З ім’ям легендарного русинського силача Івана Фірцака я знайома ще з маленького віку. На Закарпатті й досі побутує вислів: о, він сильний, як Кротон-Фірцак! Моя прабабця аплодувала його виступам у Сваляві, які богатир проводив разом з родиною майже у кожному населеному пункті Закарпаття, повернувшись з-за кордону на рідну землю. Напевно, не було такої людини в цім краю, котра б не знала про Кротона чи не поважала – усі любили та шанували Івана Федоровича.


От майже й усе, що я дитиною знала про цього славетного чоловіка, – у радянські часи не дуже про нього і згадували… Все ж, попри замовчування слави Фірцака, у 1972 р. була видана присвячена його постаті повість «Кротон», автором котрої є близький приятель силача Антон Копинець (один наклад у 15 тис. примірників, видавництво «Карпати»). Її я читала малою, і детальні факти із життя Фірцака мені міцно не запам’яталися. З казкою ж Олександра Гавроша, за мотивами якої створено кіно, я не була досі знайома, отож прийшла на перегляд фільму як ідеальний глядач (втім, підозрюю, як і переважна більшість відвідувачів прем’єри «Івана Сили»). І ось якого героя побачила я своїм довірливим, неупередженим поглядом.

Найсильніша людина планети, Іван Фірцак постає перед нами як відважний, добрий серцем, титанічно витривалий, небагатослівний, терплячий і смиренний Долі, приречений контрактом на рабство у невизначений термін скорений українець, “кріпак” директорки празького цирку пані Бухенбах… Всесильний фізично, та безсилий проти обставин життя, Іван Сила залежить від умов своєї власниці, від здійсненого нею грошового викупу Івана з тюрми та пов’язаного з цим боргу – аж 100 тисяч крон. До того ж, наш герой роками не здогадується, що сфабрикована на нього кримінальна справа давно анульована. Непереможний Іван Сила, котрий може на своїх плечах винести всю циркову трупу на арену, безсилий проти підлої, випещеної пані директорки – одного з персоніфікованих образів зла, паскудствам котрого доводиться протистояти добродушному Івану.

І дійсно, Іван у фільмі радше протиСТОЇТЬ злу, ніяких радикальних, атакуючих кроків у відповідь йому не здійснюючи, а займаючи тільки позицію захисту. З появою персонажу підступного агента Фікси зав’язується видима, на перший погляд основна конфліктна лінія сюжету, котра у фіналі непереконливо довершується поразкою злодія-переслідувача, який визнає свою провину. Що ж до невидимої, але у стократ міцнішої конфліктної лінії, котру веде пані Бухенбах, то у лаконічно витриманій манері виконання Ольгою Сумською, скажу відверто, підлість та підприємливість хитромудрої управительки цирку обігруються акторкою вельми обтічно, миловидно і майже виправдано. Виглядає так, наче пані Бухенбах не платить наївному Фірцаку ні копійки поза виплатою тюремного боргу і шантажує його, як собі тільки хоче, протягом усієї їхньої «співпраці» (і Фірцак усе це терпить). Та лише коли через заплановане прихильниками боксера Джексона побиття Сили Іванове здоров’я постає перед ризиком смерті, пані Бухенбах досить безболісно для себе, у двох слівцях виправдовується у гріхах перед жорстоко обманутим нею богатирем, після чого, за сюжетом, Іван освідчується тендітній акробатці Мілці, їх осяює білизна шлюбної церемонії, всі щасливі – і ось він, такий простий і зворушливий хепі енд казки про величного Івана Силу.

На прем’єрі фільму зі мною була моя доця Софія-Етелла. Звісно, у свої неповні шість рочків вона не могла осмислити всіх сюжетних перипетій, але після фільму Соня набрала повну жменьку рекламок із зображенням героїв Халаджі та Вірастюка, а вдома взяла до рук дві гантелі (по 3 кг кожна) і усім показувала, як вона уміє їх підіймати. Вишукала у шухляді шпильку і почала вигинати, як Іван Сила вигинав з клинця сердечко – і сопіла над нею доти, поки не вкололася. Гантелі дитина носить по хаті уже третій день.

Моїм же найпершим емоційним враженням після виходу з кінотеатру було піднесене: сподобалося! – і актори, і операторська робота, і несподівана анімація у стилі літографії, і чудесна музика, котра не захаращує собою смислове навантаження фільму, не маніпулює емоціями. А найбільше втішало те, що нарешті ми маємо перший український дитячий фільм, перший україномовний дитячий фільм!.. Та пізніше, коли поверхневі сплески радості вляглися і я, зовсім не плануючи писати відгук про фільм, одразу після повернення додому запалилася бажанням шукати ще і ще інформацію про реальне життя Фірцака-Кротона – то почала відчувати в собі підйом зовсім інших, дедалі і далі глибших рефлексій, котрі зрештою вилилися у вже зовсім невеселі роздуми.

