Сьогодні ґранду вітчизняного футболу, екс-гравцеві легендарного СК «Русь» та «Спартак» Ужгород, кращому бомбардиру ФК «Динамо» Київ (1950 рік), головному тренеру ФК «Говерла», яка у 1972 році вперше в історії крайового футболу (першість СРСР, 2–га ліга, клас «А», українська зона) виборола «срібні» медалі, Дезидерію Людвиговичу Товту виповнилося б 100 років.

Один із енциклопедистів українського футболу Л. Каневський у своїй документальній повісті «Футбол: київське «Динамо» святкує ювілей» («Спортивна газета» за 6 вересня 1977 року), зокрема, пише: «Він був одним із   найкращих   вихованців   закарпатського   футболу першого «київського призову». Його «коронкою»   був   сильний   удар із-за меж штрафного майданчика. Часто воротарі не встигали й руху зробити, як м’яч опинявся в сітці».

Так, це мова йде про одного з найобдарованіших закарпатських футболістів,   форварда   київського «Динамо» та ужгородських команд СК «Русь» та «Спартак», а пізніше головного тренера ужгородської «Говерли» зразка 1972 року Д. Л. Товта, який у 50-ті роки зіграв за ФК «Динамо» Київ 85 поєдинків і провів у ворота суперників 24 голи.

Наша довідка: Дезидерій Людвігович Товт народився 4 вересня   1920 року в Ужгороді. З малих літ поміж   ровесників   вирізнявся   своєю непересічною грою. Як стверджують ті, хто його добре знав, він був щедро обдарований   від   природи.   У   неповні свої 15 літ Деже, як його люб’язно прозвали уболівальники,   уже грав за юнацький склад місцевої команди СК «Русь».

1937 – 1938 рр. —   Д. Товт гравець юнацької збірної Підкарпатської Русі, а через рік одягнув   футболку   «основи» прославленого СК «Русь» у якій провів 9 сезонів. Кілька років поспіль був навіть його капітаном.

У 1945 році в складі збірної команди Закарпаття   з   футболу   став чемпіоном І-ої повоєнної   Спартакіади   УРСР,   котра   проходила   в столиці України.

Цього року СК «Русь» була розформована і він свою футбольну кар’єру пов’язав із місцевим «Динамо» (цю команду організував у місті над Ужем лейтенант міліції, у майбутньому перший ЗМС СРСР на Західній Україні, капітан київського «Динамо» у 50–их роках минулого століття, тренер команд майстрів та голова федерації футболу Закарпаття»   (1974–1995 рр.)Михайло Михалина), а ще через рік захищав кольори ФК «Спартак» Ужгород, якому віддав багато літ і сил, як і гравець, так і тренер.

Мало того, він був одним із засновників   команди майстрів «Спартак» Ужгород, яка вже у своєму дебютному футбольному сезоні виборола звання чемпіонів УРСР серед аматорських команд та перемогла в перехідному турнірі за вихід до 2–ої групи першості СРСР.   Уболівальники   зі стажем і тепер із задоволенням згадують блискучу гру ужгородських спартаківців зразка 1946 року. А Товт став тоді   героєм одного з найсенсаційніших матчів сезону в країні. Мало кому відомий за межами Закарпаття ужгородський «Спартак» із рахунком 4:3 виграв матч 1/8 фіналу Кубка СРСР в однієї з найкращих команд того періоду — ФК «Динамо» Ленінград (у чемпіонаті СРСР ФК «Динамо» Ленінград сезону–46 зайняв 5–те місце, а кияни — останнє!).

Про бомбардирські здібності Дезидерія Товта говорить і той факт, що 12 серпня 1947 року в календарному матчі   з   запорізьким «Більшовиком» він зробив так званий покер, тобто у цій грі у ворота суперників провів 4 м’ячі.

У кінці 1948 року Товта разом із   кількома   ужгородцями та мукачівцями запросили до ФК «Динамо». Практично всі закарпатці, крім Г. Лавера та І. Фабіяна, грали в дублюючому складі. Наступного року динамівські резервісти святкували перемогу, вигравши звання чемпіонів країни серед дублюючих складів.

Три футбольні сезони (1950 — 1952 рр.) Д. Товт виступав за «основу» київського «Динамо» (провів 85 ігор, і забив 23 м'ячі у чемпіонаті СРСР). Кращий бомбардир «Динамо» у сезоні–50 р. (11 голів).

