Сьогодні 94–ту весну на життєвому календарі зустрів найстаріший футболіст Закарпаття, екс-гравець ужгородських команд «Русь» та «Спартак», київського та мінського «Динамо» Георгій Михайлович Лавер.


У сузір’ї футбольних авторитетів його ім’я стоїть осібно. Він не проходив спеціальних футбольних університетів, але залишив помітний слід у спортивній історії області та країни. Наприкінці 40-их років він ще з одним закарпатцем із Берегова Іваном Фабіяном проклали стежину із Срібної Землі до найпопулярнішої й найтитулованої команди колишнього СРСР київського «Динамо». Нею пізніше пішли такі закарпатці: Д. Товт, В. Годничак, З. Дьєрфі-мол., В. Гажо, І. Диковець, М. та В. Комани, А. Гаваші, З. Сенгетовський, Е. Юст, І. Секеч,   Т. Попович,   М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук, Ф. Медвідь, С. Беца — усіх понад 30 вихованців крайової школи футболу, які у різні роки захищали кольори столичного «Динамо».

Ось як про перший десант футболістів із Закарпаття до столиці писав відомий хронікер київського “Динамо” Леонід Каневський: “Мабуть, найцікавішим було те, що у складі ”Динамо” з’явилися закарпатські футболісти, більшість з них почала стажування в дублюючому складі, а до “основи” тільки потрапив захисник Георгій Лавер. Вперше київським динамівцям за післявоєнні роки вдалося виграти матч із великим рахунком 5:1. Їхньою жертвою стали футболісти ВПС (Москва), патроном яких був сам син найкращого друга радянських фізкультурників Йосипа Сталіна — Василь. Він прилетів до Києва разом із гравцями і, як розповідали очевидці, був дуже незадоволений поразкою своїх підшефних із таким результатом”.

Наша довідка: Георгій Михайлович Лавер народився 7 березня 1923 року в селі Зняцьово Мукачівського району. Захисник.

У 13 років з однокласниками пішки прийшли з Мукачівщини до Ужгорода (40 км), аби подивитися вирішальний матч між ужгородським СК «Русь» та командою «Батя» з чехословацького міста Злін. Це був принциповий і вирішальний матч за вихід у державну (Вищу) лігу Чехословаччини. Ужгородці переграли гостей з розгромним рахунком 4:1. У тому матчі 13-річному Георгію сподобався воротар господарів Олекса Бокшай. А через 7 років мукачівець сам одягне футболку цього прославленого клубу, правда, Олекса Бокшай у цей час уже захищатиме кольори ФК «Славія» Прага та збірної Чехословаччини.

А втім про цей історичний матч згадує сам Георгій Михайлович.

«Це був 1936 рік. Ранком пішки вирушили в дорогу з Мукачева, щоб встигнути на гру. Коли нарешті дісталися до стадіону, виявилося, що вже нема на трибунах вільних місць. А потрапити на поєдинок допоміг нам один інтелігентний чоловік, який стояв збоку і слухав, як ми вмовляли охоронця, аби той нас пропустив на стадіон, нашу розповідь про те, як важко і довго ми пішки добиралися з Мукачева на матч. Він і попросив бодігарда пропустити гімназистів. Примостили нас, зморених, позаду воріт, бо в інших секторах яблуку ніде було впасти. Сама гра розпочалася з феєричного шоу – з літака над стадіоном, скинули сотні футбольних   м’ячів. Як виявилося потім, такий   помпезний початок приурочили до присутності на матчі самого президента «Баті», взуттєвого магната Яна Баті, який сподівався на чергову перемогу своєї команди. Однак цього дня він її не дочекався. Перший гол забили ужгородці, невдовзі чехи зрівняли рахунок. Та до кінця тайму господарі знову уже були попереду (2:1). А у другій половині гри команда «літаючих вчителів» (так ще називали ужгородський СК «Русь» — Авт.) ще двічі засмутила гостей із Зліна. Після третього пропущеного м’яча невдоволений президент «Баті» підвівся з місця, щоб не спостерігати, як «русичі колотять» голи у ворота його команди. Він разом із своїм уболівальницьким   «гаремом»   покинув VIP-сектор».  