А чи завжди правда перемагає, як пише девіз на афішах «Івана Сили»? Чи перемогла вона у фільмі? Як не прикро, але після пошуків відповідей на ці запитання я виявила, що правди про Івана Фірцака у цьому фільмі є дуже мало. Не кажучи вже про те, що «книжковий» Кротон Антона Копинця повсякчас твердить своє рішуче «Правда переможе!» без слова «завжди»…

Але ж це казкова історія для сімейного перегляду! Якої вам правди хочеться – скажуть батьки, котрі привели діток на сеанс, – що ж тут вимагати? Це не документальний нудний фільм, тут треба, щоб було весело і цікаво, а заодно і виховувало діток патріотами і надихало на заняття спортом!

Та почекайте. Іван Фірцак – це не міфічний моторний парубок Еней, не Котигорошко і навіть не козак Мамай. Іван Кротон-Фірцак – реально існуюча особа, діти та внуки котрого досі живі і у них можна отримати інформацію щодо Івана Федоровича (ужгородська преса фіксує, що на презентації фільму в Ужгороді «у залі були родичі Івана Фірцака, яких ледве вмістив цілий ряд».

Іван Фірцак в оточенні дітей. Перша зліва — Надія Копинець-Дегтярьова. 1962
Іван Фірцак в оточенні дітей. Перша зліва — Надія Копинець-Дегтярьова. 1962
Існують також статті дослідників, спогади сучасників та родичів, згадана вже книга А. Копинця.

І от, переглядаючи ці матеріали та порівнюючи їх із казкою О. Гавроша, я почала розуміти, скільки ж надуманого, неіснуючого і суперечливого фактам життя Івана Фірцака поміщено до кіносценарію і подано українським дітям за чисту монету. Через весь фільм тонкою, але глибокою, наче пропаленою лінією-шрамом проходить гірка цівочка неправди – отрути, котра й досі мені пече. Адже діти вірять тому, що відбувається на екрані, в тому й – моя доця. А що ж там відбувається? Кого діти радісно готові наслідувати? Які співчуття має викликати у них доля українського героя – циркового батрака?! І навіщо автори дитячого кіно обманюють дітей? Звідки це нав’язливе прагнення знову і знову вживлювати рідному, молодому поколінню чіп кріпацької свідомості? Давайте зазирнемо до згаданих вище джерел, і ви зрозумієте, чому я так кажу.

Найсильніший українець у світі не був рабом циркової хазяйки. Жодного підтвердження або ж згадки, що власниця цирку тримала в борговій кабалі Кротона, не можу знайти ніде. Зате існують інші дані. Дивовижно, але навіть на сайті самого фільму (!), а також на сторінці Вікіпедії написано, що двоюрідний брат Іванового тренера – Неймана, адвокат Гайхел взяв атлета на поруки, сплативши велику грошову заставу, сума котрої, за книгою Копинця, складає 50 тис. крон. За текстом тієї ж книги, котру сам Олесандр Гаврош називає «єдиним джерелом біографії уславленого атлета, адже записана з його розповідей» дізнаємося, що ділові стосунки Кротона із пані Розою Герцфертововою, як називалася в реальному житті власниця празького «Герцфертов-цирку» були жорсткими, основаними на взаємній вигоді і останнє слово тут нерідко було за Фірцаком (приклад – стор.118 книги). Директорка познайомилася з Кротоном аж після його викупу адвокатом з тюрми, і про жоден борг перед пані у книзі немає ні слова. Вона здирала з каси до своєї кишені тисячі, але окрім грошей, прописаних по контракту, часто йшла на поступки: Фірцак міг вимагати подвійні суми за надто небезпечні, небачені раніше у світі трюки, котрі Герцфертовова пропонувала заради колосальних касових зборів і виграшів парі. Кротон був досить забезпеченою людиною, мав багато рахунків у різних банках світу, передавав гроші родині до рідного села. Але настав нарешті час, коли силач сам розриває з Герцфертововою контракт, про що свідчить онук Фірцака – Іван.
«Іван розірвав 10-річний контракт із цирком раніше домовленого терміну й через суд виплатив власниці велику компенсацію – 100 тисяч крон». Чи були б у боржника Івана Сили такі гроші?

Можливо, пан Гаврош керувався у написанні свого твору невідомими досі фактами про Івана Силу, оскільки, як зазначає спортивний журналіст Василь Геджега про книгу А. Копинця – «… на велике щастя, дружина письменника, шановна Оксана Федорівна, зберегла оригінал унікального твору, який майже у два рази більший за книжковий варіант», до того ж «онука письменника Ліна Дегтярьова запалилася ідеєю перевидати оригінал».

