Ужгородець: із однієї навколосвітньої подорожі — в іншу
Ті, хто обожнює мандрувати різними країнами світу, не може всидіти на місці і при найменшій нагоді прагне зібрати рюкзаки і вирушити в якийсь куточок нашої планети, дуже добре його зрозуміють.
Але він – мандрівник особливий. І навряд чи в Ужгороді знайдеться хтось, окрім його подруги, хто здійснив навколосвітню подорож... автостопом. І не тільки здійснив, але днями збирається в другу! Знайомтеся – Дмитро Джміль.
– Дмитре, познайом із собою.
– Мені 33 роки. Вчився в школі. В університеті. Займався народними танцями 15 років. Дотепер займаюсь спортом: пішохідний туризм, альпінізм, спелеологія. Працював на державній роботі. Звільнився і почав нове життя.
– А коли автостопом поїхав вперше?
– Мені було 26. За 2 тижні проїхав усю Словаччину, потім – Угорщину і повернувся додому. А тоді познайомився з Ланою. Саме з нею ми вирушили у навколосвітню подорож.
До поїздки я підійшов усвідомлено: читав книжки про автостоп, де пояснювалося, як потрібно поводитися в дорозі, на які теми можна говорити з водіями, а на які – в жодному разі.
Перша наша спільна поїздка була до Індії. Щоправда, не автостопом, оскільки перші люди, до яких ми «вписалися» (залишилися на нічліг або оселилися на дуже короткий термін – Авт.), прочитали нам цілу лекцію, як потрібно подорожувати Індією. Тож пересувалися потягами.
Саме завдяки цьому ми не потрапили у певну халепу. Виявилося, що таким чином менше зазнаєш психологічних травм, бо індуси – специфічний народ, і їм пояснювати, що таке автостоп, важко. Вони бачать білу людину, і в них в очах миттєво засвічуються знаки доларів.
– Ти сказав «звільнився з роботи». Це важко зробити? І, взагалі, а як же гроші на існування?
– Кожна людина індивідуальна, тому мої поради не знадобляться багатьом. Хіба тим, хто дивиться на життя так само, як і я. Я – мінімаліст. Такі люди наважуються легко на такий крок. Їм достатньо трохи харчів на день і хорошого спілкування в дорозі. Якщо є намет, можна переночувати.
Цей крок зробити легко. Просто сказати собі, що я хочу жити по-новому. На рахунок грошей – це міф. Гроші нас тримають. Від них можна відмовитись. Якщо ти вийдеш на дорогу з позитивним настроєм і будеш думати, що в тебе буде все чудово, зустрінуться позитивні люди – все буде добре.
Навіть негатив, який трапляється, можна перевернути на позитив. На дорозі між Таджикистаном і Киргизією ми сіли в машину до трьох молодиків. Зрозуміли, що вони хотіли нас пограбувати. Та вони побачили, що ми босяки. І висадили нас на пустирі, відмовившись везти далі. А щодо грошей... їх навіть можна заробити, подорожуючи. Наш бюджет з Ланою за 1,5 роки становив 3600 доларів.
– Шукаєте роботу в дорозі? Як?
– Дивись: ти сідаєш в машину, і не знаєш, де будеш. Тому, коли спілкуюся з людьми, намагаюся дізнатися, чим вони займаються. Також розпитую, чи є можливість у нього попрацювати, або ж у його знайомих. Так, ми косили траву у одному з сіл Киргизії, в Туреччині збирали лісові горіхи. Робили хатню роботу у людей, що нас прихистили. У В’єтнамі збирали банани з плантації. Це для нас найкраща можливість побути у середовищі, побачити, як живуть люди.
– А якби у тебе були діти? Теж би так жив?
– Не можна подивитися вперед. Можливо, і з дітьми б наважився поїхати. Час покаже.
– Як виникла ідея подорожувати світом автостопом?
– Виникла давно. Щоправда, я тривалий час казав, що ми з Ланою до цього не доросли ні фізично, ні психологічно. Не кожна дівчина буде готова жити місяць у наметі, як ми жили в Китаї. Шукали картонні коробки, залазили на дахи будинків і там ночували.