А ще малий Георгій дав собі слово, що неодмінно буде виступати за прославлений   СК «Русь» Ужгород. І він ці слова, як кажуть, на вітер не кинув.   А перший успіх до гімназиста   прийшов у далекому 1941 році, коли збірна команда Мукачівської гімназії виграла кубок Святого Василія. А вчителя фізкультури А. Тарана й директора гімназії В. Поповича вважає своїми першими тренерами.

1945 рік – навчання в УжДУ й одночасно виступав за омріяний СК «Русь» Ужгород. Невдовзі він, М. Кречко, В. Поп, І. та Й. Богдани, М. Михалина, Д. Товт, В. Гажо були зараховані до збірної Закарпаття, яка   у 1945 році стала переможницею 1–ої Спартакіади народів УРСР. Загальний рахунок після проведення семи офіційних поєдинків був приголомшливий (58:5!!!), звичайно на   користь закарпатців. Найбільший результат арбітри зафіксували у матчі між збірними Закарпаття та Волинської області — 19:0. 11 голів у ворота суперників «відвантажив» майбутній мс СРСР з тенісу Йосип Гагер. Ще 6 голами відзначився Дезидерій Товт.  

1946–1947 роки — захищає кольори новоствореної команди «Спартак» Ужгород (була створена на базі СК «Русь» ), у складі якої в дебютному році   став чемпіоном України серед команд колективів фізкультури (КФК).  

1948–1950 рр — Г. Лавер перебував у складі київського «Динамо». Перший свій календарний матч провів   21 липня 1948 року у Москві проти місцевого «Торпедо». Взагалі за киян закарпатець провів 69 календарних ігор. У 1950 році в основі «Динамо» перебувало аж 8 закарпатців: Г. Лавер, М. Михалина, Е. Юст, В. Годничак, М. Коман, З. Сенгетовський, З. Дьєрфі та Д. Товт.   Останній став кращим бомбардиром киян (9 голів) у 1950 році.

У 1949 році у складі резервістів київського «Динамо» став чемпіоном СРСР серед дублюючих складів. З ним разом було ще 8 закарпатців .

1952 рік — цей сезон Георгій Лавер із двома мукачівцями Іваном Мозером та Федором Ванзелом провели у складі мінського «Динамо» (11 офіційних ігор).

Повернувшись додому у   1953 році продовжив виступати за ужгородський «Спартак», який у цьому році втретє став чемпіоном України серед команд колективів фізкультури.  

У 1954 році ужгородці знову виступали серед команд майстрів. У їх   складі Г. Лавер провів свої останні три офіційні матчі.

У 32 роки Георгій Михайлович вирішив завершити свою спортивну кар’єру.

«Я уже не витримував навантажень на організм, — зізнався   надійний стопер, — хоча, мене просили продовжити грати, навіть казали, що освітянську роботу за мене буде вести хтось інший. Але такого собі дозволити не міг і вирішив з активним спортом зав’язати. Навіть, рекомендую гравцям команд майстрів, що професійним футболом потрібно займатися до 30 років, а далі слід зав’язувати, бо організм вже не може підтримувати життєвий баланс на необхідному рівні. Якщо ж і далі грати, то йде жорстка експлуатація його, а серйозні навантаження можуть завдати непоправної шкоди здоров’ю».

Не пішов Георгій Михайлович і по тренерській стезі. Каже, що ще під час навчання в гімназії викладач фізичного виховання застерігав його від тренерської роботи і казав так: «Якщо команда виграє – тебе всі хвалять, а якщо навпаки, то хоч ти й хороший тренер, тебе «попросять» із роботи і ти ніколи не матимеш від неї задоволення. Тому й вирішив працювати педагогом і   сконцентрувався на вчительській роботі».

