Є в самому центрі Ужгорода, недалечко від обласного Білого дому, якась аж магічна й прекрасна місцина, куди завше приємно навідуватися, аби якось навіть фізично відчути справжню красу — не лише земну, а й душевну, що в наш цинічно-забрехано-облудливий час є надзвичайною рідкістю.

Кажу про гостинне обійстя народного художника України, мого друга — Василя Свалявчика.

Напередодні новорічно-різдвяних празників 2022-го я знову навідався до Маестро, аби не тільки напитися рукотворної і душетворної краси, що сяяла на полотнах, а й поспілкуватися-погомоніти за чарочкою живодайного напою дурундівки, а відтак і свалявчуківки. Бо не гріх провести невеличку репетицію перед такими великими святами.

Не знав я і не відав, що тут мене чекав насправді великий сюрприз: Василь Петрович подарував мені свою роботу, на якій — церква Миколи Чудотворця з мого рідного сільця Рекіти на Верховині. Це — пам’ятник архітектури, дерев’яного зодчества, що охороняється законом. Цьому смерековому диву понад триста літ! Споруджена колись без жодного залізного цвяха!

Тут мене хрестили, як і моїх предків, моїх рідних, дво-, тро- юрідних сестер-братів, а також вуйків, тіток, стриїв…

У ній молилися мої діди-прапрадіди…

Тут я недільної днини у березні 1966-го, коли йшла свята служба, сповістив моїй неньці, що помер її чоловік, наш багатостраждальний татко... Йому ще й п’ятдесят п’ять не виповнилося! Я тільки-но повернувся з Новоселицької лікарні, де він лежав. Бачив, як він умирав. Тихо полишав цей світ і нас, сімох діточок, без зойку, стогону і страху. Це я згодом, через літа й літа, розповім у оповіданні «Печальні й невмируща».

Мчав крізь сніги й страх додому зі страшною звісткою… А ненька в Божому храмі молилася за чоловіка, аби виздоровів. Бо недарма люди старі казали, що Божий дім дає спасіння всім. І не лише духовне, й фізичне, тобто зцілити помагає.

Я не чекав кінця Божої служби, а ступив до церкви, знай- шов на звичному місці (у церкві кожен мав своє місце), вивів передивовану неньку за руку, як дитя, надвір, і прохрипів:

— Мамо, тато вмер…

Вона, 47-річна, так і опустилася біля кам’яного хреста, який видніється перед дзвіницею. Ті могутні дзвони вражі зайди у роки Другої світової війни хотіли зняти, аби переплавити на гармати. Це діялося по всьому краю. Але сельчани, серед них — мій батько Ілько Дурунда і дід по матері Михайло Бушко, дізнавшись про це, вночі дзвони зняли, відвезли за метрів двісті й закопали. Коли ж минула лиха воєнна година — поклали їх на місце…

У тій дзвіниці я з Олексою Бушком — колишнім церківником і дзвонарем, нашим першим сусідом і родичем, у дитинстві не раз дзвонив, коли в останню путь проводжали когось із рекітців. Вони й нині віддзвонюють-відспівують уродженців нашого підзоряного села, які в далеких краях і далях відходять у Вічність. Потім ми йшли з Олексою на панахиду, де я за печальним столом мав змогу наїстися досхочу, бо вдома шматка хліба не було… Мало того: крав за пазуху кілька шматків хліба, аби принести додому своїм… Велика й болюща, як рана, пам’ять мого молоденького життя…

Сиджу й пишу ці сумні рядки, а на мене незмигно й тепло так з картини дивиться церковка з Рекіт. Древня і журлива, як співанка вдовина… Упевнений, вона пам’ятає мене, як і всіх, хто переступав її благословенний поріг. Віднині, як і колись, я знову щодня, щосвітання і щовечора стрічатимуся з нею. Вже ми не розлучатимемось…

Нема вже на білому світі ні нашої отчої хатинки, в якій ми росли і змалечку молилися перед сном і яка десятки літ вдивлялася у церковні віконечка, ні моєї мучениці-неньки Марії Дурунди (дівоче — Бушко), ні дзвонаря Олекси Бушка. Прийде час — і я ступлю за Межу… Такий закон життя.

А древня церква була, є і лишиться. І в Рекітах, на узгірку, і на Свалявчуковім полотні.

У храмі тім — мої зачатки, мої перші радощі й печалі…

Отакий справді безцінно-дорогий подарунок отримав я від Маестро Василя Свалявчика, якому кілька місяців тому виповнилося світлих сімдесят. Це художник народний не лише по своїй високій фаховості, майстерності, а й по духу спілкування, своєму характеру. Вийшовши з глибин народу, він залишився з народом, не забронзовів, вознісшись на немислимо-недосяжні висоти, як воно трапляється у митцях його рівня.

Мою широку розповідь «Бог, краса і вчитель…» про цього справді талановитого митця можна буде прочитати в журналі «Календар «Просвіти» на 2022 рік.

Щастя-здоров’я і Божої опіки-благодаті шанованому Василю Петровичу, і всім-усім живущим у році грядущому!

Андрій Дурунда, письменник