Але автор «Неймовірних пригод…» не згадує про цей рукопис ні у своїх статтях про Фірцака, ні у жодному інтерв’ю. Не знайшла я підтвердження «казкового» рабства Фірцака і у свідченнях його дітей та онуків для преси, так само – серед інших матеріалів.

То у що ж має вірити дитина, котру автори фільму так хочуть відвернути від спайдерменів, кіборгів і «гарріпотерів» – в історію про підневільного силача, над котрим протягом всієї його кар’єри висів неіснуючий дамоклів меч шантажу і в’язниці ? Вірити в це і далі тягнути дідівський комплекс кріпака-українця? Навіщо сценаристам знадобилося вплутувати у дитячу наївну уяву фальшиві, пов’язані з реальною історичною особою Іваном Силою інтриги, котрих насправді не було, але на котрих будується вся драматургія фільму? І невже непереможний велет Кротон-Фірцак був у старості таким, яким його «представили» у пролозі та епілозі фільму – самотнім, безсловесним, у пустій, без дітей та внуків, хаті, всіма залишеним дядьком, одягненим у незграбний, неохайний плащ, нікому не потрібним Фірцаком, котрому односельчани навіть не хочуть подякувати за те, що витягнув їм вантажівку з придорожнього болота?

Що ж кажуть на це справжні свідки життя Кротона?

Іван Сила зовсім не був самотнім, повернувшись до рідного села – адже в його сім’ї народилося вісім дітей (за іншими даними дев`ять), двоє з котрих – Іван та Зірка разом з батьком та мамою, цирковою акробаткою Руженою Зікловою, упродовж багатьох років приймали участь у виступах по Закарпаттю та Чехословаччині. Про сімейні традиції, релігійність, добрий гумор Івана Сили та веселі байки про нього читаємо зі слів внука Івана Фірцака, в інтерв’ю з племінницею Іриною Фірцак та правнуком – Мирославом Фірцаком, а також краєзнавцем, письменником Юрієм Чорі.

Хоча нам відомо, що радянська влада забрала у Кротона всі нагороди, відзнаки та коштовні речі, замовчувала його славу і у пресі вкрай рідко про нього можна було почути, до останніх років життя Фірцак працював, заробляв виступами по клубних та імпровізаційних сценах всього Закарпаття (рідкісно детальний перелік виступів Івана Сили подає Василь Гаджега).Також допомагали йому із заробітком учні Кротонівської циркової школи силових мистецтв – про це згадує учень Фірцака Юрій Бабич. Так, у радянські часи Фірцаку було нелегко, але, як нотує Олександр Гаврош за донькою Івана Федоровича Ольгою – “родина хоч велика була, але ніколи не бідувала. Кротон не припиняв виступи аж до смерті, аби утримувати сім’ю“. Тут же, дивним чином О. Гаврош суперечить цим словам і дає до заголовку глави репортажу, що Кротон помер у повному зубожінні…

Віктор Андрієнко, вірогідно, теж солідарний з п. Гаврошем у виборі «зубожілого» образу Івана Сили на старості, адже, за його словами -«це 37-й рік, коли Іван Фірцак повернувся додому і тепер нікого вже не цікавлять його медалі, ордени, слава. Це репресивність, – сказав режисер…» Проте, як делікатно наголошує внучатий племінник Фірцака, Борис – Сила повернувся додому в найдемократичнішу державу тогочасної Європи з президентом Масариком, а Союз на Закарпатті з’явився уже пізніше – у 1946 році… Тут же пан Борис переказує зі свідчень мешканців села Білки, що Іван Федорович був дуже артистичним, елегантним чоловіком, завжди любив гарно вбиратися і не обходився без капелюха навіть у своїх жартівливих атлетичних фокусах.

Окремо хочеться торкнутися теми дітей у фільмі. Надзвичайно шкода, що автори фільму зігнорували такі цінні і вкрай виграшні для застосування у дитячому кіно факти із життя Фірцака, як згадана уже велика його сім’я, а також – що сам Іван був 10-тою, наймолодшою дитиною в сім’ї (за статтею О. Гавроша в родині було чотири дитини). Мені здається, таке «подвійно багатодітне» обрамлення в епілозі і пролозі було б набагато кращим, логічним і бажанішим, аніж прикрий, німий діалог між безіменним хлопчиком та загадковим дідом (котре декому з глядачів здалося навіть банальним). Сценаристи цю нестачу дітвори у власне дитячому фільмі спробували компенсувати виразним і динамічним персонажем Міхи-злодюжки, котрий нібито вплинув на долю Івана Сили. Обидва герої кумедно складають контрастний дружній дует: меткого та верткого «щипачка» панських гаманців – і прямолінійного, чесного, працьовитого леґіня. Однак, удвічі прикро, що ні дитинство Фірцака, з історій про котре можна було зняти дуже яскраві сценки, ні продовження досвіду Івана Сили в діяльності дітей не зачепило уваги сценаристів. Отож, діти-глядачі, для котрих у першу чергу й була створена кінострічка, про ці важливі віхи у житті атлета так і не дізналися – а скільки б вражень їм це додало, не кажучи вже про так часто згадувані у відгуках преси та глядачів повчально-виховні моменти.