За плечима у Георгія Михайловича, крім 15-річної футбольної спадщини, ще величезний педагогічний стаж – 45 років. Він довгий час працював директором Ужгородської школи-інтернату, а у вільну годину тренував юних футболістів навчального закладу. Його підопічні кілька років поспіль були найсильнішими серед команд школярів молодшого віку (12–14 рр.) на Закарпатті, а відтак і в Україні. Він особисто для дітей придбав футболки на яких намалював літеру «Д».

Георгій Лавер також багато літ викладав історію в Ужгородській середній школі №1 ім. Т. Шевченка і тільки у 2000 році, у віці 77 років, пішов на заслужений відпочинок.

Ексклюзивне інтерв’ю:

— Георгію Михайловичу, ви один із перших закарпатців, який одягнув футболку київського «Динамо» і перший вписався в ансамбль цього славного клубу. Уже потім у складі «Динамо» з’явилися наші земляки, які в основному проходили «курс молодого бійця» у резервному складі.

— Я в « дублі» теж інколи   грав. Скажімо, в 1949 році наші «дублери» в Києві повинні були зіграти вирішальний матч проти московського ЦБРА. Якщо поєдинки дублерів, в основному проходили на стадіоні «Динамо», то цього разу гру було вирішено провести на головній спортивній арені столиці України. Трибуни були заповнені вщерть. Тренер резервістів Іван Натаров, який мав розмову з головним нашим наставником Михайлом Окунем, запросив мене єдиного з «основи» зайняти місце опорного захисника. Згідно з положенням Всесоюзного комітету в разі потреби з «основи» за «дубль» міг грати один із футболістів. А нашим тренерам стало відомо, що москвичі підсилили напад своїх резервістів досвідченим форвардом В’ячеславом Соловйовим (пізніше Соловйов стане тренером «Динамо» Київ (1959–1962 рр.) — В. Г.). Ми той важкий матч звели внічию (2:2). До того ж травму одержав наш головний форвард Михайло Коман із Виноградова, а за 15 хвилин до завершення поєдинку у ворота нашого Олега Макарова був призначений одинадцятиметровий удар. Поки динамівці переконували арбітра у полі, що не було пенальті, я тим часом організував проти Соловйова так звану «психологічну атаку». Дійшло до того, що сказав йому: «Б’юся об заклад, що ти не заб’єш пенальті». Уболівальники, затаївши подих, уважно спостерігали за нашими дебатами. Арбітр дав свисток – і Соловйов так «врізав» по м’ячу, що той від поперечини відлетів аж до середини поля. Ось так у майбутнього тренера київського «Динамо» В. Соловйова я виграв пляшку коньяку. А у завершальному матчі «дублери» легко і впевнено переграли ленінградських одноклубників із хокейним результатом 7:0 і вперше в історії київського клубу завоювали для рідного «Динамо» малі золоті медалі. Це був перший тріумф. І стократ приємно, що цю перемогу кували здебільшого прості закарпатські хлопці, яких у команді було аж дев’ятеро зі мною.

— Давайте, назвемо поіменно наших героїв-закарпатців.

— Ернест Юст, Василь Годничак, Золтан Сенгетовський, Золтан Дьєрфі, Василь Гажо, Михайло Коман, Дезидерій Товт, Іван Фабіян, а я (сміється) – дев’ятий. Ось вам і ФК «Динамо» на закарпатський лад.

— Мені у 70-их роках минулого століття доводилося грати в чемпіонаті Іршавського району. Чимало футбольних матчів, на жаль, завершувалися бійками. Мабуть, у командах майстрів такі прикрі факти не траплялися?

— Як то не було?! Відразу після війни грав за ужгородський «Спартак». Суперником були футболісти мінського ОБО (Окружний будинок офіцерів – Авт.). 9 вересня було професійне свято у танкістів — День танкіста. Першу половину гри програємо 0:2. У перерві матчу до нас у роздягальню зайшов сам Іван Туряниця (голова Народної Ради Закарпатської України — Авт.) і попросив: «Хлопці, що з вами?! Не ганьбіть моє сиве волосся! Ану, зберіться й покажіть крумпленикам (крумплі — місцеве слово   «картопля» — В. Г.), хто такі закарпатці!»

