1. Новини
2. СПОРТ

Ще одного корифея закарпатського спорту не стало

Учора, 6 травня, на 89 році життя після важкої хвороби відійшов у вічність перший майстер спорту СРСР з волейболу (1951 рік) на Західній Україні, колишній член збірної УРСР з цього виду спорту, екс–викладач кафедри фізичного виховання Ужгородського Державного університету (1957–1999 рр.), легендарний атлет Іван Іванович Скрябін. Ім'я цієї чудової людини навічно вписане золотими літерами в історію українського та закарпатського спорту.

Автор цього матеріалу, голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України, спільно з Федерацією волейболу Закарпаття (голова — І. Зарева) та кафедрою фізичного виховання УжДУ (С. Михайлович, М. Молнар, І. Сущенко) у 2012 році організували й провели (ужгородський СК «Юність») всеукраїнський турнір із волейболу серед ветеранів (55 років і старші), присвячений 80–річчю від дня народження І. Скрябіна (на фото ліворуч титульна сторінка буклету — автор В. Гаджега).

Волейболу в Україні минулого року виповнилося 95 років. Іван Скрябін майже його ровесник — 16 лютого 2021 р. йому було 89. Свого часу Іван Іванович також був членом молодіжної збірної колишнього Союзу, Укрради ДСТ «Колос», провідних ВК «Іскра», «Спартак» Київ та тренером легендарної волейбольної команди співробітників УжДУ. Остання двічі ставала переможцем всесоюзних змагань серед викладацьких команд — і це далеко не всі спортивні заслуги знаного закарпатця.

І. І. Скрябін народився у Празі у сім’ї учителів. Та коли йому було рік, сім’я перебралася у с. Котельниця, що на Воловеччині. А ще через 5 років Скрябіни перебралися у с. Свобода, що на Міжгірщині, де батька майбутнього волейболіста місцева влада призначила директором школи. Після закінчення 4-го класу місцевої школи батьки віддали сина до Хустської гімназії. Тут він вперше до рук взяв волейбольний м’яч, а уже у свої 15 років став капітаном збірної команди Закарпаття серед школярів, пізніше грав у складі волейбольної команди (ВК) «Іскра» та «Спартак» Київ, був головним тренером збірної команди Укрради «Колгоспник», головою федерації волейболу Закарпаття. Протягом 44 років його роботи в УжДУ чоловіча й жіноча волейбольні команди вишу 35 разів ставали чемпіонами Срібної Землі.

З Іваном Івановичем, якщо сказати по–закарпатськи, цімборували. Ми четверо (професор УжДУ Ю. Туряниця, доцент М. Молнар, І. Скрябін і я) за чашкою кави по–закарпатськи могли годинами сидіти у кав’ярні над Ужем і говорити про волейбол, футбол, знаних атлетів Срібної Землі та відкриття «Музею спортивної слави Закарпаття». При одній такій невимушеній зустрічі я і взяв інтерв’ю від знаного краянина (витяги з нього).

—Іване Івановичу, кілька слів про батьків і чи хотіли вони бачити свого сина спортсменом?

— Батько був професором у Карловому університеті, закінчив два університети — Харківський і Московський. За національністю він був росіянином, а мама — чешкою. Я народився у Празі, однак через те, що мама захворіла на туберкульоз, ми змушені були змінити клімат. Лікарі порадили два райони — Міжгірський і Воловецький, де був сприятливий для мами клімат у стані цієї хвороби. Ми переїхали на Воловеччину – і мама прожила до 84 років. Мій брат у 1941 році під час мадярської окупації втік до Росії, і там його закатували у таборах. А мене закарпатці прийняли за свого (усміхається. – Авт.), внесли до енциклопедії відомих краян, хоч я не корінний закарпатець.

Ще в шкільні роки я грав у команді викладачів СК «Русь». Старші пасували, а я нападав. Після гри вони йшли пити пиво, а мені купували сік (усміхається. — Авт.). Через зайнятість спортом я не встигав виконувати уроки, тому бувало й таке, що отримував трійку, на що батько дуже сердився і казав, аби вчителі не брали мене в команду. Але ті робили по-іншому: просили своїх колег, аби мені не ставили погані оцінки, і я продовжував грати у команді.

- Чи пам’ятаєте той момент, коли вже твердо вирішили, що будете волейболістом?

— Я навчався в Хусті у той час, коли це було спортивне місто. Всі мої викладачі були спортивні, особливо любили волейбол, а спортзал був постійно зайнятий гравцями. Я захотів стати спортсменом після візиту прикордонників, які грали за збірну Москви. Це були гравці високого класу, і я захотів стати таким, як вони. Волейбол вважався тоді, як і зараз, найбільш масовим видом спорту. Це дуже інтелігентна гра, дуже динамічна. Тут є сильні удари, які приймаються у захисті. Та й сама техніка дуже складна і водночас дуже гарна. Це мене й привабило. Взагалі, мені подобалися багато видів спорту. Я мав другий розряд з легкої атлетики, штовхав ядро на 11 метрів, а взимку займався лижними перегонами.

Була в мене історія, — згадує Іван Іванович, —коли посперечався з моїм деканом Михайловичем, який на професійному рівні займався штовханням ядра. Судила нам його дружина. Ми вже були у віці, і я штовхнув ядро на 9,50 метрів, а він штовхав далі за мене, але робив заступи, через що дружина робила йому зауваження. Тому його результат вийшов до 9-ти.

У 1947 році я був капітаном збірної школярів Хуста, потім області. Після закінчення школи мене направили до Київського інституту. Оскільки я серйозно займався лижами, то почав наполегливо тренуватися з олімпійського виду спорту — це стрибки з трампліна. Навіть на чемпіонаті України двічі ставав призером. Програвав лише Парфьонову та Булатову.

Тоді було модно займатися кількома видами спорту. Скажімо, мій тренер був майстром спорту з трьох видів.

—Кількома словами про спогади з часів роботи на факультеті фізичного виховання УжДУ?

— Біля витоків створення кафедри фізичного виховання стояли Микола Кивежді, Іван Собенко, Інокентій Алексєєв, які представляли різні види спорту. Як і всі вони, я пройшов за конкурсом, аби працювати на цій кафедрі.

— А хобі маєте?

— Люблю подорожувати. Завдяки волейболу побував у Гельсінкі, Стокгольмі, Копенгагені, Гамбурзі, Франкфурті-на Майні, Цюріху, Женеві, Римі, Калькутті, Індії, а також у всіх країнах колишнього СРСР. Із 1949 до 1952 року ми вигравали всі матчі. Коли виїжджали за кордон, нам казали, що поразка прирівнюється до зради.

—Іване Івановичу, Ви напрочуд привітна, добра, щира й компанійська Людина з великої літери. З Вами цікаво вести мову на будь–яку тему, у тому числі й про житейську.

—Варто пам’ятати, що життя минає, воно не вічне, тому потрібно бути порядним, чесним, зокрема, серед студентів. Погані викладачі завжди були, але проходить час, і колишні студенти не хочуть вітатися з такими. І сьогодні коли чую про викладачів-хабарників, не хочеться їм подавати руку. Найважливіша у житті — повага, яку маєш серед людей.

Так, цю повагу Іван Іванович мав завжди від людей. А заслужив він її своєю наполегливою, сумлінною та чесною працею.

…Поховали І. І. Скрябіна сьогодні в Ужгороді.

Закарпатське обласне відділення НОК України, Федерація волейболу Закарпаття, колектив УжНу та вся спортивна громадськість краю висловлюють глибоке співчуття рідним і близьким Івана Івановича.

Підготував Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.