Нині, 14 березня,   одному із кращих хавбеків вітчизняного футболу, який свого часу виступав за такі команди майстрів, як ужгородська ”Говерла”, харківський «Металіст», СКА Львів, вінницький «Локомотив» та чернівецьку «Буковину» Й.   Й. Бордашу виповнюється 70 років від дня народження.

Федерація футболу Закарпаття, обласний осередок Асоціації спортивних журналістів України,   рідні, колеги, партнери та багатотисячний загін   уболівальників та цінителів Вашого таланту, шановний Йосипе Йосиповичу, щиросердечно вітають Вас з чудовим ювілеєм   і щиро бажають Вам міцного здоров’я, родинного затишку, матеріального достатку, оптимізму та усіляких земних гараздів.

Пропонуємо інтерв’ю з ювілярем, яке свого часу підготував журналіст Василь Гаджега. 

Йосип Бордаш — володар гарматних ударів

За які команди не виступав би Й. Бордаш, завжди був штатним виконавцем стандартних ударів, особливо із-за меж штрафного майданчика. Його гарматні удари часто заставали зненацька голкіперів. В. Піньковський, який довгий час грав поруч із Йосипом, згадав про один з таких штрафних ударів, виконаний берегівчанином майже з 40 метрів.

«Йосип пробив чомусь лівою ногою, – згадував свого часу Володимир Іванович (на жаль, його уже нема серед нас — Авт.), – але удар був настільки потужним, що голкіпер суперників тільки провів м’яч очима у сітку своїх воріт».

А тепер кілька витягів із газетних звітів про футбольні поєдинки, де мова йде про нашого героя: «Поступово харків’яни мобілізовуються. Одна з їх контратак на 38-й хвилині, в якій активно повівся Бордаш, завершилпася вдало: Йосип із-за лінії штрафного майданчика забив красивий гол».

(01. 04. 1974 рік. Календарний матч першості СРСР: «Кривбас» Кривий Ріг – «Металіст» Харків – 2:1).

«Тільки за чотири хвилини до кінця зустрічі Бордашу з штрафної позначки сильним ударом метрів із 30 вдалося зрівняти рахунок» (06.04.1974 рік. «Суднобудівник» Миколаїв – «Металіст» Харків – 2:2).

Інтерв’ю з Й. Бордашем:

– Йосипе Йосиповичу, гадаю, що найбільш пам’ятний рік у Вашій футбольній кар’єрі був футбольний сезон-72?
– Це дійсно так. У 1972 році радості не було меж, коли ми вибороли “срібні” медалі першості колишнього Союзу серед українських команд класу ”А”. Однак найбільшого успіху я домігся, виступаючи за харківський “Металіст” у 1974 році. У чемпіонаті України ми зайняли друге місце, а перше вибороли футболісти миколаївського “Суднобудівника”, де грав закарпатець, до речі, твій земляк із Іршавщини Іван Шопа, який тепер проживає у своєму рідному селі Довге. Згідно з регламентом дві кращі команди нашої зони склали з іншими командами дві півфінальні підгрупи по 6 команд у кожній. Перша шістка, у тому числі й миколаївці, змагалися в місті Грозний, а друга – в Харкові. Суднобудівникам не пощастило, й вони посіли останнє місце, а ми у своїй групі – перше. Команди були не з слабких. Пам’ятаю, перший матч ми зіграли з карагандинським “Шахтарем” і виграли з ”сухим” рахунком 2:0. Перший м’яч у ворота казахів вдалося провести мені. Другий поєдинок, на жаль, ми програли (1:2) футболістам владимирського “Торпедо”, а потім один завершився нульовою нічиєю – “Даугава” (Рига). Ще два поєдинки поспіль виграли. Спочатку переграли ФК “Динамо” Барнаул із рахунком 2:0, а згодом з мінімальним рахунком 1:0 взяли верх над футболістами курського “Авангарду”. У фіналі, котрий проходив у Сочі, ми два матчі виграли, зокрема від ФК “Янгієра” Янгієр із “сухим” рахунком 3:0 (дубль на свій рахунок записав львів’янин Роман Покора) та від ФК «Терек» Грозний (2:1), стільки ж звели матчів внічию — це з ФК «Алга» Фрунзе (0:0) та ФК «Рубін» Казань (1:1). Однак, пропустили на другу сходинку турнірної таблиці “Рубін”, в якого була краща різниця забитих і пропущених м’ячів. І все ж команди, котрі у фіналі зайняли перші три місця (серед них і харківський “Металіст”) із наступного футбольного року грали в І-й лізі першості СРСР.