Уже на початку другого тайму ми скоротили результат, а ще через 10 хвилин мінчани знову розпочинали гру з центра поля (2:2). А приблизно в середині другого тайму ми вже були попереду (3:2). Стадіон ревів. У гостей після такого повороту, звичайно, здали нерви. Назрівав конфлікт. І тут наш Дімка Калинич, до речі, напрочуд технічний гравець, із села Велятино Хустського району, випадково збив з ніг одного із суперників. А начальник команди мінчан, у чині майор, який був напідпитку, як рявкне до солдат-танкістів, які стояли поруч із ним: «Ребята, посмотрите, как эти сволочи нас обижают?!». Солдати тільки цього й чекали. Вони табуном вибігли на поле, стали ганятися за спартаківськими футболками, як бики за червоним. Наш капітан Д. Товт перескочив   огорожу і побіг уздовж річки. Там цигани якраз пасли коней і, звичайно, миттєво оцінили ситуацію: «Дежо-бачі, сідайте на коня!» і як уперіщили батогом, то кінь аж у Горянах зупинився (5 км від стадіону — Авт.)   Але нашому Айхерту не поталанило. Він став бігти по насипу до електростанції. Його таки наздогнали й добряче відлупцювали: більше тижня в лікарні перебував. А я з Раковцієм петляв між уболівальниками. Мене врятував лікар Куті, який зняв із себе піджак і накинув на мене. А ті, хто встиг забігти в роздягальню, почали барикадуватися: столи, шафи до дверей стягли. Інцидент вичерпався тільки тоді, коли приїхав комендант Ужгорода Кругляков…

Інший аналогічний інцидент стався у грі з київським ОБО. Я опікував центрального форварда М. Балакіна, який був старшим від мене на 10 років. Пізніше він   стане арбітром всесоюзної й міжнародної категорій з футболу. Після першої половини гри ми були попереду (3:1). У другій 45-хвилинці киянин почав проти мене «психологічну атаку», кидаючи у мій бік слівця: «бандерівець», «фашист», іспанський тореадор. В одному з епізодів я його спеціально вдарив головою. Той простягнувся   на зеленому газоні як гадюка. Арбітр показав мені червону картку, а я не йду з поля. Він підійшов до міліціонера, але той пояснив йому, що він спостерігає за тим, аби порядок був на трибунах, а не на полі. Арбітр   тоді підбіг до нашого начальника команди Ф. Куруца з криком: «Виведіть свого порушника». Ми ще тоді вели в рахунку 3:2. Федір Михайлович зрозумів ситуацію і пояснив арбітру, що М. Балакін спровокував мене на грубу гру. Тоді арбітр показав червону картку іБалакіну. З поля, звісно, пішов і я...

— До речі, а як вас «відфутболили» в київське « Динамо». Знаю, що далеко не всі горіли бажанням їхати з Ужгорода. Візьмімо до прикладу Йожефа Сабо, який навіть на ходу з потяга вискочив...

— У той період кияни із 16 команд вищої ліги перебували на 14-му місці й могли «вилетіти» з елітного дивізіону. Терміново необхідний був центральний захисник. Не хвалюся, але, прибувши в Київ, категорично заявив: «Я студент і не бажаю займатися футболом на професійній основі». Тоді мені запропонували вчитися в Київському університеті. Довго мене агітували, але безрезультатно. Навіть у республіканському КДБ побував. Я таких мордатих генералів ніколи не бачив! І зарплату пропонували досить солідну. А коли зрозуміли, що не зможуть мене переконати, дали зворотний квиток на поїзд. До його відправлення було більше 20 годин. Тоді вирішив зайти до свого цімбори (товариш — В. Г.) Юрія Титенка. Прийшов і про все розповів його мамі. «Боже, – сказала вона, – ви вже дорослий, а такий наївний! Хіба не хочете спробувати свої сили у вищій лізі?». Подумав я години зо дві й...вирішив залишитися в Києві. Там усі остовпіли від несподіванки. Та я не признався, хто мене переконав у цьому. Реготалися б до... лихоманки.

