Емілія Мадяр-Фазекаш — є майстром спорту з фехтування, працює тренером в Ужгороді, тренує паралімпійських фехтувальників на візках. Її вихованці ставали чемпіонами світу та Європи, багаторазовими переможцями чемпіонатів України. А ще Емілія паралельно працює викладачем в Ужгородському національному університеті. Займається також громадською роботою.

— Еміліє, про ваші успіхи з закарпатськими фехтувальниками на візках знає не тільки вся Україна, а й вся Європа та світ. Але спочатку розкажіть, чому ви обрали шлях бути тренером не в класичному фехтуванні, а з людьми з інвалідністю?

— Насправді, це вийшло трохи випадково. Коли я закінчила Львівський державний університет фізичної культури і паралельно закінчила свою кар’єру спортсмена, то постало питання: а чим далі займатися? Моя перша тренерка, яка привела мене у цей вид спорту — Оксана Рапинець, щойно відкрила відділення паралімпійського фехтування на базі Закарпатського інваспорту. І вона запропонувала мені спробувати. Певна річ, спершу було незвично, але зізнаюся, що абсолютно не шкодую про це, більше того — дуже задоволена цією роботою!

— Чому?

— Тому, що у таких спортсменів у кілька разів вище бажання займатися та досягати успіху. Вони дуже сильні духом. Вони розуміють, що у цьому світі у них не такі можливості, як у звичайних людей. І мова йде не про спорт, а про життя загалом. І вони чіпляються за всі можливості, які їм дає спорт та фехтування. Вони ніколи не здаються, тому що розуміють ціну ось цього «опускання рук у будь-якій ситуації». А ще вони дуже щирі та приємні люди.

— Як вам вдалося досягти таких результатів? Перемога на чемпіонаті світу, Європи, багато разів на чемпіонаті України?

— Велику роль зіграв успіх наших паралімпійських фехтувальників на останній Олімпіаді. Тоді наші спортсмени повірили, що теж можуть досягнути суттєвих результатів. А ще вони справжні фанати своєї роботи — постійно тренуються, розвиваються. І головне — мріють. Вони дуже хочуть їздити на змагання, знайомитися з новими людьми, підтримувати друзів, а саме зараз — потрапити на Паралімпійські ігри в Токіо і поборотися там за медалі.

— Знаємо, що вони не тільки сильні в спорті, а й активні в громадському житті...

— Так, завдяки своїм перемогам, постійній згадці в медіа їх почали впізнавати. А разом із цим і порушувати питання соціальної адаптації. Якщо хтось із моїх спортсменів може ходити на протезі, то є такі, які пересуваються виключно на візку. А хіба в нашому Ужгороді достатньо пандусів? У магазинах, лікарнях або, наприклад, перукарнях? Коли роблять ремонти, то про це інколи навіть не задумовуються. І наші спортсмени борються з цим — пишуть запити в міську раду, дискутують про це, нагадують чиновникам про важливість подібних речей при зустрічах. Це важливо, адже вони такі самі люди, як і всі інші. На жаль, часто ми про це забуваємо. І це треба змінювати. Саме це спонукало мене стати кандидатом в Ужгородську міську раду і мої симпатії на боці справжньої закарпатської партії — Демократичної партії угорців України.

— Поза тим, ви ще й працюєте в УжНУ?

— Так, викладаю на кафедрі фізичного виховання. Викладаю теоретичні предмети, проводжу практичні пари фізичного виховання. Ця робота мені теж дуже до вподоби. Адже спорт — це не тільки фізична робота, а й чимало теорії. Сучасний світ вимагає, щоб спортсмени були не тільки сильними, а й розумними, адже перемагаємо не тільки завдяки м’язам, а й голові.

— Спасибі, Еміліє, успіхів вам!

Наталка Бережна