У 1952 році він повернувся у   рідний   Ужгород, де продовжив виступати за місцевий «Спартак» і   разом   із   ним   у 1953 році вдруге став чемпіоном України серед   КФК.

У 1954 році форвард ужгородського «Спартака» Д. Товт — єдиний із гравців, який у цьому сезоні   зіграв   усі календарні матчі та став одним із кращих бомбардирів — 10 голів (Юлій Грубчак з Мукачева — 12). У цьому сезоні нападник оформив дублі 2 у трьох матчах (25 тур, 18 вересня 1954 р.): ФК «Спартак»– ОБО Севастополь — 5:1 (дублем також відзначився Олександр Ціцей, а ще один м’яч забив Тиберій Петрушевич.

Одеса. 18 квітня 1954 рік. Фото на пам’ять перед матчем «Харчовик» (Одеса)—“Спартак” (Ужгород). «Основа» ужгородців (зліва направо): капітан команди (з квітами в руках) Дезидерій Товт, Василь Пап, Йосип Біловарі, Йосип Егерварі, Іван Мельничук, Золтан Сенгетовський, Золтан Мереї, Борис Калинов, Юлій Грубчак, Карло Олаг та Дмитро Калинич.

У 1956 році 36–річний Д. Товт у складі рідного ФК «Спартак» не лише став кращим бомбардиром (6 голів), але до свого активу записав цього сезону два дублі (4–ий тур, 21 квітня 1956 р.): ФК «Спартак» – ОБО Петрозаводськ — 3:0 (ще один гол на рахунку форварда Василя Зубака з Мукачева); 29–ий тур, 2 жовтня 1956 р.: ФК «Спартак»– ФК «Харчовик» Одеса — 4:0. Ще по одному голу у ворота гостей провели захисник Степан Асталош та форвард ужгородців ЗМС СРСР Михайло Михалина. Останній свій гол за команди майстрів Д. Товт провів у 31–му турі (14 жовтня, 1956 р.) у домашньому поєдинку між ФК «Спартак»–ФК «Торпедо» Таганрог — 2:2. У цій грі також відзначився ще один нападник Іван Мельничук з Рахова.

Після активної футбольної кар’єри, маючи стаж гравця більше 20 років, він перейшов на тренерську роботу. Довгий час працював із командою «Говерла» (Ужгород), гравці якої у 1972 році стали «срібними» призерами першості колишнього СРСР у 2-ій лізі серед українських команд класу «А» (на фото Д. Товт стоїть праворуч).

Д. Товт серед 100 кращих бомбардирів українських команд класу «Б». З 41 забитим м’ячем він на 72 позиції. А кращий показник серед закарпатців мають лише мукачівець Ю. Грубчак (54 голи — 27 місце) та І. Секеч (53 — 29).

У 70-х роках минулого століття Д. Л. Товт очолював федерацію футболу Закарпаття.

Почесний громадянин міста Ужгород.

Свого часу, працюючи ще на Закарпатському обласному радіо, мені випала честь спілкуватися з цим відомим футболістом та наставником ужгородських команд майстрів.

Ексклюзивне інтерв’ю:

— Дезидерію Людвіговичу, а з чого все почалося?

— Як і у всіх моїх ровесників. Правда, тоді не було ні спеціальних дитячо-юнацьких шкіл, ні м’ячів, ні спортивного нормального взуття. За м’яч служило все, що було хоч трохи кругле.

— Згадайте, будь ласка, матч, який приніс ужгородській команді «Спартак» славу і вам теж. Мова йде поєдинок на Кубок СРСР між ужгородським «Спартаком» та ленінградським «Динамо».

— Такі матчі не забуваються. Це був 1946 рік. Ми стали чемпіонами України серед КФК, а також узяли участь у змаганнях на Кубок СРСР. Нам вдалося дійти до 1/8 фіналу, де зустрілися з сильною на той час командою вищого дивізіону чемпіонату СРСР — ленінградським «Динамо». Це був справжній кубковий матч. Було забито 7 голів. Нам вдалося провести у ворота суперників чотири, на які ленінградці відповіли тільки трьома. Крім мене, ще по одному голу забили Рудольф Айхерт, Ернест Юст та Іван Фабіан.

— На вашу думку, завдяки чому ви обіграли грізних суперників?