– Багато забивали?
– Та бувало. Хоча я в основному грав у півзахисті. До речі, в цьому ж 1974 році футболісти “Металіста” та СК “Чернігів” найбільше за всіх провели у ворота суперників м’ячів – по 63. Правда, “Рубіновий кубок” був вручений нам, так як ми зайняли вище місце в першості колишнього СРСР. А кращим бомбардиром харків’ян із 13 голами став саме я. А найбільше голів, мов зговорилися (по 16 — Авт.) у ворота суперників провели відразу аж 5 футболістів: В. Дзіоба (СК “Чернігів”), В. Жилін (”Фрунзенець” Суми), А. Шидловський (”Локомотив” Вінниця), закарпатець Микола Русин (”Говерла” Ужгород) та В. Кільдяков (”Граніт” Черкаси).

– Можете назвати матчі, в яких не забивали голи з так званої «точки»?
– Практично, якщо ти справжній пенальтист, як закарпатці Федір Чорба та Йожеф Сабо, ти повинен забивати гол із одинадцятиметрової позначки. Але є ігри, які футболіст називає матчами розчарування. Скажімо, про календарний поєдинок між харківським «Металістом» та чернівецькою «Буковиною, що відбувся 13 серпня 1974 року на рідному стадіоні, у мене зберігся звіт. Ось два короткі витяги з нього: «На останній хвилині першого тайму Бордаш сильно пробив штрафний удар, але на цей раз свою майстерність продемонстрував Пронін….». І другий: «На 59-й хвилині Бордаш пробиває пенальті. Сильний удар – і Пронін його у карколомному стрибку парирує». Тут, як кажуть, коментарі зайві.

І все ж хочеться завершити матеріал на оптимістичній ноті. І знову звертаємося до одного звіту про футбольний календарний матч чемпіонату СРСР (жовтень 1974 рік): «Зірка» Кіровоград—«Металіст» Харків – 0:3. «…гравці «Зірки» так захопилися атакою, що не побачили, як Й. Бордаш отримав м’яч із тилу, вийшов один на один з воротарем, і кіровоградці знову розпочали гру з центра поля. Сталося це на 75-й хвилині». «…А за три хвилини до фінального свистка капітан харків’ян Й. Бордаш, який, до речі, був найактивнішим у нападі, пройшовши між двома захисниками, зумів проштовхнути третій і останній м’яч у цій грі у ворота «Зірки».

– Отже, багато забивали, хоча й грали у середині поля. Був хоча б один такий матч, що Ви у ньому провели більше двох м’ячів?
– Звичайно. Це було в 1973 році. Харків’яни приймали бакинський “Нефтчі”. Ми переграли азербайджанців із рахунком 3:2. Усі три м’ячі у ворота суперників провів я. Перший гол уже забив на третій хвилині зі штрафної позначки. Він був забитий несподівано не тільки для голкіпера, але й уболівальників. До воріт було приблизно сорок метрів. Пробив сильно, і воротар просто не зреагував на нього. Гості після першого пропущеного м’яча не розгубилися, а навпаки, почали організовувати одну за другою атаки. І все ж центральному нападаючому бакинців, майбутньому змс СРСР, який входить до відомого клубу “Георгія Федотова” Анатолію Банишевському (у чемпіонатах СРСР провів 115 голів – Авт.) вдалося зрівняти рахунок. Він обвів легко наших двох захисників і – 1:1. Ми знову заволоділи ігровою ініціативою й організували кілька непоганих атак, а другий м’яч, як на зло, знову забили бакинці. Та не пройшло й чотирьох хвилин, як я отримав непогану передачу з правого боку і рахунок – 2:2.

А третій гол, як писала місцева газета, забив так: “На 74 минуте, овладев мячом, Йосип Бордаш с места левого края пробил по-лобановски ”сухим листом”, и мяч, миновав вратаря, вновь оказался в сетке ворот – 3:2».

Разом із Йосипом за харків’ян грав, крім закарпатця Олександра Поллака, і львів’янин мс СРСР Роман Покора, котрий після завершення кар’єри гравця, свою футбольну кар’єру продовжив тренером у багатьох командах, зокрема, рівненському «Вересі», львівських та мукачівських «Карпатах», олександрійській «Поліграфтехніці”, вінницькій «Ниві» тощо.

– Гадаю, що до календарних матчів проти земляків готувалися по-особливому.
– Звичайно. Скажімо, у 1974 році ужгородські й харківські футболісти зустрічалися між собою тричі: один раз у чемпіонаті й двічі – на кубок газети «Радянська Україна». У всіх зустрічах ужгородці були сильнішими. До четвертого матчу, який повинен був відбутися 17 вересня 1974 року у Харкові, наша команда готувалася ретельно. Крім мене, у «Металісті» в цьому році грав у захисті й берегівчанин Поллак, до речі, капітан ФК «Говерла» сезону–72. Це був календарний поєдинок у другому колі.   Ми виграли з розгромним результатом 5:0. Я став автором двох забитих м’ячів. Цей факт автор матеріалу підкріплює витягом із газетного звіту про цей драматичний матч: «…У гостей в нападі активно грали Лобанов, Русин і Чирков, яких поперемінно постачали м’ячами захисники Грубчак і Вагань. Та захисна й напівзахисна лінії «Металіста» були пильними. А у ворота «Говерли» м’ячі посипалися, як з рогу достатку. В одній з атак капітан «Металіста» Бордаш, який був душею команди, метрів з 25-ти влучним ударом у праву дев’ятку забив дебютний гол».