До слова, про відгуки, котрими поступово обростає преса та інтернет. У репортажах про прем’єрні покази повсюдно спостерігається майже одне й те ж саме: копіювання один в один промо-тексту із сайту фільму та короткі описи про діяльність Івана Сили, до чого де-не-де додаються дані про хід презентації, реакцію публіки на фільм та розважальні номери… Часом журналісти більш розлого описують життєві паралелі актора Халаджі та його персонажу або ж процеси підготовки до фільму, зйомки, курйози. Тільки подекуди можна знайти такі зауваження, як неприйняття режисерського бачення героя фільму : «Только захотят ли дети подражать герою Халаджи? Стать таким же сильным и правдивым – да, но таким же наивным – вряд ли. Режиссер и сценарист как будто специально подчеркнули тот момент, что здоровань – с мозгами ребенка.» ; невдоволення грою акторів: «Что касается профессиональных актеров, то играть им здесь особо нечего…». Також буває, що журналісти або шкодують «додавати ложку дьогтю», або виправдовують хиби: «Та це проблеми молодого кінематографу, яких би не було, якби в Україні щороку знімалось десятки фільмів». Поодинокими серед маси безликих кліше-репортажів виступають відгуки кінокритиків, у котрих є, окрім позитивних вражень, зауваження: «Халаджі, до реалістичності переконливий в «атлетичних» сценах, абсолютно «плаский» в сценах діалогів чи мовчазних крупних планах. У нього просто немає харизми…» ; «наивное морализаторство, сюжетные натяжки и анахронизмы, а некоторые изъяны и вовсе могут сойти за достоинства», «подчас авторы ленты слишком уж злоупотребляют детской доверчивостью, например, в своём остроумном решении заменить анимацией накладные экшн-сцены и путешествия по европейским городам, или в досадном обыкновении злодеев перевоспитываться без всяких видимых причин». Також зазначена скупість мови героїв та повна відсутність діалектизмів, котра й мене заскочила як глядачку у сцені сутички між дітьми-русинами.

У цілому ж преса зазначає, що кінокартина усім подобається своєю легкістю для сприйняття, наживо виконаними надскладними атлетичними номерами та загальною казковою атмосферою – саме так її сприйняв і письменник А.Кокотюха.

І все-таки дуже бракує професійного, критичного розбору фільму не тільки як мистецького продукту, а власне як кінематографічного відбитку української історії, як правдивого, за слоганом фільму, свідчення життя Івана Фірцака. Розбору фільму такого, котрий би допоміг нам у результаті визначитися:
чи можна фільм «Іван Сила» вважати прийнятним настільки, аби називати його виховним, патріотичним кіно, на котрому можна виховувати своїх дітей, якщо автор книги, режисер та сценарист фільму свідомо (чи за недбалістю?) перетворили українця Івана Фірцака із вільного, фінансово забезпеченого циркового артиста світової слави – у бідного, замкненого в ефемерні кайдани боргів, обману та безвиході безправного хлопця, котрий з екрану каже довірливим дітям: правда завжди переможе.

Чи перемогла у цьому фільмі правда? На жаль, попри всі запевнення створювачів кінострічки у своїй правоті, питання залишається відкритим. Адже про те, чи розказала, зрештою, пані Бухенбах про свій злочинний шантаж Івану Силі і чи став він опісля цього вільною людиною, глядачі у фіналі фільму так і не дізналися.

P.S. Редагуючи статтю до друку, у черговій нотатці про презентацію «Івана Сили» у м. Ужгороді, на котрій у переповненому залі були присутні й нащадки Кротона-Фірцака (а нижче – у pdf-журналі українців Чехії «Пороги»), я знайшла наступні слова від режисера, котрі не потребують жодних коментарів:
«Насправді з самого початку Віктор Андрієнко не задавався ціллю оспівати саме образ пана Фірцака. Він просто випадково натрапив на книгу нашого земляка Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» і навіть не читаючи передав почитати продюсеру. А до того були два мішки рукописів, серед яких шукали підходящий сюжет. Отож, книга сама попросилася на екран».
«Я так погортав і сказав, що це «Пеппі Довгапанчоха» для українців. Надіслав продюсеру і той сказав, що це саме те, що потрібно.»

Яна Іщук, з дозволу електронного часопису "ALARUM"