— У нас тоді була хороша команда-моноліт. Кожна ланка на футбольному газоні працювала, як швейцарський годинник. З перших хвилин ми трохи переживали, адже нашими суперниками був один з провідних колективів на той час у країні. Однак, хвилювання перебороли лише тоді, коли провели свій перший гол. Щодо ленінградців, то вони й гадки не мали, що якась там команда з провінційного містечка, може продемонструвати таку гру. Особливо у другому таймі вони намагалися переломити хід поєдинку на свою користь — та потяг, як кажуть, уже поїхав.

— Ви забивали багато голів?

— Як мовиться, раз на раз не приходилося. Було чимало дублів, набагато менше хет-треків, а покерів — тим паче. А ось в одному матчі мені вдалося провести 4 м’ячі. Це було в Києві на початку липня 1947 року. Ужгородці, як переможці Західної зони, у фінальному турнірі зустрілися ще з трьома командами-переможницями своїх зон. Ми від усіх суперників виграли, до того ж, з великими рахунками. А ось 12 липня відбувся поєдинок між ужгородцями та запорізьким «Більшовиком». У ворота суперників нам удалося забити 7 м’ячів, 4 з яких провів я. Суперник спромігся лише на гол-престижу.

Після цього поєдинку мене «сватали» до московського «Спартака». Запрошення було заманливим, але я чомусь відмовився. Нині уже важко сказати чому. Мабуть через те, що не люблю кочівне життя.

— До речі, ви грали проти московського «Спартака» три матчі. У першому ужгородці в 1946 році на Кубок СРСР в 1/8 фіналу поступилися, а ось наступного року вже у двох товариських поєдинках, що відбулися в нашому обласному центрі, закарпатці виграли. «Закарпатська правда» (стаття «Ужгородці перемагають вдруге», 22 квітня 1947 року) про вас писала так: «Як і завжди, з найкращого боку показав себе найсильніший гравець господарів Д. Товт. Висока спортивна техніка і особливо точний розрахунок — його невід’ємні якості. Тому, істотно, що саме він на 17-ій хв. 2–го тайму забив красивий і вирішальний гол із лінії штрафної позначки».

— До речі, в цьому ж році, правда, уже в жовтні, ужгородці «у рідних стінах» грали товариський матч ще з одним грандом вітчизняного футболу — московськими динамівцями, де ви теж провели у ворота гостей єдиний і вирішальний гол.

— Та цей гол, як кажуть, не був «трудовим», тобто із гри. Москвичі порушили правила у своєму карному майданчику і арбітр справедливо призначив пенальті, який я пробив сильно і точно. Голкіпер, як кажуть, і оком не встиг кліпнути.

— Але уже восени 1948 року Ви дали згоду і відгукнулися на запрошення керівників ФК «Динамо» Київ, хоча стверджуєте, що не любитель кочівного життя?

— Це великі й різні речі: «Динамо» і «Спартак». Перша команда —це ж головний футбольний колектив твоєї республіки. До того ж, у «Динамо» я поїхав не один, а відразу десять закарпатців. Це —Георгій Лавер, Михайло Михалина, Іван Фабіан, Золтан Сенгетовський, Ернест Юст, Михайло Коман, Василь Гажо, Золтан Дьєрфі та Василь Годничак. А найбільш вагома причина нашої згоди — це прохання наших уболівальників піти на допомогу кращій команді України, яку в перші післявоєнні роки лихоманило. Не було хороших виконавців, адже зі старого складу, що виступав ще до початку Другої Світової, залишилося небагато. А тим, хто пройшов дорогами війни, було важко відновити свої кращі спортивні кондиції.

А щодо кочівного життя, то ти майже половину футбольного сезону у дорозі або за межами рідного міста. Футболіст — це той же мандрівник чи турист, котрий намагається побувати всюди. Якщо останні це роблять, бо для них це захоплення, то для гравця чи тренера — це вимушеність, яка пов’язана з основною роботою. Словом, футболіст чи тренер — це цікаві професії з усіх сторін, тим паче, коли команда показує хороший результат і демонструє змістовну та видовищну гру.

— Які голи найбільше запам’яталися?

— Як правило, найбільше запам’ятовуються ті голи, котрі вирішують долю відповідального поєдинку. А їх в Ужгороді й Києві було чимало. Я завжди більш цінував гол, забитий у ворота суперників на його власному полі.

— Дезидерію Людвіговичу, я нещодавно із захопленням прочитав цікаву книгу екс–воротаря київського «Динамо» Олега Макарова «Вратарь». У ній він згадує свій перший матч за команду майстрів — одеський «Харчовик», який свого часу, як і ужгородський «Спартак», був чемпіоном України серед КФК. Ось як він пише про «темноволосого кремезного хлопця з насмішкуватими очима», тобто про вас...

