Напередодні Великого Дня, найбільшого християнського свята «Великодня», на 67-му році життя перестало битися серце у знаного не тільки у краї, але й за його межами футболіста й тренера, люблячого чоловіка, турботливого батька і дбайливого дідуся, гарного і надійного для багатьох із нас друга і партнера Юрія Івановича Чиркова.   Це непоправна втрата для нас усіх сталася 19 квітня.    

Юрій Іванович народився 22 грудня 1947 року у селі залізничників, яке має символічну назву Королево, що на Виноградівщині.   Тут пройшло його безтурботне дитинство, тут він вперше прилучився до найпопулярнішої гри у світі футболу. Почав, як і його багато цімборів грати за резервістів місцевої команди «Локомотив». А після   закінчення місцевої одинадцятирічки перспективного хлопця запросили захищати честь районної команди — “Пластмасовик” (Виноградів), яка, до речі, у 1965 році виборола срібні медалі в чемпіонаті краю, а ось у фінальному матчі на кубок Закарпаття з “сухим” результатом 2:0 обіграла футболістів свалявського “Авангарду”. Словом, 17-річний Юрій у складі “Пластамасовика” здобув свій перший серйозний спортивний приз. У цій команді разом із ним грали Василь Скунць та Василь Розгоні, котрі пізніше зі своїм земляком захищатимуть кольори ужгородської “Говерли”.

Усе його життя було наповнене добрими справами. Він над усе цінував дружбу, був душею колективу, за який грав, де працював. І не випадково він багато літ був капітаном футбольного клубу «Говерла», яка у 1972 році вперше в історії закарпатського футболу стала срібним призером чемпіонату СРСР серед українських команд класу «А» у другій лізі.

А до цього часу Юрій Іванович захищав кольори мукачівських «Карпат», а відтак 11 сезонів грав, був капітаном, а відтак тренером і начальником ФК «Говерла». За команди майстрів зіграв більше 400 календарних матчів. Рекорд!  

У 1969 році прізвище Чирков, який у той час виступав за мукачівську команду майстрів,   значилося у символічному списку “33-ти кращі гравці України. У цьому ж році він став членом збірної України класу “Б” (Українська зона). Разом із ним до неї також ввійшли гравці мукачівських ”Карпат” Василь Медвідь, Іван Качур, Іван Вернер та Микола Тимчак.

Юрій Чирков цього ж року, згідно опитування спортивної громадськості та журналістів міста над Латорицею разом із Миколою Тимчаком ввійшли до списку “10 кращих спортсменів Мукачева 1969 року”.

Після завершення виступів за команду майстрів він, як кажуть, не «повісив бутси на гвіздок», а грав за ветеранів «Говерли», був багато років граючим тренером команди «Журналіст» Ужгород, що виступала у чемпіонаті обласного центру, паралельно працюючи тренером у головній команді краю, а також наставником юних футболістів у СДЮШОР із футболу управління у справах молоді та спорту облдержадміністрації.

У 2001 році вся спортивна громадськість святкувала 100-річчя закарпатського футболу. У рамках цього свята відбувся і товариський матч між ветеранами збірної Закарпаття та київського ”Динамо”. У другому таймі у ворота гостей був призначений пенальті. Його пробив Юрій Іванович і забив не будь-кому, а змс СРСР, самому Євгену Рудакову. Колишній голкіпер київського “Динамо” та збірної СРСР після матчу-шоу сказав: “Настільки був точний і хльосткий удар, що і оком не повів. Такі, м'ячі, який пробив Юра, як кажуть, із розряду, що не беруться”.

Не стало людини з великої літери, який був прикладом для багатьох своїх молодших друзів і колег, своїх вихованців. Він був справжнім лікарем дитячих душ. Згадується такий факт. Працюючи у Перечині у ДЮСШ побачив, що у кількох дітей латані-перелатані бутси, а в інших взагалі непридатні для гри. Наступного дня він знову прийшов до дітей, але не з пустими руками, а новенькими бутсами. Діти від радості були на сьомому небі. Таких людських вчинків на своїй життєвій стежині він зробив сотні, десятки сотень.

З ним люди шукали зустрічі, бо завжди були впевнені, що поспілкувавшись з Юрієм Івановичем, ти отримаєш позитивний заряд. У біді чи у горі він, як ніхто інший,   своїм словом, своїм вчинком міг вирішити те чи інше питання. Він на полі був не лише капітаном команди, а диригентом футбольного оркестру, який під його орудою завжди грав без фальшу. Він встигав всюди — і в центрі поля, як півзахисник, і допомогти партнерам по захисту й підставити плече форвардам при завершенні атак команди. Він не грав на полі, а орав його з одного кінця в інший. У нього на полі немов було два серця у грудях, а в земному житті, на превеликий жаль, не витримало і одне, його рідне. А воно у нього було велике, щедре і напрочуд добре.

Минулого року у Королеві відбувся дебютний турніру у честь славного односельчанина Ю. І. Чиркова, який назвали «Перехідний Кубок Ю. Чиркова». У ньому взяли участь школярі Королева та району. Сам гарний трофей та ціні подарунки, щирі слова дітям вручав і говорив сам Юрій Іванович. У народі кажуть «Людина живе до тих пір, поки про нього згадують». Правда, тепер турнір буде мати іншу назву «Кубок пам’яті Ю. Чиркова» і його організатори мають намір його провести на початку червня в обласному центрі. У ньому братимуть участь збірні команди-ветеранів (вік 45+) «Говерла» Ужгород, «Карпати» Мукачево, «Локомотив» Королево, «Динамо» Ужгород, «Лісівник» Перечин, «Моноліт» Радванка, збірна вихованців Ю. Чиркова та «Журналіст» Ужгород.  

У Вічність відійшла чудова людина. Це непоправна втрата для рідних та близьких. Нехай це співчуття полегшить біль від важкої втрати. Вічна пам’ять.

Гравці ФК «Говерла» Ужгород-72: мс СРСР О. Поллак, С. Варга та Т. Пфайфер, М. Тимчак, М. Русин, С. Гаджа, С. Войтко, В. Мелеш, Й. Бордаш, І. Качур, І. Вернер,   В. Стецьо, М. Шевченко, тренер І. Пажо, ФК «Журналіст» Ужгород — капітан команди В. Гаджега, С. Ваш, В. Ільницький, І. Кузьма, І. Жирош, О. Плеша, С. Селменський, О. Маківчук, В. Цаповський, Є. Носков,   М. Дерев’янко, Б. Барбіл, В. Тарасюк, Г. Ковач, В. Ганич, М. Парада.