Кажуть, у 20 років ти насправді щасливий; безтурботний , легковажний з повними кишенями амбіцій.   Вже на екваторі   життя починаєш розуміти, що за плечима 50 років і горя, і радості; шкрябають в голові думки, а що буде далі, і чи згадає хтось, коли Бог відсудить час ? Та маловідомо, що таїться в очах старенької бабусі, яка через якихось 2-3 дні зустріне ранок вже всоте?


Село Вертеп, що на Хустщині, може пишатись не тільки своїми урожаями клубніки, а й довгожителькою, якій цьогоріч виповнюється аж цілих 100 років. Однозначно , все в житті невипадково, а життя Софії Ліхтей дійсно варте того, щоб зайвий раз розписати кінчик пера. Коли я завітала до пані Гафії (так звикли її називати односельчани) двері були зачинені, бабуся міцно спала. Дещо пригнічено   хотіла вже повертати   стежкою додому, аж тут   ледве чутним голоском долинуло :«Хто там» ? Можливо, стареньку змусило   підійнятись не так стукіт у шибку її вікна як моє шалене бажання поспілкуватись з нею. Присівши на стільчик пані Софія, так дико дивилась очима, сповненими чогось невідомого. Зморшки на обличчі аж ніяк не видавали віку, а навпаки свідчили накопиченням мудрості і досвіду бабусі. Не один спогад з мого дитинства довелось розповісти аби Софія Андріївна мене пригадала. Адже це ж ми з дідусем (він до речі її похресник) майже кожного разу «пригощали» її колядками і щедрівками на Різдво; дідусь завжди   брав мене з собою.
Отже, Софія Андріївна Ліхтей (дівоче прізвище Яцканич) народилась 13 травня, далекого 1913 року у селі Малий Раковець Іршавського району. Запитавши бабусю, як вона опинилась тут, у Вертепі, мило посміхається:»Я ще не настільки давня, щоб це не пам’ятати. Мій чоловік звідси був родом; його вже забрали небеса, а я тут і доживатиму віку».. У Софії Андріївни за плечима купа спогадів, які, на жаль, вже й не в силах пригадати, та очі наливались сльозами, і в старенької, і в мене, коли та згадувала за найкращого друга , найріднішу людину і просто за люблячого чоловіка.
Худенькі ручки терлись одна в одну, коли розповідала про те, що чаклувала чоловіку на кухні :
-Він у мене найкращий, любив їсти все! Хвалю його, бо добрий був, роботящий, людям помагав. Газдувати любив, бо в нас і корів , і землі було кури не клюють. Одне біда : пішов скоро, а я ж думала аби не сама…



Кажуть, від великої любові файні і порядні діти. Пані Софія повторила себе чотири рази: двоє синів, які , на жаль, вже не з нами і двоє донечок, які мають не тільки діточок, а й внучат. Молодість бабуся згадує важко, пам’ятає лиш, що збирала яблука у колгоспі і довго вечорами чекала чоловіка з відряджень.
–Пережили ми з чоловіком немало, війна давалась взнаки: забирали зерно, відбирали землю, а жити якось треба було. Тих, хто не хотів іти до колгоспу били як собак..Ох ,а ті довгі черги за хлібом і не знаєш: дадуть його чи ні. Пригадую, як босими ногами пішки несла кошики з сливами продавати, і ноги тоді боліли не так як тепер. Сміється (авторсь.)
Зараз же Софія Андріївна розповідає, що жити стало добре. Сидить собі тихенько, намочить білого хлібчика і годує своїх когутів та й курочок. І пенсія приходить хвала Богу! Господа старенької нагадує такий собі дворик із вірша Шевченка «Садок вишневий коло хати», правда на лавці дрімає кіт та це сюжету не псує. В хатинці бабусі Софії затишно і пахне паскою, егеж сьогодні ж Великдень!
Пані Софіє,мабуть, нічого й не змінилось з того часу як я малою тут щебетала колядку. Та все ж , чи не хотіли б Ви перебратись до міста до однієї з дочок?
-Ні-ні, однозначно. Не хочу я того міського життя. Не зможу там! Тут у мене 3-є котів, корова була – вже продала, курочки, е, ні. Дім, це там ,де добре. А мені добре й тут.
Але ж, хіба Вам не важко самій з усім справлятись?
Спочатку так. А зараз – ні. Звичка – це сильне діло. Та й сусідки частенько забігають, допомагають. Доньки приїздять потішити внуками і правнуками, а Господь дає сили жити далі.

Розкрийте ж нам таємницю, в чому секрет Вашого довголіття?
Не вмію я красиво говорити, та й стара вже . Сміється (авторсь.). Але я ніколи не думала, а що там буде попереду ? Треба жити і працювати. А ще головне це любити. Мати людей, на яких можна покластись. Чи не нервувалась я? Та як ні? Я поховала двох синів, гіркими сльозами віддала Богу чоловіка та досі молюсь, дихаю й живу…




А й справді, життя прожити – не поле перейти. І справа тут не в 35, 60 чи 100 роках, не в кількості днів, а в кількості митей, які вам запам’ятались.
Живіть і хай Бог подарує вам дійсно такі роки, які варті життя. Адже кожен отримує по вірі своїй…А ми в свою чергу з прийдешнім 13-м травням вітаємо ювілярку! Зично бажаємо, хай Бог оберігає Вас, дарує сил і благословення Вам і Вашій сім’ї.

               

Валерія ЗЕНИНЕЦЬ, студентка відділення журналістики