«Грали календарні матчі у Львові та Ужгороді, — згадує майбутній ЗМС СРСР (1961 рік) та ЗТ УРСР (1965 р.) Антон Ідзковський. Один із воротарів «Харчовика» захворів и мене головний тренер одеситів Акім Фомін узяв другим голкіпером. У Львові ворота захищав Близинський, а в Ужгороді після зіткнення з крайнім форвардом господарів, він попросив заміну. Залишаючи ворота сказав мені: «наглядай за Товтом. Це сущий рись. Але хто такий Товт, я не знав, мені це тоді навряд чи допомогло б, тому що, крім м'яча, нічого не бачив. Матч закінчився з рахунком 1:1 і після гри товариші навіть хвалили мене. Але був ще один матч з ужгородцями — через день. Ми вишикувалися в центрі зеленого килима, хтось із товаришів показав мені черноволосого здорованя з насмішкуватими очима.

— Ось це і є Дезидерій Товт. Стережися його. Але як я не старався боротися з його сильними ударами, нічого доброго з цього не вийшло. Ми програли з рахунком 1:4, і три м'ячі до свого активу записав саме Товт.

Пізніше, коли ми зустрілися вже як одноклубники в київському «Динамо», згадали моє бойове хрещення, і я дорікнув йому:

— «Що ж тоді не пощадив молодика? Хіба ти не бачив, що я трясуся від страху? Адже це був мій перший матч за майстрів.

Дезидерій розсміявся: «Я не хотів, щоб ти зазнався. Краще погано почати і добре закінчити, ніж навпаки».

— Дезидерію Людвіговичу, багато тих. хто бачив вас на футбольному газоні переконують мене в тому, що кращого гравця-закарпатця за минуле століття не було. Я не хочу вам співати дифірамби, бо, на жаль, вашої гри не бачив, однак мені попалася, як мовиться, на очі футбольна програмка, випущена в Житомирі 23 липня 1971 року, коли в цьому обласному центрі грала ужгородська «Говерла» проти місцевого «Автомобіліста». Вас «представили», звісно, як старшого тренера ужгородців, але що цікаво, у ній було написано й таке: «Головний тренер — ЗМС СРСР Д. Товт».

— (Сміється). З цього приводу в народі кажуть: «вогню без диму не буває»... Хвала Богу, що не я один такий. Але до такого звання не «дослужився». Не знати, якби склалася подальша моя доля, якби я залишився ще на 3-4 футбольні сезони в київському «Динамо»?! А так і залишився рядовим футболістом, як і багато наших класних гравців. Взяти хоча б Івана Диковця чи Андрія Гаваші...

— І все ж, який забитий вами гол найбільше запам’ятався?

— Це було 17 квітня 1949 року, у день відкриття чемпіонату СРСР з футболу. Я вже тоді грав за «основу» київського «Динамо». Ми приймали одноклубників із Ленінграда. Перший гол нам забили гості. Це зробив колишній киянин Петро Дементєв. Не пройшло й кількох хвилин як мені вдалося встановити рівновагу. Я був на сьомому небі. А свій перший гол забив у Києві донецькому «Шахтарю». Ми тоді виграли 2:0. Словом, кожен забитий для мене м’яч — це подія в моєму житті. І цю щасливу мить я старався найперше дарувати уболівальникам.

Д. Товт у футбольному сезоні 1950 року став кращим бомбардиром киян. Були й такі матчі, що ужгородець відзначався і дублем, як скажімо у календарному поєдинку 16 квітня 1950 року на київському стадіоні ім. М. Хрущова. Цей поєдинок зібрав більше 50 тисяч глядачів. Автор цих рядків переглянув кілька газет того періоду і зробив витяги з матеріалів про цей історичний поєдинок („Динамо” Київ – „Динамо” Ленінград — 2:2), де в „основі” відразу грало четверо закарпатців: М. Михалина, Г. Лавер, Е. Юст і автор двох голів Д. Товт. До речі, ще двоє закарпатців були у запасі — це В. Годничак та З. Дьєрфі.

— У 1950 році в „основі” київського „Динамо” грало найбільше закарпатців. Чи були такі матчі, де відразу грало 5–6 наших із вами земляків?