…Красиво був забитий і останній гол у ворота ужгородців. Бордаш, філігранно пройшовши лівим краєм, під гострим кутом несподівано вдарив по воротах, і голкіперу довелося виконувати неприємну місію — діставати м’яч із сітки воріт».
Йосип Бордаш у даний час проживає в Ужгороді. І коли його запитав, чим найбільше любить у вільний час займатися, трохи подумав, а потім відповів: «своєю улюбленою роботою – приносити людям радість, особливо своїм цімборам і знайомим».

– Гм. А як це Вам вдається?
– А я «викладаю» гарну плитку у ваннах, на кухнях, у басейнах, саунах, верандах тощо. Стараюся робити так, щоб орнамент чи композиція були немов живі. Коли таку красу бачать очі – радіє душа, а відтак – і настрій у людини хороший. І жити хочеться, і життю радіти хочеться ...

Наша довідка: Йосип Йосипович Бордаш народився 14 березня 1949 року в селі Косино, що на Берегівщині. Атакуючий центральний півзахисник. «Важко сказати, – зізнається Йосип Йосипович, – чи скоріше почав ходити, чи грати футбол».

Уже семикласником високий на зріст і міцний хлопець грав за дубль місцевої команди “Колос”, яка в ті часи виступала на першість Закарпаття. У старших класах він часто-густо виходив на заміну в ”основі”, а відтак і зовсім “прописався” в її складі. Перший тренер – Микола Бреєв, який, до речі, був класним арбітром і обслуговував матчі навіть вищої ліги.

1968 рік — 19–річного берегівчанина запросили до команди майстрів —“Буковина” Чернівці, котра виступала на першість СРСР серед українських команд класу ”Б”. Йосипу повезло з командою у тому плані, що у цей період за буковинців грало і двоє закарпатців, які, як і косинець, розмовляли на угорській мові — це голкіпер Чобо Кахлик та Федір Чорба. У цьому сезоні Йосип відіграв за буковинців 14 ігор і забив свій перший гол.    

Наступного року берегівчанин був призваний до лав Радянської Армії. Служба, як і в більшості обдарованих хлопців із Закарпаття, проходила в Львові, де грав за відому місцеву армійську команду СКА. Разом із ним «проходив дійсну військову футбольну службу» й мукачівець Іван Вернер.

Після демобілізації Й. Бордаша запросили до вінницького “Локомотива”, але за місцевих «залізничників» провів лише один сезон (9 матчів) і вирішив продовжити свою футбольну кар’єру в ужгородській «Говерлі». У 1972 році у її складі став ”срібним” призером першості СРСР серед українських команд класу “А”.

Наступного року Йосип разом із своїм земляком Олександром Поллаком одягнув футболку харківського “Металіста”, який в 1974 році у підсумковій турнірній таблиці зайняв не лише 2–ге місце у 6–ій зоні (2–га ліга), але й у фінальному турнірі, де грали по дві кращі команди з кожної зони, зуміли зайняти високе третє місце і знову повернутися в першу національну лігу.

У 1974 році Йосип Бордаш, як центральний півзахисник, під №1 був включений до списку “22 кращі футболісти УРСР (2–га ліга)”. У ньому також значилися ще троє закарпатців: Стефан Решко під №1 (правий центральний захисник, “Динамо” Київ), Федір Чорба під № 2 (лівий крайній захисник, “Карпати” Львів) та Микола Русин під №2 (центральний нападник, “Говерла” Ужгород). У цьому ж році Йосип Бордаш із 13 забитими голами став кращим бомбардиром харків’ян.

Усього за команди майстрів ювіляр провів   212 офіційних поєдинків і став автором 40 голів.  

НА ФОТО:

1972 рік. На фото (справа) Йосип Бордаш отримує нагороду, як кращий гравець календарного матчу, який щойно завершився перемогою ужгородської «Говерли». А вручає йому начальник облспорткомітету Євген Драга.  

Це унікальне фото зроблене ужгородським фотомайстром Василем Товтом. Йосип Бордаш виконав черговий штрафний удар з метрів сорока і м’яч влетів, мов куля, у саму «дев’ятку».

Василь Гаджега