«– Я люблю Вас.
– За що?
– Любов не задає питань».
У 1878 році вперше була оприлюднена книга «Анна Кареніна» російського письменника Льва Миколайовича Толстого. Знав би тоді автор скільки екранізацій цього роману вийде. Сьогодні йтиметься про найновішу екранізацію «Анна Кареніна» , яка побачила світ в 2012 році.


«Анна Кареніна» – історія пристрасті жінки, пристрасті такої сили, що вона готова заплатити   становищем у суспільстві та дітьми, їй це все дороге   й близьке до серця, але вона готова. І при цих обставинах вона все одно щаслива. Фільм знятий не стандартно, символічно, він насичений естетикою декадансу. І Кареніна –Найтлі виглядає в цьому антуражі гарно. Сніги, бороди і «У полі берізка ...» не псують фільм, вони просто нагадують іноземним глядачам, що драма розгортається в Росії.

Я хоч і вельми скептично ставлюся до екранізації класичних романів (тим більше в сучасних варіаціях), але «Анну Кареніну» чекала з особливим нетерпінням. Були побоювання з приводу підбору акторів і подачі самої картини глядачеві: адже далеко не всі зможуть оцінити своєрідний театральний прийом, який використовує Джо Райт. Зате сміливо можна заявити, що це вельми незвично і дуже ексцентрично виглядає на екрані. Я спочатку дивувалася від такого вибору зйомок, але поступово «втягнулася» і, можна сказати, увійшла у смак. Постановка і зйомка сцен ніби в театрі   додали драматичності усьому, що відбувається на сцені, оголили справжні почуття, і підроблені пристрасті. Все міняється, плавно перетікає з однієї сцени в іншу, заворожує і допомагає тримати глядача в напрузі.Як на мене, то апогей фільму –це епізод в опері , момент, який демонструє, як багато втратила героїня і як мало їй того, що вона знайшла, бо навіть любов Вронського її не рятує.

Велика відповідальність лягала на Кіру Найтлі, роль Кареніної одна з найскладніших жіночих ролей в кіно і театрі. Зіграти справжню Кареніну, якій «повірять», під силу лише досвідченій жінці. Не можу сказати що Кіра не впоралася зі своєю роллю, вона грала добре, але іноді не вистачало глибини в погляді, рухах і емоціях, а деякі вирази обличчя були до болю знайомі по її попереднім роботам в тому числі і з Джо Райтом. Тієї глибин що не вистачало в Кірі Найтлі, цілком заповнив Джуд Лоу, який блискуче зіграв Олексія Кареніна. Спостерігаючи за його емоціями так і хотілося сказати «Я тобі вірю», він показав чоловіка смиренного, який вміє себе тримати в руках і при цьому вміє прощати. Не було меж моєму подиву, коли в образі Вронського постав Аарон Тейлор-Джонсон, знайомий мені лише за роллю у фільмі «Особливо небезпечні». Для людини, яка робить перші кроки у великому кіно, з роллю він справився добре, а в кінцівці фільму, де любов межує з розчаруванням, його гра гідна похвал.

Композитор Даріо Маріанеллі створив прекрасне оформлення фільму. Навіть не так: музика в цьому кіношедеврі окремий персонаж, дивовижно підкреслює всі нюанси і відтінки емоцій героїв. З таким музичним супроводом не потрібні зайві слова, діалоги, достатньо просто подивитися на те, як кружляють у вальсі Анна і Вронський, чути прекрасне поєднання класики і російських народних мелодій і розуміти без слів, що відчувають герої.

Мені здається, фільм «Анна Кареніна»   вартий   перегляду. Не скажу, що він всім сподобається, але я на це дуже сподіваюся. Тут немає динаміки оповідання, але сам сюжет і його ідея подачі глядачеві чудові, тому рекомендую ознайомитися любителям сильних драм і повчального кіно.

Крістіна Балінт