— Звичайно. Їх було чимало. Скажімо, у тому ж таки 1950 році. Це був 12-ий чемпіонат СРСР серед команд майстрів класу "А". 22 червня на зелений газон київського стадіону «Динамо» у складі киян вийшло відразу 5 закарпатців: Сенгетовський, Лавер, Юст, Михалина і я. Крім нас у запасі було ще троє закарпатців, зокрема молодий М. Коман, В. Напуда та В. Грубчак. А за суперників, а це була команда «Шахтар» Сталіно (Донецьк) грав мукачівець Ф. Ванзел. Цей поєдинок ми виграли з рахунком 4:1. Один з голів провів ужгородець Сенгетовський. Я підрахував, що у той час в елітних командах СРСР грало приблизно 25 закарпатців. Словом, просто чудова команда із наших лише земляків.

— У складі ужгородського «Спартака» Ви були кілька разів кращим бомбардиром команди. Коли це було?

— Вперше у 1947 році. Тоді забив 12 м’ячів. А потім ще двічі (1955 та 1956 рр.) ставав кращим голеадором ужгородців. А всього за «Спартак» забив приблизно 45 м’ячів — це суто в календарних матчах. А були ще матчі на Кубок СРСР. Тут теж я відзначився 5 голами.

Про Товта, одного з найбільш досвідченого і загадкового закарпатського легіонера люди були готові вислухати будь-які небилиці. Уболівальники говорили про Дезидерія, як про великого футболіста, навіть поговорювали, що він колишній гравець збірних Польщі, Чехословаччини, був учасником поєдинків із «самими» англійцями. Яких тільки достоїнств не приписували скромному, мовчазному хлопцеві, в дійсності просто чудовому футболісту, котрий вийшов із хорошої закарпатської футбольної школи, а потім вніс посильну лепту в подальший розквіт цієї гри на рідній Срібній Землі.

Останні роки Д. Товт зі своєю дружиною Георгією Йосифівною, з якою разом був 57 років, проживав у столиці сусідньої Угорщини — Будапешті. Там же нині мешкають зі своїми сім’ями його двоє доньок — Клара та Георгія, внук Артур, любимі правнуки Ерік та Крістінка.

10 липня 2002 р. не стало великого Футболіста й Тренера. Та залишилася добра пам’ять про цього видатного гравця та наставника. Автор цього матеріалу започаткував Меморіал пам’яті Д. Л. Товту серед ветеранів.

А ось у 2010 році в ужгородському СК «Юність» відбувся традиційний Меморіал пам’яті із міні-футболу серед дівчат. Саме цього року Д. Л. Товту виповнилося б 90 років.

До обласного центру з Будапешта спеціально приїхали дружина Дезидерія Людвіговича — Георгіна, донька та внуки, котрі щиро привітали учасниць змагань, серед яких була і племінниця відомого футболіста й тренера Крістіна Костевка. Її команда й стала переможницею.

На фото екс–капітан команди «Верховина» Ужгород В. Радик (у другому ряді зліва), дружина Д. Товта — Георгіна (у першому ряді ліворуч), племінниця відомого футболіста й тренера Крістіна Костевка з головним призом, а також діти та зять Д. Товта.

Пам’яті Дезидерія Товта

Серця в нас сумують і коле нас щем,
— Ви в пам’яті нашій з футбольним м’ячем.
І кожен з нас скаже — я Вами горджусь,
Ви першим гравцем були в команді СКА «Русь».
І були капітаном у нас в “Спартакові”,
М’ячі забивали філігранні, чудові...
85 матчів Товт у “Динамо” зіграв,
А “дубль” двічі з ним чемпіоном СРСР ставав.
У складі “Динамо” голи забивали
Чим честь Закарпаття високо підняли.
Ви 24 (!) голи у чемпіонаті СРСР провели,
Чим самим планку у Союзі високо підняли.
“Говерлу” у “вароші” Ви тренували
І срібним призером із нею ставали.
В “А”- класі, в Українській зоні —
Заслуги Ваші видні, мов на долоні.
В “Говерлі” з ним були гравці —
І всі майстри спорту, усі молодці!
І Томаш Пфайфер, і Степан Варга,
І Василь Годничак, і Юрій Чирков,
Два Миколи — Тимчак і Русин,
Грали не гірше, як нині Гусин...
Наставник, тренер із футболу,
Залишив пам’ять, свою школу.
Він завжди з нами, вчора й нині
У ріднім краї й в Україні.

Микола Гнатюк,
24 травня 2003 року, м. Ужгород.

Підготував Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.