Готувалися до цього рік. Спочатку я пішов у санепідемстанцію, щоб промоніторити, яка ситуація в країнах, які ми будемо відвідувати. З’ясував, від чого нам потрібно захиститися. Виявилося, треба робити багато щеплень.
Почитавши інтернет, зрозумів, що всіх цих щеплень наші організми просто не винесуть. Тому вирішив зупинитися на трьох основних: гепатити, малярія і жовта лихоманка – вони найбільш небезпечні й існує найбільша вірогідність їх підчепити.
Основне правило, яке мені дав один професор в університеті, дуже допомогло: «Коли прийматимете їжу, мусите мати чисте лице, чисті руки і обдавати окропом ті продукти, як плануєте споживати. І не залазити у стоячу воду».
До того ж склали свою аптечку. Із речей ми брали взагалі небагато. Ніхто не вірив, що із рюкзаком на 40 літрів можна так подорожувати. Насправді це досвід. У нас був намет, два спальні мішки, речі. Вага рюкзака у Лани була 7 кг, а у мене – 8 кг.
– Де були і де плануєш побувати цього разу?
– Подорожували автостопом, почавши з України. Далі – Росія, Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Монголія, Китай, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Таїланд, Малайзія, Індія, Пакистан, Грузія, Вірменія, Нагірний Карабах...
Наступна подорож запланована таким чином, що прилітаю до Нью-Йорку, а звідти уже їду у Канаду, Штати, Мексику, Гватемалу, а далі – у самий низ до Аргентини і у Африку. А тоді – як карта ляже, бо ж ситуація там теж нестабільна: спалахи, військові дії. А потім Європою додому. Загалом планую витратити на цю подорож 2 роки.
– Найбільше враження?
– Люди, з якими ми перетиналися. Було таке, ніби зустрів брата по духу. Він з Австралії, а думає, як я, носить дреди, як і я. Погляди схожі. Пробули разом три дні, і весь час розуміли один одного з півслова.
Люди з Азії мене «зачепили» в хорошому сенсі. Лана навіть на якомусь етапі подумала, що я прийму іслам, настільки мене зацікавила і пройняла їхня культура.
– Лишитися десь жити не виникало бажання?
– Тягне на Україну, як не крути. Розумієш, ситуація, коли ти в подорожі, зовсім інша, ніж коли живеш у країні постійно. З’являються якісь побутові проблеми, рутина. Навіть у Корані написано, якщо приймаєш подорожуючого, то маєш приймати як Бога 3 дні, далі він тобі уже як брат. Справді, далі уже вливаєшся у життя і все стає таким же буденним і звичним, як і тут.
– Чи змінили тебе ці подорожі? Чи є речі, на які став дивитися по-іншому?
– Не мені судити. Але, думаю, не змінився ніяк. Трошки, може, став спокійнішим.
– А як реагують родичі на такий стиль життя?
– Родичів у мене не так вже й багато... Але батько підтримує. Ми з ним домовилися десь зустрітися впродовж подорожі. І зустрілися у Єревані (Вірменія). Мій батько ніколи нікуди не виїжджав, тому для нього це була мега-подія.
А ще він схотів подивитися, як я подорожую, тому ми з ним проїхали автостопом майже 200 км. Потім він мені сказав, що підбиратиме людей в Ужгороді, бо раніше думав, що вони якісь аферисти. Планували ночувати у наметах, але не вдалося. Хотіли поставити намет у дворику людей, а вони виявилися настільки гостинними, що запросили у хату.
– Цього разу ти їдеш сам. Не страшно?
– Ну, в мене досвід є вже. Звичайно, Лана – як талісман. Але є інша сторона: коли ти їдеш сам, то більше занурюєшся у середовище, адже зі співрозмовників – лише ті, хто там живе, нікого свого.
– Маєш якісь життєві правила?
– Пофілософствувати – то не до мене. Я не намагаюся так глибоко копати. Живу так, щоб я себе почував комфортно, і щоб люди, які оточують мене, теж почувалися комфортно.
Марія Орлова, газета "Унґвар".
admin
Коментарі :
Додати коментар