— Якщо не секрет, яку зарплату мали в ужгородському «Спартаку», а яку в «Динамо»?

— У Києві подвійну зарплату нараховували. Якщо в нашому обласному центрі футболісти «основи» мали по 1200 карбованців, запасні гравці — 1000, то в «Динамо» отримували відповідно 1800 та 1600 карбованців. Крім того, кожний гравець був ще додатково оформлений на якусь міліцейську посаду. Я, скажімо, мав капітанську посаду й на папері рахувався охоронцем одного начальника, який мав військове звання генерал-майор.

— Ви були чудовим футболістом і не менш прекрасним педагогом. Діти вас любили через те, що ви могли для них організувати не тільки цікаві уроки історії, але й чимало спортивних, зокрема футбольних турнірів…

— Відразу хочу сказати, що спорт виховує в дітей і силу, і бадьорість, робить юну людину стійкою та вольовою. І я завжди намагався, аби кожна дитина до цього дійшла сама. Адже при вмілому поєднанні фізичного виховання й навчання – ефект обопільний: здорова дитина й успішна наука.

— Ваші учні знали, що ви колишній гравець київського «Динамо». Невже не намагалися на ваших уроках історії нав’язувати вам розмову про цю легендарну команду?

— (Сміється). Це здебільшого траплялося тоді, коли не вивчили урок. Коли розповідав дітям про київське «Динамо», усі 45 хвилин сиділи тихо, мов заворожені. Правда, якщо відчували, що я завершую свою розповідь, відразу було море запитань, і я знову продовжував. Правда, на другий урок усі, як один, вивчили домашнє завдання. Як кажуть, тут коментарі зайві...

— А про так званий «матч-смерті» ви їм розповідали?

— Легендарний матч 1943 року, після якого буцімто всіх київських динамівців розстріляли, це нісенітниця, яка переходить із вуст у вуста. І щодалі, то більше фантазії з’являється. А реалії такі: німецька команда, що була сформована з вояків повітряних сил, вирішила зіграти футбольний матч із динамівцями. Один бік трибун виділили для фашистів, другий – нашим уболівальникам. Матч, як відомо, закінчився з рахунком 3:1 на користь киян. Після гри хлопці приймали душ у бані. Сюди навідалися німецький офіцер із двома есесівцями й забрали двох динамівців. Через тиждень їх розстріляли. Чому? Інкримінували участь у підпіллі. Підтвердити це можу хоча б тим фактом, що половину гравців тієї команди я знав особисто: скажімо, Ідзковського, Ліфшиця, Щегоцького, Пивоварова, останній після війни працював арбітром та інших. Радянська історіографія вимагала міфу. Його і створила...

— Що можете сказати про сучасний футбол? До речі, давненько Вас не бачив на ужгородському стадіоні.   Він же, як кажуть, рукою подати — 200-300 метрів від вашої оселі...

— Сучасний футбол у технічному плані не відрізняється від футболу 50-х років, але темп гри, навантаження, експлуатація гравців зросли досить сильно. По-друге, — далі мовить Георгій Лавер, — футбол став дуже високооплачуваний, команди купують гравців за величезні гроші, раніше такого не було. А нашестя легіонерів у наші клуби несе велику шкоду для розвитку національного футболу. Тому і не маємо хорошої збірної України, бо у провідних наших командах грають заморські футболісти. Великі гроші та легіонери «загубили» і нашу «Говерлу», бо власник клубу уже не міг платити гравцям та тренерам захмарні суми. Парадокс та й годі. В учителя та лікаря зарплата 2000 – 2500 грн, а у рядового футболіста 100 тисяч грн. І це не межа…  

У принципі я відповів вам і на друге запитання. Я просто ненавидів нашу команду майстрів. Це не наша команда, бо там нема наших вихованців. Там є шушера з інших країн, яка не підійшла місцевим клубам. Мені не віриться, що у нас нема здібних гравців. Просто окремі ділки, які є при   команді, на трансферах заколочують великі гроші. Конкретні прізвища не хочу називати, адже Ви про них краще знаєте, бо безпосередньо довгий період працювали у команді керівником прес-служби.  

