіков (Ленінград).

ФК «Спартак»: Дасаєв, Каюмов, Б. Кузнєцов, Суслопаров, Бубнов, Мітін, Є. Кузнєцов, Пасулько, Месхі (Колядко, 80), Черенков, Родіонов (90 відсотків членів Першої та олімпійської збірних СРСР).

ФК "Динамо" К: Чанов, Безсонов, Горілий (Баль, 67), О. Кузнєцов, Євсєєв, Рац, Яковенко, Михайличенко, Заваров, Євтушенко, Бєланов (Блохін, 71).

Витяг із статті: «Найсильніший клуб СРСР останніх двох років (Спартак» — Авт.) уже програв Суперкубок УЄФА румунській "Стяуа" (0:1) та півфінал Кубка європейських чемпіонів "Порту" (двічі по 1:2). У чемпіонаті країни кияни так само не сяяли. Після двох домашніх перемог на старті над «Араратом» (7:0) та «Нефтчі» (2:1), косяком пішли поразки: «Дніпро» та ЦСКА у Києві – по 1:2, «Шахтар» у Донецьку – 0: 1. Як підсумок, 15 місце (!) серед 16 команд із чотирма набраними очками у п'яти матчах. Щоправда, інші команди провели на дві-три ігри більше. Але факт того, що «Динамо» Валерія Лобановського перед матчем зі своїм найважливішим суперником знаходилося в глибокій ямі (психологічній та фізичній) – факт незаперечний. Московський «Спартак» навпаки, почував себе у чемпіонаті чудово – жодної поразки у восьми матчах при шести перемогах, 14 очок та одноосібне лідерство. Команді Костянтина Бескова явно набридло бути «вічно другою», як прозвали «Спартак» у 80-ті роки. Більше того, багато хто вже на початку травня поспішив оголосити, що «червоно-білі» не мають конкурентів за чемпіонське звання. З цим багато хто був не згідний. Насамперед – кияни. У неділю 10 травня на стадіоні в Лужниках зібралося 95 000 глядачів (для порівняння взяв три поєдинки, котрі відбулися цього ж дня: «Торпедо» Москва – ЦСКА — 1:0 (41 000 глядачів), ФК «Нефтчі» Баку – ФК «Динамо» Тбілісі – 3:0 (37 тисяч) та ФК «Кайрат» Алма-Ата – ФК «Зеніт» Ленінград — 1:0 (30 000 глядачів — Авт.) для того, щоб особисто побачити битву двох гігантів вітчизняного футболу. Хоча Центральне телебачення вважало за краще транслювати «Міжнародну панораму» дорослим та мультфільми для дітей. Матч показувала друга програма, яка йшла на обмеженій території Росії. На поле вийшла майже вся збірна СРСР: Рінат Дасаєв, Сергій Родіонов, Олександр Бубнов («Спартак»), Віктор Чанов), Володимир Безсонов, Олег Кузнєцов, Василь Рац, Павло Яковенко, Олексій Михайличенко, Олександр Заваров, Вадим Євтушенко, Ігор Бєланов, Олег Блохін ("Динамо" Київ). Це при тому, що спартаківець Вагіз Хідіатуллін пропускав матч через два попередження, а киянин Сергій Балтача не зміг зіграти через травму. До того ж, Анатолій Дем'яненко терміново поїхав на похорон батька. Проте, 13 «зірок» радянського футболу, які викликали Лобановський до збірної, видали на гора справжню битву гігантів. Весь перший тайм кияни намагалися пройти оборону спартаківців за допомогою різких флангових проривів із незмінними прострілами в центр на партнерів, що набігають. До того ж, динамівці часто вдавалися до далеких ударів, з якими не легко справлявся Дасаєв. Могли забити Рац, Заваров, Євсєєв, Бєланов, знову Рац. Причому червоно-білі не цуралися брудної гри. Наприклад, як тільки Бєланов обдурив фінтом Суслопарова і виривався на оперативний простір з перспективою виходу віч-на-віч із голкіпером «Спартака», Юрій Суслопаров без сором'язливості в стрибку руками завалив динамівця. Ось так, навіть за ціною попереджень, ліквідувалися погрози гостей з України. Правда, після перерви потроху перебрали ініціативу до своїх рук. І вже шанувальникам народної команди Росії доводилося хапатися руками за голову, коли Михайло Месхі точнісінько повторив удар Бєланова вище за поперечину. Могли відзначитися Євген Кузнєцов, той самий Месхі. Але в результаті на табло стадіону у Лужниках так і залишилися одні нулі.

А тепер слово самим учасникам матчу: