Пам’яті непересічної людини
23 квітня 2022 року передчасно зупинилося серце людини світлої душі, надійного друга і життєлюба Антонія Юрійовича Гуцул. Життєвий шлях був у нього непростий, вистачило би на кількох, а він прожив його сам.
Народився Антоній Юрійович 31 грудня 1931 року в с. Бедевля Тячівського району Закарпатської області в селянській родині. У ранньому віці втратив маму, а згодом і батька. Зростав із мачухою. Після початкової школи у рідному селі, навчався у Тячівській середній школі, потім в Ужгородському учительському інституті на факультеті української філології, який закінчив із відзнакою.
В інституті долучився до громадсько-політичного життя, туристично-краєзнавчої роботи, став інструктором із пішого туризму. Водив групи студентів по Карпатах: на Говерлу, Близниці та інші полонини.
У 1956 році у складі Збірної команди України пройшов на лижах Кольський півострів, Вовчу тундру біля Білого моря (хотів бачити північне сяйво). Відчув на собі морози до мінус 45. Про це потім багато розповідав. Ділився також враженнями і від походів по Кавказу. Школу інструкторів із туризму-альпінізму пройшов на Кавказі, школа знаходилася під Ельбрусом.
Про нього згадує його покійний земляк, доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету М. П. Тиводар у своїй книзі «Історія села Бедевля».
Після закінчення інституту направили його на роботу в Солотвинську середню школу Тячівського району вчителем українського мови та літератури.
Під час призову добровільно з’явився у військкомат і попросився взяти його в армію. Відправили його у школу офіцерів запасу в м. Калінінград. У радіовзводі вивчив «морзянку», і по шість годин на добу приймав і передавав азбукою Морзе закодовані тексти.
Після повернення з армії, став працювати вчителем, а пізніше — директором школи у с. Велика Уголька Тячівського району.
Роботу у В. Угольці вважав найкращим періодом у своєму житті через чудову природу та працьовитих людей. Тут і зустрів вірну подругу життя Єлизавету Василівну Панющик, з якою прожив багато щасливих років.
Проводив походи в печеру Молочний камінь, створив при школі маленький музей. Про його роботу писали в журналах, газетах.
У цей же період закінчив Станіславський педагогічний інститут, а пізніше стаціонарну Вищу партійну школу в Києві. Потім був переведений до Верхньоводянської середньої школи Рахівського району. Згодом його перевели штатним лектором у Рахівському райкомі партії, а потім на посаду інструктора обласного комітету партії в Ужгороді.
Згодом став другим секретарем Ужгородського районного комітету партії. Після виходу на пенсію, ще довго працював методистом-консультантом в Ужгородському міському управлінні освіти.
Ще багато хто пам’ятає його як рухливого, бадьорого. Та вже в кінці сил було мало, але постійно повторював: «Мене кличуть гори».
Його світла молода натура завжди знаходила відгук у душах молодого покоління. Основні його риси: високий професіоналізм, добропорядність, доброзичливість, чуйність, уміння цінувати інших людей, терпимість, знав собі ціну і ніколи не опускався до підлабузництва. Просив вибачення, якщо когось ненавмисне образив або не зміг виконати прохання або обіцяного.
Коментарі :
Додати коментар