У даний час (7 березня   2017 р.) Г. М. Лавер із дружиною Тетяною Павлівною (на фото внизу) проживають в Ужгороді, неподалік головної спортивної арени Закарпаття — стадіону «Авангард». Саме 70 років з гаком тому (1946 рік) він один із перших одягнув футболку ужгородського «Спартака». А потім, як кажуть, пішло–поїхало...

До речі, — каже дружина Георгія Михайловича, — мені він сподобався не лише через те, що він був класним футболістом, принаймні так говорили фахівці, а він був ще й неабияким актором. Він багато грав ролей на сцені. Журналісти про нього писали хороші відгуки.

— До речі, Тетяно Павлівно, у мене є газетний матеріал («Закарпатська правда», 6 травня 1956 р.). Його автори, художній керівник Закарпатського народного хору, заслужений артист УРСР Михайло Кречко та відповідальний секретар Закарпатського відділення Спілки письменників України Іван Чендей у своєму матеріалі «Запорожець за Дунаєм» на самодіяльній сцені» так свого часу писали про Г. Лавера: «Директор середньої школи робітничої молоді Г. Лавер порадував присутніх вдалим втіленням образу султана. Арія султана «Як любо серце жити...» прозвучала гарно, ритмічно, впевнено. Хороша й поведінка на сцені».

— Коли зі мною познайомився у Києві, – продовжує свою оповідь дружина Лавера, — то завжди при зустрічах любив розповідати про напрочуд красиві гори Карпати, стрімкі річки, краєвиди, цілюще повітря, роботящих людей. Він так це вміло й переконливо мені розповідав, що я, корінна киянка, не будучи ні разу на Закарпатті, таки закохалася у цей чудовий край і не прогадала.

Р.S: До мене (В. Г.) із Німеччини зателефонував наш земляк Василь Степанович Дремель (на фото зліва), який свого часу, як і я, працював режисером у Закарпатському телерадіокомітеті. Він мене привітав із Днем Василя (14 січня 2017 року), а також поцікавився у якому стані моя книга «Закарпатський футбол від витоків до сьогодення», бо має намір придбати для себе та сина по примірнику.   Як мені вдалося з’ясувати, він давно цікавиться закарпатським футболом, бо і сам на любительському рівні грав. А ще цікавиться Закарпатським академічним народним хором, любить годинами слухати наші задушевні закарпатські пісні, обожнює коломийки.   Та родзинкою для мене став той факт, що він свого часу, як учень Г. М. Лавера (був у його команді голкіпером) має намір подарувати Георгію Михайловичу до дня   народження (7 березня) міні-фільм, який «перенесе» іменинника у 60–ті роки минулого століття.   Василь Степанович впевнений, що цей подарунок для шанованого 94–річного Георгія Михайловича буде найбільш несподіваним та найдорожчим.

Шановний Георгію Михайловичу, любов, повагу, визнання Ви заслужили своєю чесною працею. А роки — це ваше багатство, адже в житті головне, аби душею не старіти. Від усього серця бажаємо, щоб Ви із Вашою ніжною і вірною дружиною багато літ разом були, у щасті й радості ще не одну весну зустріли. Не забувайте,   що Ваша книга життя ще далеко не до кінця прочитана. Нехай береже Вас Господь Бог!

Матеріал підготував Василь Гаджега, голова Закарпатського осередку Асоціації спортивних журналістів Закарпаття.  

На головному фото Г. Лавер із дружиною (фото автора).

На груповому фото (2011 рік) — ужгородський стадіон «Спартак». Г. Лавер (зліва), справа від нього губернатор Закарпаття О. Ледида, заступник голови облради А. Сербайло та голова федерації футболу Закарпаття М. Ланьо під час святкування 110–ої річниці відкриття першого стадіону у краї.

Фото 1949-го року: захисник Г. Лавер (у темній футболці) — при відборі м’яча діяв вміло і технічно.